Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

У дворі звичайного багатоповерхового будинку, що на околиці міста, діти будували снігове королівство. Ось палац виріс, виблискуючи чарівною білизною стін і веж, ось навколо з’явилася зубчаста огорожа з віконцями. Малих майстрів було четверо: Марічка, майже восьми років, десятирічна Іринка і двоє на рік старших за неї хлопців — Максимко й Денис. Як буває, граючись, діти встигли посваритися. Дівчатка не могли домовитися, котра з них буде королевою збудованої білої країни. Іринка вважала, що тільки вона гідна королівського титулу, адже виграла конкурс «Міні-міс школи», хлопчаки носили її портфель, а дорослі завжди казали: «Ой, яка гарненька дівчинка!» Маленька руда Марічка хотіла бути королевою просто тому, що хотіла, і ще тому, що завтра в неї — день народження. Хлопців мало хвилював розподіл ролей у грі, однак з’явилась інша причина для сварки. Денис виніс на подвір’я своє кошеня. Воно було геть чорне — від носа до хвоста — і мало незвичайне ім’я Амадей. Максимко не любив котів, а окрім того, у його родині вважалося, що чорний кіт — вісник негараздів. Щоправда, Амадей навіть не нагадував якогось-там вісника, він був маленький, з тоненьким коротким хвостиком, лише очі й вуха мав великі. Він нявкав і час від часу витрушував лапки. Прогулянка на морозі йому не сподобалась. Яким же було обурення кота, коли Максим схопив його за шкірку і поставив просто перед мордою сусідського собаки Сірка. Амадей вигнув спинку, розпушив хвоста і грізно зашипів. Сірко спочатку не звертав уваги на перелякане й сердите чорне кошеня, але, слухаючись Максима, ліниво гавкнув кілька разів, загнав Амадея на дерево і спокійно повернувся на своє місце до під’їзду. Денисові ця витівка не здалася смішною. Він ледве зняв свого кота з берези.

— Коли я виросту, — пробурмотів Денис, обтрушуючись, — стану депутатом, а може — й президентом і видам закон, щоб тих, хто ображає тварин, жорстоко карали! І взагалі, отоді вже, як я скажу, так воно і буде!

Раптом здійнявся вітер і над дітьми промчав сяйливий сніговий вихор. Це сталося так швидко, що дорослі, які стояли біля під’їзду, нічого не зрозуміли. Хлопчики й дівчатка перезирнулись і розбрелися по домівках.

«О третій годині ночі настане мій день народження, — подумала Марічка, засинаючи. — Як би я хотіла колись потрапити у казку і вийти заміж за принца».

О пів на третю дівчинка прокинулася. Жовтувато — біле сяйво наповнювало кімнату. Марічка швидко зіскочила з ліжка, вдяглась і вибігла на подвір’я. Її батьки нічого не почули, спали на диво безтурботно. Снігове королівство кликало дівчинку, з воріт палацу неначе пливла музика, у крихітних віконцях горіло світло. Напевне, там був бал. Марічка стала навколішки і спробувала зазирнути до палацу, та нічого не побачила. А казка зникала, чарівні звуки романтичної мелодії вже майже стихли, і світло згасло, натомість з’явилося відчуття холоду, і захотілося назад до теплого ліжка. Але годинник на центральному майдані почав пробивати третю. Взагалі, у цій частині міста не чули того годинника, але ця ніч була, вочевидь, незвичайною. «Мій день народження настав», — подумала Марічка, тоді згадала, що в кишені шубки лежать святкова свічка і сірники, які вона потай взяла зі столу, коли матуся прикрашала торт. Дівчинка дістала свої скарби, запалила свічку і відчула себе Алісою в Країні Чудес, бо не знала, чи то вона сама зменшувалася, чи білий замок перед нею зростав. «Марічко, зачекай, повернись!» — почула дівчинка знайомий голос, озирнулась і побачила, що десь удалині, посеред снігового степу біжить до неї рідна бабуся, а будинків і дитячого майданчика з гойдалками наче і не було навколо. Вона знову глянула на замок. Велетенські ворота відчинились і перед нею з’явився чоловік у червоному чудернацькому вбранні. Він вклонився і простягнув Марічці руку. Дівчинка відчула, що з нею поводяться, як із дуже поважною особою, і ступила крок назустріч незнайомцеві, знов озирнулася на бабусю, яка гукала: «Зачекай!» — і бігла так, наче до неї повернулася молодість. «Але ж якщо я послухаюся, то, можливо, так ніколи і не потраплю до казки!» — подумала Марічка і подала руку чоловікові в червоному. Він підхопив дівчинку, одна мить — і вона вже сиділа на спині жовтогарячого дракона. Зчинився шум і вітер від змахування драконових крил, і засніжена земля стала швидко віддалятись, а пообіч пролітали сріблясті іскорки і різні птахи, які здивовано озиралися: «Червоний Король везе до свого замку дитину з Реальності! Що б це могло означати?»

Бабуся Надія сиділа вдома сама і думала, як же їй тепер вчинити. Вона була не простою бабусею, а письменницею-казкаркою, тому вміла помічати те, що зазвичай помічають лише діти. Ніхто інший не помітив би перетворення білого замку, а вона побачила і зрозуміла, що її онука сама не знайде шляху назад додому. Бабуся знала, що треба робити, хоч усвідомлювала, що її ідея — ризикова.

Діти зустрілися на подвір’ї, як звичайно, під час канікул, зранку. Всі троє були на диво принишклі.

— Маріччина баба Надя зателефонувала до нас сьогодні і сказала, щоб я прийшов, — нарешті мовив Максим.

— І мені вона те ж саме говорила, — озвався Денис.

— І мені, — ледь чутно муркнула Іринка. — Тільки я до неї не піду, бо вона — відьма.

— Еге ж! — засміявся Максим. — Як же їй не бути відьмою, як у неї ніс гачкуватий, ще й кульгає. За всіма ознаками вона — баба Яга! Ти, мабуть,