Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Полонянка 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

301
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У пошуках утраченого часу. Полонянка" автора Марсель Пруст. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «У пошуках утраченого часу. Полонянка» була написана автором - Марсель Пруст, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "У пошуках утраченого часу. Полонянка" в соціальних мережах: 

Марсель Пруст (1871–1922) — видатний французький письменник, родоначальник сучасної психологічної прози.

У романі «Полонянка», опублікованому в 1923 році, М.Пруст зображує складні людські стосунки. Марсель, засмучений пристрастю та ревнощами, ув’язнив Альбертину у своїй квартирі. Коли напад ревнощів стихає, він усвідомлює, що більше вже не кохає свою подружку, та коли ревнощі спалахують з новою силою, кохання перетворюється на страшну муку.

«Полонянка», опублікована в листопаді 1923 року, тобто через рік після смерти Марселя Пруста, перша з трьох посмертних книг, які складають «У пошуках утраченого часу». До того ж це перша частина (друга — «Альбертина зникає») з Альбертининого циклу, дуже важливого у побудові твору, передусім з огляду на його масу. Альбертина, єдиний об’єкт ревнощів Оповідача, як персонаж творить ще й дві вісі роману: спершу Ґоморру, потім Содом. Вони сходяться між собою на вечорі у Вердюренів. Звістка про смерть Берготта саме напередодні цього вечора має, серед інших завдань, мету ще раз довести факт гомосексуальних зв’язків Альбертини. Паралельно одразу постає содомська сторона, теж у зв’язку з новиною про Берґоттову смерть, завдяки згадці метрдотеля про те, як барон де Шарлюс довго пробув у пісуарі.

Переклад з французької Анатоля Перепаді

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 138
Перейти на сторінку:
Марсель Пруст
У ПОШУКАХ УТРАЧЕНОГО ЧАСУ
ПОЛОНЯНКА

Уранці, лежачи лицем до стіни і ще не бачучи, якого там відтінку над портьєрами світляна смужка, я вже знав, що воно сьогодні за погода. Її заповідали перші вуличні відголоси, доходячи до мене чи то притлумлені й спотворені вогкістю, чи то ляскучі, мов стріли, у дзвінких і порожніх розлогах морозяного й чистого ранку; з гуркоту перших трамваїв я вже здогадувався, хлискають вагони дощівкою чи летять у блакить. А може, навіть тим відголосам передувала їхня швидша й проникливіша еманація; влазячи в мій сон, вона сумно оповіщала про снігопад або змушувала якусь крихітну істоту виспівувати в мені канти на честь сонця, аж поки я прокидався від оглушливої музики. Ще напівсонний, я починав усміхатися, склеплені мої повіки вже тремтіли від передчуття світляної повени. У цей період навколишнє життя я сприймав здебільшого через опочивальню. Блок, оскільки мені було відомо, розповідав, що коли він приходив до мене ввечорі, йому вчувався нібито якийсь гомін; а що моя мати жила тоді в Комбре і в моїх покоях не було нікого, окрім мене, то він гадав, ніби я балакаю сам із собою. Згодом, довідавшись, що в мене жила тоді Альбертина, і зрозумівши, що я ховаю її від усіх, він саме цим і пояснив, чому я вперто сиджу вдома. Він помилявся. Річ, зрештою, цілком прощенна, оскільки, хай навіть факти неспростовні, всього не передбачиш. Вихоплюючи якусь подробицю з чужого життя, люди поспішають зробити хибні висновки і тлумачити цю новину, все перекручуючи.

Коли я думаю нині, що після повернення з Бальбека Альбертина оселилася зі мною в Парижі під одним дахом, що вона зреклася думки про морський круїз, що вона ночувала за двадцять ступнів від мене, кінець коридору, в кабінеті мого батька, обвішаному гобеленами, і що ввечері, пізньою добою, вона на прощання всувала мені в рота свій язичок — наче щоденний хліб, наче поживну харч, наділену святою силою для плоті, завдяки якій мука, витерплювана через Альбертину, змінювалася якимсь душевним утихомиренням, — мені одразу пригадується не та ніч, коли капітан Бородинський дозволив мені переночувати в казармі (його потурання зцілило єдино мій хвилевий щем), а ту ніч, коли батько дозволив мамі спати біля мого ліжка. Бо життя, рятуючи нас укотре від нібито неминучого болю, робить це в зовсім відмінних обставинах, іноді таких супротивних, що порівняння здобутих нами ласк здається майже завжди блюзнірством!

