Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Малюнки ЛЮДМИЛИ МІТЧЕНКО

В тінистому, затишному дворі великого багатоквартирного будинку під крислатою вербою Валерій Сахненко рихтував дверцята «Волги» Івана Івановича Швецова. Іван Іванович стояв поруч, палив сигарету.

Через двір у напрямку до будинку йшла молода ще, вродлива жінка з сумкою в руках.

Іван Іванович сказав Сахненкові:

— Це що ж, Валерію Петровичу, лікарка нова йде до когось з наших на виклик?

Валерій Петрович змахнув піт з чола і відповів:

— Ні, це не лікарка, це наша нова сусідка. Її синок сидить он у лоджії, що якраз під вашою квартирою. Я ще вчора його спостеріг. Сидить, у двір не виходить, відлюдькуватий якийсь.

— Нічого, освоїться, з хлопцями нашими перезнайомиться. Двір у нас дружний.

Принагідно скажемо, що жінку, яка йшла через двір, звати Валентиною Сергіївною. Сина її, того відлюдька, що не виходить у двір, звати Максимом. Прізвище його — Грабченко. Він — один з героїв нашої розповіді. Головний? Може, й так. Тим більше, що серед дітей в романі немає другорядних героїв. Тут тільки дорослі — другорядні герої. Тому знайомство з ними буде побіжним. А може, це пояснюється й тим, що головні герої — теж майже дорослі?

— Реакція у цього хлопця просто-таки блискавична. Я граю у футбол не перший рік, але особисто я не витяг би такого м'яча. Правда, я рідко стою на воротах. Воротар — не моє… «амплуа», як каже Кирило. Тоді це він так по-дурному загилив той м'яч. Іржик відпасувала Толі… Толя все робить як слід. За що б він не взявся, все у нього виходить правильно. Так-от, Толя не бив би так по-дурному. Я сказав: «Іржик відпасувала»? Є таке чеське ім'я — Іржик, воно відповідає нашому, здається, Жорі, чи що, це треба докладно розпитати в Кирила, він і Іржика вигадав, і багато чого вигадує. Так-от, наш Іржик — не чех і навіть взагалі не хлопець, наш Іржик — це Ірка Войтенко. Вона живе в нашому будинку і вчиться з нами в одному класі. Ірка — Іржик любить спорт, займається легкою атлетикою, і її тренер каже, що Ірка — Іржик дуже перспективна. Коли по правді, то про мене наш тренер теж таке казав, не мені, правда, і не при мені. Він мені цього ніколи не скаже, щоб я кирпу не гнув. А ще, коли б мене почув зараз Кирило, він би обов'язково докинув свою приказочку: «Люби футбол у собі, а не себе у футболі». Я напевне знаю, що це сказала якась велика людина про щось інше, не про футбол, а Кирило десь вичитав і перелицював. Він у нас багато читає. По правді, я Кирила вважаю хорошим хлопцем, а от сказати дружимо ми з ним чи ні — не можу. Здавалося б, живемо в одному будинку, ходимо в один клас. Так, збоку подивитися, чом не друзі? Ми ніколи не билися з ним (навіть тоді, коли були малими!), навіть ніколи не посварилися, ми завжди разом, а от коли б мене хтось дуже серйозний і дуже поважний, ну от Герой Радянського Союзу, чи там, скажімо, тренер збірної країни, чи ще хто раптом запитав: «Кирило твій друг?» — я б не знав, що відповісти. Я й сам не знаю, чи є у мене справжній друг. Ну, такий, що за мене в вогонь і в воду, і я за нього — теж. Звичайно, коли хтось налетить на Кирила, зчинить бійку, я осторонь стояти не буду, я його захищу. Але ж не одного Кирила я захищу! Будь-якого хлопця з нашого будинку чи з нашого двору, а тим паче з нашого класу. І Іржика захищу. Хоча вона у нас така, що сама може будь-кого захистити. Не те що інші дівчиська. Зрештою, втече, і ніхто її наздогнати не зможе, бо недаремно тренер про неї сказав, що вона перспективна. Але чи досить цього, щоб називатися другом когось і щоб хтось тебе називав другом? По правді — не досить. Це однаково, що знайти гаманця, повернути його власникові, а потім ходити і всім задаватися — який я чесний. А є й такі. Мабуть, в мене немає друга. Друга, без якого не можеш дня прожити. Та що там дня! Твій друг, бодай подумки, повинен бути поруч з тобою кожної хвилини. А у нас як? Я не бачився з хлопцями і з Іржиком майже все літо. Був у спортивному таборі. Потім виїздив на кілька матчів у Молдавію і навіть у Естонію (естонцям ми продули, немає у нас хорошого воротаря), Толя Юхимець і Вадик нікуди не їздили, все літо товклися в дворі, зате Кирило був на Чорному морі, разом з батьками відпочивав у якомусь пансіонаті. Іржик брав участь у змаганнях у Куйбишеві, на Волзі, потім гостював у бабусі, в селі. І от, коли б мене запитали, чи скучив я за всіма ними, я, по правді, не знав би, що відповісти. І не тому, що я такий черствий і байдужий, просто… Певен, що коли б таке запитання задали їм, і Іржику, і Вадці, і Кирилові, і Толі Юхимцю, вони б так само, як і я, не знали б, що відповісти. Але, зібравшись сьогодні надвечір всі разом в дворі, ми страшенно зраділи. Що це — дружба чи просто так, звичка? Не знаю. Я багато чого не знаю, але коли б мої батьки чи вчителі дізналися, які питання мене мучать, вони б просто не повірили. Їм здається, що я, крім футболу, нічим більше не цікавлюся і думати можу лише про футбол. От тренер, Валентин Захарович, мене б зрозумів. Але для дорослих футбольний