Читати книгу - "Німби на здачу"

Ідея цієї збірки не нова.

Давно хотів об’єднати в один файл рядки, які так непросто виявилось покласти на одну мелодію.

«Німби» – це така собі своєрідна «решта» від музичної діяльності, що назбиралась за багато років.

Щоправда, тут зустрічатимуться і тексти пісень, які на папері лунають зовсім іншими кольорами (принаймні, мені так видається).

І нехай лунають, летять понад сніговими заметами – вітром у волоссі,

мереживом дощу

і чимось

таким особливим,

непомітно

захованим

поміж

слів.

Помилково чи може на добру удачу

В магазині дали мені німби на здачу

Замість дріб’язку, що не знайшла продавщиця

До пакету засунули сяючі кільця

Обдивився – все начебто з ними в порядку

Регулюється розмір і ступінь посадки

Одягай і носи – хай стає у пригоді!

Тільки німби не дуже-то зараз у моді...

Це ж вдягнув – і одразу роби добрі справи –

Витягай із вогню і будуй переправи

А подяки за це не такі вже й хороші

В тебе ж німб! А навіщо до нього ще й гроші?

Звісно знав я, що німби тепер всім байдужі

І по курсу до євро вартують не дуже,

Та не було такого ще в світі нарешті –

Щоби німби як жуйки давали на решту...

******

Я зітхнув і поклав їх назад до пакету –

Не докажеш нічого, нікому, ніде ти

Лиш потай озирнувся чи хто не побачив

І сховав капюшоном частинку від «здачі»

держава не любить поетів –

їй треба побільше мармиз,

щоб руки тримали багнети,

над натовпом несли портрети,

а очі дивилися вниз

суспільство не любить поетів –

мовляв, всі вони диваки

і їх романтичні сонети

(часом ще й такі некоректні!)

цінують хіба смітники

родина не любить поетів –

ніякої ж користі з них!

у шані лиш срібло й карети

й плетуться з докорів тенета

для їхніх сердець молодих

ніхто не полюбить поетів,

бо вірш жалить гірше змії

та все ж неупинно і вперто

вкладає думки у куплети

цвіт нації, сором сім’ї

******

та з досвіду років минулих

іще невідомо хто з нас

підніме на ноги поснулих

і з піснею піде під кулі,

а хто з білим стягом продасть...

Я пройду за тобою всі шляхи,

Під подих кулі я підставлю скроню, –

Я родом з краю, де живуть птахи,

Я захищу і охороню

Я буду біля тебе кожну мить,

Хоч і судилося згори невпинно

З тобою щосльози мені губить

Із білосніжних крил пір’їну

Я йтиму за тобою наче тінь,

Запалюватиму вночі сузір’я, –

І буду доти у твоїх колін

Як упаде останнє пір’я

Не бійся, не журись –

Я завжди поруч

Біля плеча твого

Праворуч

У площині дотичності двох душ

Немає часу й не існує болю...

Там в бур’янах цвітуть гірлянди руж –

У площині дотичності двох душ

Дорога з жовтих витертих цеглин

Веде мене попри сади і хмари

Я до інакших не зверну площин,

Дорого з жовтих витертих цеглин!

Моя фортеця і моя тюрма,

Де спокій мій захований за грати

Навчіть нас, люди добрі, вибачати,

Щоб крапкою не стала площина

Плюнули в душу – розбіглося колами.

Дзеркало чисте спотворило хвилями, –

Мого обурення хвилями кволими,

Болю мого мерехтіннями білими

Чи розумієте ви що накоїли?!

Запам’ятайте, якщо не осягнете,

Бо ще не раз зі своєю недолею

Ви до моєї криниці потягнетесь

Станете в чергу з цеберками срібними,

Хоч джерелу вже не бути прозорому, –

Але чомусь не почуєтесь винними

Й не зачерпнете хоч крапельку сорому

Здіймете шквал філософської критики,

Зборкавши лють аргументами голими,

І, наостанок, ще раз, про всяк випадок,

Плюнете в душу. Побавитесь колами...

Самотній вовк на місячній дорозі –

Без віри, без вагання, без мети...

Давно я вже у Долі на порозі

І так без неї плаче і тремтить

Моя душа і не моє сумління –

Якось уже так склалося життя.

От тільки б не зійти на скавуління

З непереможно-гордого виття!

Міняються ролями дні і ночі

У вихорі захцянок і турбот

Лиш місяць нагадає-залоскоче,

Що рідна зграя – то ж є мій народ

Я був у жертвах й сам приносив жертви,

Не був святим, хоч прагнув до небес,

І Долі буду вдячний довше смерті,

Що я – самотній вовк, а не самотній пес

Скрегоче під ногами білий сніг

Під тягарем моїх думок і кроків,

І в плутаній мозаїці доріг

Морським вузлом затягується спокій

У награних усмішках – довгий шлях

До відповіді на одне питання:

Чому все те, що грію на грудях

Завжди стає для мене покаянням?

Останні козирі – і ті віддав тобі...

Й застигли в рукавах трефові жарти, –

Мабуть, їм теж стає не по собі

Як легко часом ставиш ти на карту

Мою любов. Хай буде що будé!

Бо нагорі комусь все ж краще знати

Що нам на плечі ніжно упаде –

Пікове сім чи переможна карта...

вогким мереживом дощу

малює вітер на вікні

тебе мені

я прожену з очей росу

в глибінь замерзлої душі

поміж вірші

ще трішечки, ще кілька днів –

й згорять за відчаєм мости

і прийдеш ти

******

і, мов прокинувшись зі сну,

на мене дмухнуло теплом

холодне скло

Бісер у кулаці

Я затиснув сильніше

Любі ближні гравці

Поводьте себе скромніше

І може мій вибір – гріх,

Але коли буде можливість

Добро – лише для своїх

Для решти є справедливість

В акваріумі на полиці

Пливуть маленьких рибок тільця

Снують по колу невагомо

У імітації водойми

До риби не заглянеш в душу –

А може хоче та на сушу

Аби через мільйони років

Робити по пустелі кроки

А потім відростити крила

Й літати в небо до світила!..

Та всі ідеї рибозлету

Не сколихнуть тепер планету

Банально все – рибині жодній

Не вилізти по склу назовні

Щоб гордо з водоростей вийти

І перший подих свій зробити

Слизькі й відлогі дуже стінки

Акваріýмної домівки...

Отак прогресом незворушним

Об скло розбився evolution

Сонячним днем на порозі у літа

Я пересаджував в горщиках квіти

Й раптом подумалось у ту хвилину

Що я обманюю бідні рослини

Я їм даю з чорноземом вазони

І підливаю чотири сезони

Ставлю на сонце, бур’ян переполю –

Але це тільки ілюзія поля