Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

І взяв ножа,

Щоб зарізати сина свого...

Вигляд темного лісу

й мідь його листя

стіною оточили лик світу.

Вони повертались і займали ті самі міста, звідки одного разу війська Третього Райху вже відступили. Їхня частина вирвалася із оточення, яке згодом військові історики назвуть Яссо-Кишинівським котлом. Затяті нацисти їхньої роти відверто раділи й вірили в непереможність сили, якій були віддані. А ті, хто сприймали цю війну як ганьбу й лихо Німеччини, — в їхній роті й таких було немало — похмуро йшли осіннім лісом, намагаючись якомога менше стріляти в кущі, як наказував ротний командир.

Вони увійшли до галицького містечка, гарного, як дитячий сон. І такого ж похмурого й порожнього. Тут два місяці тому уже стояла Червона Армія, але знову, як і в сорок першому, відступила. Тепер вони знову йдуть сюди, і вся ця краса по праву знов належатиме їм.

Була осінь. І здавалося, весь світ зосередився в маленькому просторі цього міста, що його стіною оточував містичний мідний ліс. Від маленької центральної площі з ратушею дерлися вгору вузенькі вулички. На одному узвишші поступово зливався з ранніми сутінками собор із двома симетричними баштами, на другому світилися руїни старовинної фортеці. Ріхард мимоволі зупинився й рушив далі тільки тоді, коли задні підштовхнули його. Всі були втомлені, всі йшли неохоче, мріючи лише про відпочинок.

А на ранок наступного дня вони розпочали те, з чого починали скрізь, де з’являлися. На горі Федір біля руїн старовинної фортеці з’явилась огорожа з колючого дроту й кілька вартових. Туди зганяли тих євреїв міста, які три роки тому примудрилися втекти до маленьких глухих сіл серед густих лісів і перечекали там біду, а цього літа повернулися до рідного міста, до своїх осель.

Їхній ротний знав, які квартали містечка належали євреям. До війни їх у тут було більше, ніж християн. Солдати їхньої роти неохоче обійшли ті, здебільшого, двоповерхові будинки. Ріхарду пощастило: того дня він не брав участі в рейді.

Настав вечір, і його включили до складу патрулів, які ходили колись єврейськими кварталами й дивились, чи не засвітяться часом вікна в тих помешканнях, де удень нікого не знайшли — ротний чітко контролював ситуацію. Затримка виникла, коли в одній з кімнат знайшли померлу стару жінку, і командування не дійшло згоди, чи лишати її на місці, а чи тягти до тих, хто помре завтра. Ріхард сотні разів згадував той вечір, але так і не згадав, як розв’язали питання зі старою єврейкою, котра того дня померла у своєму ліжку. Але він добре пам’ятає, як ротний обурився, побачивши у вікні на другому поверсі нахабно яскраве світло. Невже якийсь єврей запалив не боязкий каганець, а всі сім свічок у своїй менорі? І він послав саме Ріхарда подивитися, хто насмілився вчинити таке.

...Вони довго стояли один перед одним, двадцятирічний білявий арієць Ріхард Адлер і старий єврей на ймення Велвл Готліб. Вони ніколи не дізнаються імен одне одного, і їхній контакт триватиме не довше хвилини. Але то була хвилина, варта років. Старий мав довгу кучеряву бороду й пронизливий погляд. Раніше Ріхард думав, що така біблійна борода й такі очі можуть бути тільки у мармурового