Читати книгу - "Родовичі"

Художник ІВАН ПРИНЦЕВСЬКИЙ

Вони з’явилися зненацька. У зблисках призахідного сонця вітрила видавалися лиховісно багряними і безжально грізними. Ще якусь мить тому річка спокійно і упокорено несла свої води між зеленими берегами, усе навкруг було таке знайоме, вигріте у сяйві згасаючого дня: піщана коса, вузька й сліпучо-біла, мов покинутий довгий меч; лелеки, що вбрід повагом переходили заплаву, раз у раз закидали догори дзьоби, поклацували ними, роздували шиї, і давкий клекіт вилітав з них; корч унизу, під кручею, уже затінений, випручував над водою покручене коріння…

І враз усе змінилося, мовби з-під тих ще далеких вітрил вирвались тугі клубки вітру, звихрились над водою, збурили її, прошелестіли в деревах і травах… Лелеки зірвалися летіти, а вітер заламував крила, не пускав у небо. Хвиля перехлюпнула через косу, злизала її чисту білість, і вже зник, потонув у річці меч, а залишилась тільки вузька смуга мокрого ріску. Корч захитався у воді, знесилено відбиваючись від хвиль, а вони все накочувались, накочувались… Вітер… Вітер… А може, то тільки видалося Роськові? Хотів упевнитись, бо звівся на коліна, широко розкинув руки, щоб і його зачепив отой розгонистий струмінь, зрушив з місця. Але ні, нічого не відчув, навіть легкого поруху.

То що ж то була за сила, яка збурювала річку, розгойдувала дерева, заламувала крила лелек?

Не вітер, ні. Бо хіба ж міг він минути оцю високу кручу, пробігти лише низом, між берегами, і в безсиллі зачахнути десь у хащах верболозів та очеретів? А може, й справді усе це йому привиділось від довгого і пильного вичікування та вистежування?

Ще вдосвіта заліг він на високому березі, що стрімчаком навис над водою, серед густих, ніким не потолочених трав. Затаївся, виважував кожен рух, щоб жодна травинка не здригнулася, щоб чужинський вивідувач не помітив його. Тільки очі мовби жили окремо, самі по собі, чіпко й прискіпливо видивлялись на навколишність, а найпильніше у верхів’я річки.

Щоразу, коли його погляд наштовхувався на далеку смугу лісів, куди вгонилася гострим жалом річка, жаринка тривоги спалахувала в грудях і рука мимоволі стискала руків’я короткого меча… Саме звідти, з верхів’я ріки, можна було чекати небезпеки, несподіваної і навальної. Десь у тих далеких лісах, серед боліт, жили племена, які вміли скрадатися нечутно, мов духи. Час від часу вони виходили до води. Захмелілі від простору й роздолля, розкладали вогнища, стрибали навколо них і гуртом скрикували щось. Ці їхні крики линули над річкою, билися об круті береги, долітали до селища. Тоді його жителі залишали всі свої справи, брали до рук зброю, виходили на кручу і мовчки дивилися на далекі вогні…

Бувало, що лісові пришельці помічали їх, теж підходили до води і знову кричали усі одним гуком, але тепер уже щось погрозливе, й вимахували замашними палицями, націлювалися з луків. Дехто з них у нетерплячці войовничого запалу випускав стріли, але вони не долітали навіть до середини річки, і вода поглинала їх без сліду.

Найчастіше все і закінчувалось погрозами та викрикуванням. Мовби впевнившись у незворушності й нелякливості селищан, лісові люди ще якийсь день чи два освітлювали вогнями річку, хлюпались у її водах, а потім, ніби втішивши свою дику вдачу погрозами та шумом хвиль, зникали в хащах і трясовинах. Тільки залишались після них на зелених луках чорні пропалини від вогнищ. Наче темні очі мороку, вп’ялися вони у землю, сонце випалює — не випалить, дощі вимивають — не вимиють.

Аж поки не запорошить їх снігом, а потім весняна вода не викрутить, не забере з собою.

Та не завжди ті вихідці з хащ зникали безслідно. Під прихистком ночі підкрадались до самого селища. Без жодного звуку з’являлися вони біля хиж, хапали дітей і жінок, вражали стрілами чоловіків. Тоді зчинялися то в одному кінці, то в іншому запеклі січі, мов чорні вихори закручувались у ночі. Селищани боронилися люто й відважно, і нападники не витримували ударів їхніх залізних мечів та довгих списів, перегукуючись пронизливими голосами, тікали до лісу. Тільки тріск гілок та волання полонеників виказували шлях їхньої втечі. Переслідували викрадачів затято, але іноді такі погоні закінчувалися нічим. Лісові люди знали усі стежки й схованки, там були їхні боги і духи, які боронили їх, заводили переслідувачів у такі хащі, що вони могли загинути. Боги лісових людей перегороджували їм шлях то купою колод, то проваллям або драговиною, попереджували моторошним виттям, висікали на верхів’ях дерев синій вогонь…

Якщо ж знаходився сміливець, який не зважав на всі ці застереження і мечем розчищав дорогу, вогонь падав донизу, і в його спалахах згоряли всі… Ніхто не наважувався кидати виклик чужинським богам. Тому, мабуть, марність переслідування і не викликала розпачу, бо ж що вони могли вдіяти супроти невідомої сили, яка таїться в кожному дереві, в кожному болоті й урвищі.

Суворість життя селищан, постійне очікування небезпеки не залишали місця для розпачу й зневіри, тільки щоразу після такого нападу гризла воїнів невідомість, бо ніхто не знав, чия хижа залишилася порожньою, чию милу ладу чи дитину поглинули хащі.

Після січі й погоні воїни ніколи не поверталися відразу. На краю селища, не від річки, а від лісу, ріс Перунів дуб. Так називали його, бо грізний бог залишив на ньому свій жорстокий знак. Ударом вогненної стріли пробив він його стовбур зверху донизу. Сталося то давно, не за пам’яті тих, хто нині живе.

Давно Перун кидав свої стріли, так давно, що ніхто й не знав, що це за знак. Може, гнівався він на людей, може, од ворогів боронив, а може, змагався з чужинськими богами? Може, про це щось відомо віщунові, який не знати й відколи живе у печері під дубом. Але хто наважиться випитувати у нього про наміри богів? Про це навіть подумати ніхто не насмілиться.

Віщун має велику силу, він здатний зупинити вітер, скрутити усі його довгі