Читати книгу - "Мудакам тут не місце"

Роберт Саттон

Мудакам тут не місце

Із безмежною любов’ю Єві, Клер і Тайлеру

Передмова

Коли я зустрічаюся з нахабою, перше, що спадає мені на думку: «Оце так мудак!». Закладаюся, ви думаєте так само. Звісно, можна було б таких людей назвати задираками, покидьками, виродками, пронозами, мучителями, тиранами, хамами, деспотами або невиправними егоїстами, проте слово «мудак», принаймні для мене, найкраще передає збентеження й відразу, які я відчуваю до цих злостивців.

Я написав цю книжку тому, що більшості з нас час від часу на робочому місці доводиться мати справу з мудаками. Правило «Мудакам тут не місце» демонструє, як ці деструктивні особи шкодять своїм колегам і підривають ефективність роботи організацій. Ця невеличка книжка також показує, як тримати таких мерзотників подалі від вашого робочого місця, як перевиховати тих із них, із ким ви змушені його ділити, як позбутися тих, хто не може або не хоче змінювати свою поведінку, і як найкраще обмежити руйнування, спричинені цими покидьками, що принижують гідність інших.

Уперше про правило «мудакам тут не місце» я почув понад 15 років тому під час наради викладачів нашого факультету в Стенфордському університеті. На нашій невеличкій кафедрі панувала товариська атмосфера, що сприяло роботі, особливо на тлі дріб’язкової, але невпинної недоброзичливості, яка доволі поширена в академічних колах. Того дня завідувач кафедри Воррен Гавсман дискутував про те, кого необхідно прийняти як нового члена професорсько-викладацького складу. Один із моїх колег запропонував узяти відомого вченого з іншого університету, на що інший колега зауважив: «Послухай: мене не обходить, що цей чоловік отримав Нобелівську премію. Просто я не хочу бачити тут якихось мудаків, що занапастять наше товариство». Ми всі добряче пореготали та потім почали серйозно розмірковувати про те, як уберегти наш колектив від зарозумілих і зверхніх мерзотників. Відтоді, обговорюючи питання обрання нових викладачів, кожен з нас із повним правом міг піддати рішення сумніву, запитавши: «Кандидат видається розумним, проте чи не порушує він наше правило “мудакам тут не місце”?». І це добре спрацьовувало, поліпшуючи атмосферу в колективі нашої кафедри.

Формулювання правила про мудаків на різних робочих місцях може звучати більш ввічливо: щось штибу «мерзотників», «проноз» або «задирак». У багатьох випадках воно втілюється в життя, проте залишається неписаним. Та мені байдуже, як воно звучить чи формулюється, але те робоче місце, де його дотримуються, є саме тим, де я хочу працювати, на відміну від тисяч організацій, які ігнорують, пробачають або навіть заохочують злостивість.

Я не планував писати книжку «Мудакам тут не місце». Усе почалося 2003 року з напівсерйозної пропозиції, яку я зробив «Гарвардському бізнес-огляду» (ГБО), коли старший редактор Джулія Кірбі поцікавилася в мене ініціативами для щорічного списку «Проривні ідеї» ГБО. Я сказав Джулії, що найкраща ділова практика, яку я знаю, — це правило «мудакам тут не місце», але ГБО був надміру респектабельним, надто бездоганним і, відверто кажучи, украй консервативним виданням, щоб друкувати легкі непристойності на своїх сторінках. Я стверджував, що цензуровані та згладжені варіації на зразок «правила “мерзотникам тут не місце”» чи «задиракам тут не місце» просто не нестимуть такої автентичності чи емоційної виразності, і я був би зацікавлений у написанні есе, лише якщо вони надрукують фразу «мудакам тут не місце».

Я очікував, що ГБО ввічливо відмахнеться від мене, і вже у мріях смакував, як скаржитимуся на облагороджене і наївне розуміння функціонування організацій, представлене на сторінках ГБО, і на те, що їхнім редакторам бракує сміливості друкувати матеріали мовою, якою люди насправді думають і говорять.

