Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"
- Жанр: 💙 Детективи
- Автор: Валерій Павлович Лапікура
- 546
- 0
- 28.04.22
Данною книжкою Наталя та Валерій Лапікури розпочинають власний новітній серіал - «народна детективна проза». У ньому переплелося багаторічне розслідування реального кримінального злочину, що стався колись в одному з райцентрів Вінницької області. В серіалі ннародна детективна проза» сплелися в’їдлива сатира на те, що зараз відбувається у нашій багатостраждальній неньці Україні під прикриттям так званої виборчої політичної кухні з багатолітнім розслідуванням реального злочину криміналу.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вовкулаки не пройдуть
Частина перша Ще не вмерла…
Ой, село, ой, село.
За ніч снігу намело.
А у нашому селі
Хай працюють москалі.
(фольклор).
А от москалів якраз у нашому селі Великі Колоди і прилеглому до нього хуторі немає. Є євреї - в кількості одна особа. Прибився у Великі Колоди з великої ж любові. І ще - зять баби Софи, котрий “кавказької національності”, з таким хитромудрим іменем, що баба, коли писала дочці листа у місто, починала його так: “Здрастуй, дорога доню Галю… і твій муж”. Доня Галя давно вже під мамине крило повернулася, її муж справно служить у баби Софи зачухою - “завідуючим чужим хазяйством”, приймаком, себто і навіть українську мову вивчив. Хтось колись спитав його: навіщо? І одержав:
- З поваги до тещі! Слухай, вона ж мене сином називає!
А вся справа в тому, теща ніяк його імені не вимовить, тому й звертається: синку! Але то таке. Я про інше.
Те, про що я маю розповісти, могло статися в будь-якому селі нашої України, будь-якого року після 1991-го. Тому не питайте, в якій області наше село. Яка різниця, всі ми - українці.
Великі Колоди разом із прилеглим до них хутором Малі Пеньки - не обласний центр і навіть не районний. Проте останні…надцять років життя у нас, хвалити Бога, цвіте і буяє. Завдяки об’їзду.
Пояснюю: спочатку гавкнулася траса, що через райцентр ішла. Гавкнулась якраз тоді, коли “пєрєстройка” стрімко переходила в перестрілку. Тобто, ще за еСеРеСеРу. Ну, воно як - дорозі гаплик, але ж їздити людям треба. Хоча б в об’їзд. А отой об’їзд зробили через наші Великі Колоди. І навіть залатали асфальтом найглибші дірки в бруківці, ще й дорожні знаки на додачу пришпандьорили. І загуло на наших тихих вуличках, задеренчало і забібікало. Навіть уночі. Особливо після того, як зняли з сільради червоний прапор і повісили синьо-жовтий.
Ремонт основної магістралі затягнувся. То інвесторів не знаходили, а коли знаходили - інвестиції розкрадали. То цемент для бетону виявлявся не тієї марки, зате чудово підходив для будівництва котеджів у мальовничих куточках нашого краю. То губернатора міняли, то районного голову виганяли, то ще щось заважало. Тому об’їзна дорога поступово перетворилася на головну. І почала обростати, як кажуть вчені люди, інфраструктурою. Спочатку розквітла вже геть занедбана чайна на три столики. Потім кіоски на узбіччях повистромлялися, а за ними і генделики. А коли Василь на прізвисько Дизель переробив свій рідний городець на автостоянку для ТІРів і пробив заправочку - навіть ліниві збагнули, що жити при дорозі, як отой будяк, у наші часи вже не випадає.
Це добре, що нашого полку сільських капіталістів приросло. Бо досі тільки ми з моїм Павлом на власній свинофермі парилися. А решта люду сиділо, склавши руки і чекало, доки вернеться совєцька власть і помаже всім їм медом. А головне - відновиться колгосп, в якому знову можна буде красти.
Рипнулися було за звичкою красти і в нас. Але! Я на цих експропріаторів маю протиотруту, як зараз кажуть - “кришу”. Все дуже просто: наш дільничний міліціонер - мій двоюрідний брат Олексій. Він не просто міліціонер, а по-нинішньому - Шериф. Йому МВС навіть офіс спорудило посеред села. На повороті. На два поверхи. Знизу приймальня, капезе і туалет з унітазом. А на другому поверсі - службова квартира. Ну, пощастило хлопцеві, нічого не скажеш. Мені з ним, до речі, теж. Після першої ж спроби колодчан “приватизувати” з нашого обійстя якусь дещицю, він зібрав збори і пояснив, що з цього приводу каже Закон:
- Краще - по-людському: як щось треба, спитайте.
- А от я попросив п’ятірку - не дали! - поскаржився хтось. - А у них гроші є, я знаю!
- Що значить - попросив? Позичити?
- Ні, чому позичити? У них же є, то хай дадуть тому, в кого немає.
- Дядьку, вони не зобов’язані вам просто так давати. Це ж вам не колгосп. Вони ці гроші не малюють, а власними руками, власним потом заробляють. Та якщо ви запропонуєте їм допомогу, вони вам за неї заплатять.
- О! Що ж це робиться? Знову експлуатація трудового класу, як до революції?
- Ви нам іще тут “Повстаньте гнані і голодні!” заспівайте.
- А що таке?
- А те таке, що якщо вам Марія просто так ту п’ятірку дасть, то вийде, що ви її експлуатуєте? До речі, коли у них толока була, щось я вас там не бачив. А Павло всім, хто прийшов, потім добре віддячив.
Не одразу, але згодом вдалося вибити з мізків колодчан оте совкове сміття “мені повинні дати”. Особливо, коли це стосувалося мого мобільного телефону. Мобільник такої старенької моделі, зі слабенькою батарейкою (чи то пак - акумулятором), але ж як він мене часом виручав! Я тримала його вдома задля того, щоб із кумою, котра в районі, зв’язуватися одразу, як тільки виникне потреба. Сусіди пронюхали - і почалося:
- Ой, виручайте, так треба подзвонити, так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовкулаки не пройдуть», після закриття браузера.