Читати книгу - "Знайти і затримати"

Я посміхнувся. Він наче підслухав мої міркування. Молодець, почав глибше цікавитись моєю роботою.

— Давай, Миколо, на червоне світло, — дозволив йому, бо чим швидше з'явишся на місці події, тим більше залишиться нам слідів. — Чому ти не поступаєш в училище?

— Приглядаюсь… — різко кинув «газик» ліворуч, обходячи самоскид. — Взагалі, робота у вас цікава, тільки багато списуєте паперу.

— Хм, за ним — людські долі. Позбавити людину волі — не жарти. Відповідальність велика.

— От-от, відповідальність… — закивав Бунчук.

Ми проїхали проспектом Леніна й повернули на Жовтневий. У «газику» задушливо, наче в печі. Обабіч дороги мигтіли платани. Вдалині, праворуч, виднілося сіре, високе приміщення автовокзалу. Ми поминули стоянку таксі, криту посадочну платформу, на якій метушилися пасажири навколо автобусів. Я мигцем глянув на майдан і не помітив натовпу. Невже злочин трапився в залі чекання чи коло білетних кас? Бунчук зупинив «газик» біля входу в автовокзал.

— Сиди в Машині, біля рації, — наказав я сержанту.

— Але ж тут є телефон, — сказав Микола, сподіваючись теж піти на місце події.

— Виконуйте!

Я увійшов до кімнати. У ній — стійкий вокзальний дух і гострий запах камфори. На кушетці лежала худорлява жінка в простій зеленій сукні. Над жінкою схилилася рудокоса лікарка чи медсестра. Вона оглянулась, і в її руці зблиснув шприц.

То вбивства не було! І то жертва…

— Вам кого? — сухо, нетерпляче запитала.

— А де черговий?

— Там… — Вона намацала вену й зробила укол.

— Це потерпіла? — Я нічого не розумів.

— Там… коло вбиральні, — не повертаючись, уривчасто кинула.

Я заспішив до вбиральні. На сходах купчились чоловіки, яких стримували, не пускали до середини молоденький міліціонер і високий, мускулястий старшина. Я назвався.

— Черговий по автовокзалу старшина Воловик, — представився він і доповів: — У вбиральні о 8.25 виявлено труп. Смерть, мабуть, настала від удару по голові чимось гострим. Я викликав «швидку медичну допомогу» і повідомив… Обережно обдивлявся труп. При ньому ніяких документів.

Я відзначив, що старшина діяв правильно, навіть перевірив, чи мав при собі документи небіжчик.»

— Хто сповістив про вбивство?

Притихлий натовп прислухався до нашої розмови.

— Ось цей товариш, — старшина показав на вже підтоптаного чоловіка з авоськами. — У мене в кімнаті дружина… того…

От і відпало перше запитання: кого вбили? Дружина скаже. Може, взнаю і за що. Я спустився сходами до вбиральні. У відчиненій тісній кабіні стояла на колінах, прихилившись плечем до перегородки, людина в сірому дірчатому капелюсі з капрону, насунутому аж на очі. Обличчя закривавлене…

На дверях кабіни висів жовтий вузький пасок. Мабуть, від штанів. Ні, пасок на вбитому. Дивно. Чий же він? Про взяття сліду розшуковою собакою не могло бути й мови: і запах хлорки, і безліч відвідувачів…

На сходах зустрівся з експертами, Ольховим, прокурором, Яковом Пазовим і слідчим, моїм ровесником, Глібом Родіоновичем Маховим, з яким уже довелося розслідувати одне вбивство. Він зиркнув на мене й скорботно похитав русявою головою.

— Що, знову разом? — невесело запитав.

— Я вже впрягся, Глібе.

— Маєш якісь дані? — потис мені руку.

— Там, у кімнаті міліції, дружина загиблого і ось… — я кивнув на дядька з авоськами. — Перший, хто побачив убитого.

— Займись поки що ними, а я туди… — розпорядився Гліб.

Я з чоловіком зайшов у кімнату міліції. Ми сіли на лавку під вікном. Чоловік з полегкістю поклав на неї авоськи.

— Хто ви і звідкіля? — запитав я свідка — худорлявого, у чорній вигорілій кепці з ґудзиком і простому костюмі в чорну смужку.

— Я свинар із Братків, Поліхун Остап, вибрався до сина, сьогодні у нього день народження. Стара ось зібрала харчів домашніх… — Поплескав сухою, коричневою рукою по авоськах. — Але вскочив у халепу… Таке і в страшному сні не приверзеться. Що тільки у місті не коїться?! Серед білого дня…

— Не панікуйте, дядьку, — перебив я його. — Розповідайте далі.

— Ага, далі: виліз я з автобуса, шість годин трясся, ну і до вбиральні. Відхилив двері, а там…

— А не помітили паска на дверях?

— Це вже потім. Ох і біда…

— А коли б побачили пасок, відхилили б двері?

— Ні, бо зайнято, видать. Ви мене відпустите?

— Звичайно. Тільки почекайте, з вами ще поговорить слідчий.

Я залишив дядька розгубленого, пригніченого. У другій кімнаті мене зустріла запитливим поглядом рудоволоса медсестра. Дружина вбитого, жінка років за сорок, з косинкою на шиї, не звела голови. Її руки безживно лежали на кушетці. Очі заплющені, наче спить. Я сів поруч з нею. Не хотілося її турбувати, але час збігав… І я торкнув її руку — холодну, мов неживу. Жінка підвела голову й глянула на мене безтямними очима.

— Нам треба поговорити. Я з міліції. Ви мене чуєте?

Жінка кивнула й прошепотіла:

— Його вбили за гроші. За гроші… У Терентія в сумці було п'ятдесят вісім тисяч. Ми їхали…

— Яка сумка?

— Господарська, коричнева, ручки обмотані голубою у смужкою, якою електродріт…

— А хто вбив? Ви когось підозрюєте?

— Не знаю. Я теж зайшла до вбиральні. Мене закачало…

Коричнева сумка з голубими ручками — це вже прикмета.

— Зачекайте. — Я схопився й вибіг надвір.

Бунчук сполохано визирнув з кабіни «газика».

— Миколо, передай: затримувати всіх, у кого господарська сумка, коричнева, ручки обмотані голубого стрічкою. В сумці — п'ятдесят вісім тисяч карбованців. Зрозумів?

— Так точно, товаришу капітан! — І сержант взяв мікрофон. — Я — Тринадцятий, я Тринадцятий…

Тим часом я пішов до стоянки таксі і попитав у водіїв, чи не бачили пасажира з коричневою господарською сумкою. Ні, не запримітили. І навряд чи вбивця сів у автобус.