Читати книгу - "Знайти і затримати"

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Художник Г. С. Ковпаненко

Рецензент Р. Ф. Самбук

Вони до світанку грали в карти, курили й пили горілку, і коли котрийсь із них совав під столом ногами, то зачіпав порожні пляшки, які глухо дзвеніли. У кімнаті було сиво від цигаркового диму. Їхні очі почервоніли від неспання, їдкого чаду і вже недобачали масті на картах.

Гра тривала доти, поки всі до копійки гроші не перейшли до підстаркуватого, дряблочолого, з гачкуватим носом. Зіжмакані купюри він згрібав зі столу брудними руками в одну купу, затискав їх у кулаці й запихав за пазуху картатої сорочки. За його повільними рухами слідкувало три пари примружених очей.

Дряблочолий спав на єдиному ліжку з обвислою сіткою, яка майже торкалася цідлоги, скоцюрблений, наче складений удвоє, і його неголені щоки надимались, стовбурчились рудою щетиною й опадали, із свистом випускаючи повітря. Другого, в тільнику з рукавами, сон зморив за столом, і його кучмата голова покоїлась на руках серед консервних бляшанок, пляшок з-під пива і тарілки, в якій залишилося кружальце помідора. Двоє розтягайся на брудній підлозі, на старих куфайках, спинами один до одного, і скидалися на сіамських близнюків. Вони дихали важко, з присвистом, наче втомлені тривалим бігом.

За вікном зайнявся ранок, коли прокинувся один з тих, що спали на підлозі.. Спершу він протер кулаками очі, смачно, до хрусту в лопатках, потягнувся, пригладив, наче приклеїв до вузького лоба, чубчик і зиркнув на годинник. В його припухлих очах мигнув неспокій. Обсмикав зім'яту лляну сорочку, глянув на дряблочолого й кучматого, наблизився до столу, позливав у склянку із пляшок залишки пива й спрагло випив.

Навшпиньки підійшов до дряблочолого, постояв над ним, поліз рукою йому за пазуху. Між стиснутими пальцями у нього шелеснув червінець. Зневажливо розтягнув у посмішці тонкі губи.

Потім розбудив сплячого на підлозі. Коли той сів, затулив йому широкою долонею рот і застережливо підняв палець.

— Тсс… — просичав, кинув на двері. — Гайда.

Вчора, у неділю, я затримав злочинців, що крали пряжу зі складу трикотажної фабрики.

Був задоволений наслідками своєї роботи і, чого гріха таїти, навіть подумки сам себе хвалив.

До кабінету заглянув Скорич.

— Арсене, ти чого!.. — здивовано запитав.

— А що? — Я відірвався од паперів.

— Адже нарада о восьмій, — нагадав Дмитро Юхимович. — Ходімо в кабінет Ольхового.

Я глянув на годинник — ще сім хвилин до початку наради. Якось непомітно, після взяття грабіжника Кисюри і викриття тренера Радутного, майор Скорич перейшов зі мною на «ти». Розумів, що так виявляв своє довір'я і доброзичливість. Між нами усталилися дружні стосунки, і я цінував їх: не зловживав прихильністю, якнайкраще виконував роботу.

Працювалося мені з ним легко: Скорич не сковував моєї ініціативи, не підганяв, — але і я не переступав межі дозволеного.

Замкнув сейф, кімнату й через три сходинки вибіг на третій поверх. Двері до кабінету начальника відділення відчинені. Підполковник Ольховий, худий, з неслухняною чорною шевелюрою, з нервовим обличчям, сидів за столом і щось писав. Працівники розсілися попід стінами. Стояв приглушений шум.

Останнім увійшов молодший лейтенант Пазов Яків, невисокий і бистрий у рухах, недавній випускник спеціальної середньої школи МВС. Пошукав очима вільного місця й опустився на стілець біля дверей.

— Чого, Якове, так далеко? — насмішкувато запитав його Ольховий. — Сідай перед мої світлі очі. Та її, здається, ти не провинився, щоб ховатись. Га?

Всі заусміхалися.

— Та ніби… — невпевнено відповів Пазов і сів у крісло за приставним столиком.

В кабінеті стало тихо: офіцери знали, що зараз підполковник розпочне нараду.

— Увага, товариші, — голосно звернувся Ольховий. — Бігцем, як завжди щопонеділка, підведемо підсумки нашої роботи за минулий тиждень. Спочатку хочу поздоровити капітана Загайгору із завершенням розшуку злодіїв з трикотажної фабрики. Молодчина, Арсене Федоровичу! Так тримати! Ну-ну, не треба соромитись…

Підполковник увімкнув настільний вентилятор, спрямував його на присутніх. До мене долинула хвиля прохолодного повітря. Ольховий стисло аналізував роботу кожного відділення за тиждень. І я вкотре переконувався, що він глибоко розбирався у різнобічній діяльності всіх підрозділів. Особливо його дратувало повільне виконання дорученої справи чи наказу, бо за усім тим стоять люди, яким потрібна наша допомога.

До кабінету ввійшов черговий з аркушем паперу й мовчки поклав його перед підполковником. Виходячи, зиркнув на Скорича, той торкнув моє коліно своїм.

— Їй-бо щось трапилось, — пошепки сказав. — І по нашій лінії.

Ольховий подивився на мене, примружився.

— Товариші! — звернувся підполковник до присутніх. — На міжміському автовокзалі сталося вбивство. Капітану Загайгорі негайно на місце події! Візьміть «газик» сержанта Бунчука. Оперативна група скоро приїде.

Я зиркнув на годинник — 8.30.

Збіг сходами на подвір'я, сів у «газик». За хвилину вже мчали вулицями міста.

— І як можна вбити людину на автовокзалі? — заговорив водій Бунчук. Він уже знав про подію. — Ще й вдень. Адже там завжди повно людей. І за що вбили? Хто? Кого? — знизав плечима, косуючи на мене карим оком, спритно обганяючи машини.

Він поставив запитання, які завжди виникали в мене, коли їхав до місця події. Дати на них вичерпну відповідь — означало б ловити злочинців не покидаючи кабінету.

Подумав: а часом те вбивство не пов'язане з недавньою крадіжкою пряжі на трикотажній фабриці? Тільки думка майнула, і я її відкинув, бо впевнений, що справу завершив.

— Товаришу капітан, а коли це невикриті злодії з фабрики замітають сліди? — не вгавав Микола. — Га, злодії?