Я помилявся. У лютому 2004 року ГБО не лише опублікував правило (під заголовком «Більше неприємностей, аніж вони того варті») у розділі «Проривні ідеї», а й слово «мудак», що вжите у цьому короткому есе загалом аж вісім разів! Опісля виходу статті на мене чекав сюрприз. До цієї колонки в ГБО було опубліковано чотири мої інші статті, і вони спричинили потік електронних листів, телефонних дзвінків і запитів преси. Утім, це було дрібницею порівняно з лавиною відгуків, спровокованих есе «Мудакам тут не місце», навіть незважаючи на те, що воно було заховане серед дев’ятнадцяти інших «проривних ідей». Я отримував десятки й десятки повідомлень електронною поштою у відповідь на есе «Мудакам тут не місце» (і його продовження, опубліковане у виданні CIO Insight, що присвячене інформаційним технологіям) та щомісяця продовжую одержувати багато листів на цю тему.

Першого листа електронною поштою я отримав від керівника компанії з виробництва матеріалів для покрівлі, який стверджував, що стаття надихнула його нарешті зробити щось із продуктивним, але хамовитим працівником. Потім з усього світу просто посипалися повідомлення від людей із різних сфер бізнесу: від італійської журналістки, іспанського консультанта з менеджменту, бухгалтера компанії «Тауерс Перрін» із Бостона, радника посла США в Лондоні з питань менеджменту, менеджера розкішного готелю у Шанхаї, менеджера з виплат персоналу музею в Піттсбурзі, генерального директора «Мішн Рідж Кепітал», наукового співробітника Верховного суду США та інших.

Я очікував, що мої колеги з академічних кіл, які досліджують теми залякування й агресії на робочому місці, вважатимуть термін «мудак» занадто грубим і неточним, натомість вони висловили мені свою підтримку. Так, один із них написав: «Я безумовно пройнявся вашою роботою ”Мудакам тут не місце“, і вона знайшла відук в серцях моїх колег». Насправді ми часто припускаємо, що оцінку задоволення від роботи значною мірою можна передбачити завдяки єдиному питанню про “запеклих мудаків”. Зокрема, якби ми могли запитати, чи є [їхній] бос мудаком, інші пункти [опитування] вже більше не знадобилися б… Тож я згоден, що, хоча це слово є потенційно образливим, жодне інше визначення не зовсім відображає суть цього типу особистості».

Моя невелика стаття в ГБО викликала також безліч відгуків у пресі, статей та інтерв’ю про це правило в різних джерелах, включно з Національним громадським радіо, у журналі «Форчун смол бізнес» і в моїй улюбленій колонці Аріка Пресса, головного редактора журналу «Американ лоєр», який закликав юридичні фірми запровадити «аудит мерзотників». Арік Пресс запропонував керівникам компаній поставити собі запитання: «Чому ми миримося з такою поведінкою? Якщо відповідь полягає в доході 2500 доларів на годину від роботи такого спеціаліста, то, принаймні, ви визначите свої пріоритети без додаткових витрат на консультанта».

Звісно, юристи і юридичні фірми не є унікальними. Злостивих людей можна знайти практично в кожній професії та країні. Наприклад, у Великій Британії їх зазвичай називають «дупами», «засранцями» і (ввічливіше) «мерзотниками». Усі ці визначення належать до переліку синонімів слова «мудак». Популярний в інтернет-спільноті термін «мудло» є менш грубим варіантом. Версію «дупоклоун» популяризував Кріс Джеріко, зірка «Ворд реслінг ентертайнмент»[1], а також хітовий телевізійний серіал «Офіс» про деспотичного боса-ідіота. Яким би словом не називали цих покидьків, більшість з них і гадки не має про неприпустимість своєї поведінки. Навіть гірше, дехто з них пишається цим. Інші мерзотники стурбовані та збентежені своєю поведінкою, утім,