Читати книгу - "Трикутний капелюх"

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

З іспанської переклала Женев’єва Конєва

Передмова Олени Олексієнко

Педро Антоніо де Аларкон (1833–1891) — один з засновників критичного реалізму в Іспанії. Творча спадщина письменника надзвичайно різноманітна: подорожні нариси, оповідання, повісті, романи. Кращі твори Аларкона стали своєрідними віхами в подальшому розвитку національної літературної традиції. Подорожні нотатки письменника — «З Мадріда до Неаполя» (1861), «Альпухарра» (1873), «Подорож по Іспанії» (1883) — утвердили цей жанр у іспанській літературі. Сповнені патріотизму оповідання про події війни за незалежність 1808–1814 рр. («Маленькі національні історії») стимулювали звернення до цієї теми кращих представників критичного реалізму другої половини XIX ст. (Беніто Перес Гальдос. «Національні епізоди»). Повість «Трикутний капелюх» (1874) стала матеріалом для численних переробок представниками різних видів мистецтва (балет Мануеля де Фальї «Трикутник», комедія Алехандро «Мельничиха з Аркосу» тощо).

Творчий і життєвий шлях Педро Антоніо де Аларкона був досить складний і суперечливий. Народився він 10 березня 1833 р. в збіднілій дворянській родині в місті Гуадісі. В цьому невеличкому містечку, що розкинулося за шістдесят кілометрів від Гранади, минули дитинство та юнацькі роки письменника. Вузькі, криві вулички, старовинний собор, печери на околицях становили ту особливу атмосферу іспанського півдня, що змалку зачарувала майбутнього письменника. Андалузія, одна з наймальовничіших областей країни, подарувала країні чимало поетів. Саме з Андалузією пов'язана творчість Федеріко Гарсії Лорки, Антоніо Мачадо, Рафаеля Альберті. Сповнені натхнення і рядки Аларкона, який повертається до спогадів дитинства на сторінках автобіографії: «Собор… — це душа і життя Гуадіса! Тут відбулася моя перша зустріч з мистецтвом. Собор відкрив для мене таємниці архітектури, тут я вперше почув музику, захопився першими картинами… Тут, у хмарах фіміаму, при світлі тисяч вогнів, під звуки органа, слухаючи гармонійні голоси співаків і стогони скрипок, я відчув мистецтво, почав мріяти про поезію».

Близькими письменнику стають і героїчні традиції рідного краю. Розповіді про події національно-визвольної війни 1808–1814 рр. чув Аларкон ще з дитинства. Багато в чому визначили вони згодом світосприйняття майбутнього автора «Маленьких національних історій», дія яких, до речі, часто відбувається поблизу рідного міста письменника.

Спершу Аларкон навчається в гранадській семінарії, а потім, за бажанням батьків, починає вивчати юриспруденцію. Проте матеріальне становище не дозволяє йому знову повернутися до семінарії, та й кар'єра священнослужителя не вдовольняє юнака. На той час Аларкон уже публікує статті в місцевих газетах, захоплюється поезією, намагається заснувати журнал «Ель Еко де Оксіденте». Повіривши у свій літературний хист, він залишає Гуадіс і їде до Мадріда з твердим наміром стати письменником.

Однак його перші літературні спроби успіху не мають, і Аларкон, покинувши столицю, повертається доТранади, де зближується з літературним гуртком «Куерда гранадіна». В 1854 р. в Мадріді спалахує повстання, що передувало четвертій революції; воно було спрямоване проти хабарництва та лихварства, що панували у придворних колах. Вимоги повстанців, так звана «Мансанареська програма», були помірковані: збереження монархії, але дотримання і вдосконалення законів. Однак і такого маніфесту виявилося досить, щоб спричинити антиурядові виступи по всій країні. Свідком і учасником четвертої іспанської революції стає й Аларкон. Повернувшись до Мадріда, він пристрасно викриває на сторінках сатиричної газети «Батіг» іспанських клерикалів та уряд Ізабелли II.

Проте Аларкону не вдається зберегти вірність революційним ідеалам молодості. Нестабільність, суперечливість іспанської дійсності позначились і на світоглядній позиції автора «Трикутного капелюха». Після поразки четвертої революції до влади прийшов уряд Нарваеса, що намагався будь-якими засобами відновити колишні феодально-абсолютистські порядки. В'язниці були переповнені, найменший вияв невдоволення жорстоко придушувався. Коли у 1858 р. на чолі уряду став О'Доннель, він дістав підтримку значної частини національної буржуазії. Не більш революційний, ніж його попередник, О'Доннель, проте, виявився прибічником капіталістичного розвитку Іспанії. Опорою нового уряду став так званий «Ліберальний союз». Тимчасові успіхи кабінету О'Доннеля — пожвавлення національної промисловості, поновлення торговельних контактів з країнами Західної Європи, вдало завершена військова авантюра в Марокко, яка коштувала країні чимало мільйонів песет, — дедалі більше привертають на бік нового уряду іспанську буржуазію.

Серед його прибічників опинився й Аларкон. Коли в 1859 р. розпочалася війна в Марокко, письменник добровільно йде в армію. Пізніше він двічі представляє в парламенті партію «Ліберальний союз», бере активну участь у передвиборчій кампанії О'Доннеля. Скинення Ізабелли II та події п'ятої революції (1868–1874) не змінюють його політичної орієнтації. Все більше схиляючись у бік правих, письменник на середину 70-х років остаточно переходить до табору консерваторів. Свого часу пристрасний противник монархії Бурбонів, він у 1875 р. закликає «Ліберальний союз» підтримати утвердження на іспанському престолі короля Альфонса, що прийшов до влади після поразки республіканців. У тому ж році Аларкон стає членом Державної ради, а дещо пізніше обирається до Академії. Вступна промова обраного академіка, яка називалася «Про мораль у мистецтві», ще раз засвідчила про відмову письменника від своїх колишніх прогресивних переконань. Відверто консервативні й останні художні опуси Аларкона: соціально-тенденційні романи «Скандал» (1875), «Дитина на кулі» (1880), «Блудниця» (1882).

В історії іспанської літератури прізвище Аларкона пов'язане зі становленням національного варіанта критичного реалізму. В той час, коли в країнах Західної Європи реалістичне мистецтво вже дало цілу плеяду талановитих майстрів (Бальзак, Стендаль, Діккенс, Теккерей), в Іспанії провідна роль і далі належить романтизму, який, однак, усе більше втрачає своє значення. Імена Хосе де. Еспронседи та Маріано Хосе де Ларри вже стали надбанням національної літературної традиції. Минули й театральні тріумфи Анхеля де Сааведри, Гарсії Гутьєрреса, Хуана Еухеніо Артсенбуча. Поступово романтична тенденція набуває епігонського характеру, не втрачаючи, проте, впливу на національну літературу. Не можуть відійти від романтизму й перші автори новоутвореної школи критичного реалізму. В романтичному дусі написано юнацькі вірші Хуана Валери, близькі до поетики романтизму ранні історичні романи Переса Гальдоса («Золотий фонтан») і Бласко Ібаньєса («Граф Гарсі Фернандес»). Тим більше не зміг уникнути