Коли Альбертина почула від Франсуази, що я не сплю вдосвіта, з іще запнутими фіранками, вона вже не боялася хлюпатися, купаючись у ванній. Часто я тоді ж таки приходив до моєї, сусідньої, досить приємної, ванної кімнати. Колись директор театру витратив кілька сот тисяч франків, аби розцяцькувати щирими смарагдами трон, на якому засідала діва, граючи ролю цісаревої. Російський балет переконав нас, що звичайна гра світла створює враження яскравого й чарівного ряхтіння клейнодів. Але й ця декорація, хоча матеріяльніша, не така гожа, як та, якою о восьмій сонце заступає іншу, яку ми звикли оглядати, встаючи опівдні. Ховаючи нас від нескромних очей, шибки вікон наших двох ванних кімнат були не гладенькі, а запушені штучним і вже немодним інеєм. І нагло сонце фарбувало нажовто той скляний муслін, золотило його і, помалу відслонюючи в мені молодика, якого довго ув’язнювала звичка, п’янило мене спогадами про те, яким я був колись на природі, в листопад; на дереві сиділа тоді навіть якась пташка. Бо я чув безугавний Альбертинин щебет:

Конає від жаги шаленець, Скоритись їй ще більший шал…[1]

З кохання до Альбертини я не висміював її музичного несмаку. Зрештою ця пісенька минулого літа захоплювала пані Бонтан; дізнавшись опісля, що це нісенітниця, вона при гостях просила Альбертину співати вже не цю, а іншу пісеньку:

Рве греблю, як вода, прощальна пісня[2] —

але й ця мелодія стала «заїждженим мотивчиком Массне, яким ця шмаркачка протуркала нам вуха».

На сонце насувала хмара, сором’язливий скляний ряснолист гас і вже тільки сірів. Шибки, що ділили наші дві купелі (теперішньою Альбертининою мама ніколи нею не послуговувалась, аби не хлюпатися в мене над вухом, вона мала ще одну — в іншому куточку помешкання), були такі тонесенькі, що ми могли, миючись, розмовляти; розмову уривав лише плюскіт води. Таку затишну атмосферу часто породжує в готелі тіснота і близькість номерів, зате в Парижі це явище вкрай рідкісне.

Часом я довго вилежувався, химерячи про щось, бо челяді було заборонено вступати до моїх покоїв, аж поки задзвоню, проте електрична груша висіла дуже незручно, і я нерідко, після марних спроб зловити її, радий, що мене ніхто не турбує, знову куняв. Але це не означало, що мені байдужісінько до того, живе тут Альбертина чи ні. Її розлука з приятельками оберігала мене від нових душевних гризот. Мені тепер було легко на серці, здавалося, спокій допоможе уздоровити мене. Але цей супокій, навіюваний подругою, не так справляв утіху, як гамував мій біль. Звісно, він дав зажити багато радощів, яких позбавляв мене раніше надто гострий щем, але ці радощі я не завдячував Альбертині. Її врода для мене, здавалось, уже зблякла, я нудився з нею, мені уявлялося, ніби я розлюбив її, тепер мені відлягало від серця, коли Альбертини зі мною не було. Тим-то вранці я гукав її не зразу, надто як стояло на годині. Кілька хвилин я залишався віч-на-віч із тим чоловічком, що жив у мені, вже згаданим сонячним псальмістом, із ним я чув себе веселіше, як із Альбертиною. З образів, що складають нашу особистість, найголовніші видно не зразу. І коли хвороба один по одному відкидатиме ті образискладники, зостанеться ще два-три, наділені більшим гартом; і насамперед — філософ, щасливий тільки тоді, як зуміє відшукати подібність

1 2 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Полонянка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Полонянка"