Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Вітрів кут 📚 - Українською

Читати книгу - "Вітрів кут"

207
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вітрів кут" автора Олексій Якович Огульчанський. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Вітрів кут» була написана автором - Олексій Якович Огульчанський, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Пригодницькі книги".
Поділитися книгою "Вітрів кут" в соціальних мережах: 

Північне узбережжя Азовського моря… Стрімкі, часто казкової краси прибережні суглинкові кручі, які тягнуться на сотні кілометрів. У сиву давнину тут кочували таври й кімерійці, скіфи й половці. Високі могили, давні городища свідчать про те кипуче життя, яке вирувало колись на узбережжі південного моря. Ще й досі з уст в уста передаються легенди та бувальщини майже про кожну приазовську балку і могилу.
Незадовго до Великої Вітчизняної війни, влітку 1940 року, юні краєзнавці м. Бердянська знайшли на північному узбережжі Азовського моря скелет південного слона, єдиний у світі цілий скелет слона, який жив на півдні Європи близько мільйона років тому!
Цей факт і ліг в основу повісті «Вітрів Кут». Автор повісті — працівник краєзнавчого музею — сам брав участь у розкопках скелета. Тепер ця унікальна знахідка експонується в Зоологічному музеї Академії наук СРСР у Ленінграді.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 14
Перейти на сторінку:
Олексій Огульчанський
ВІТРІВ КУТ


Художник ТУРОВСЬКИЙ М. С.



НАС БУЛО ТРОЄ

Літнім ранком уздовж Адміралтейської набережної в Ленінграді йшли троє: юнак з різьбленими рисами обличчя у форменій куртці студента геологічного факультету, кремезний широкоплечий моряк у гарному капітанському картузі і білява, струнка, скромно одягнута дівчина. її великі чорні очі дивились на все з неприхованою цікавістю.

Супутники весело розмовляли, часто повторюючи: «А пам'ятаєте?..» Відразу було видно, що це після тривалої розлуки зустрілися друзі, яким було про що згадати, було про що поговорити.

Широким мостом, який гігантською дугою повис над багатоводною Невою, вони перейшли на Університетську набережну і тут зупинилися біля триповерхового будинку. На вивісці біля входу чіткими літерами на чорному фоні було написано: «Зоологічний музей».

— Невже тут? — якось розгублено промовив моряк і, окинувши оцінюючим поглядом будинок, додав: — Приміщення підхоже! Може, навіть краще, ніж у Вітровому Куті, — при цьому він хитро підморгнув своїм приятелям.

Деякий час усі троє постояли біля входу, потім несміливо переступили поріг.

В Мамонтовому залі Зоологічного музею в цей ранковий час панувало незвичайне пожвавлення. Строкатий натовп глядачів скупчився біля величезного кістяка слона. В загальній приглушеній розмові можна було розрізнити такі слова, як: «Пліоцен», «Колосаль», «Меридіоналіс», «Унікум»…

— Я впізнаю. Це він, — тихо промовила дівчина, не відриваючи погляду від кістяка.

— Це він, — підтвердив студент.

— Слона тут і не роздивишся. Натовп, — поскаржився моряк.

— Хто ці люди? — звернувся студент до наглядача залу, дідка в окулярах з позолоченою оправою.

— Делегати міжнародного з'їзду палеонтологів, — з готовністю відповів той. — З усіх країн світу. Бач, як нашим слоном милуються. Чудо природи!

— З усіх країн світу? Ото здорово! — промовив моряк і, по-хлоп'ячому зніяковівши, поцікавився: — Мабуть, забавна штука, ну, цей слон? — і чогось доторкнувся рукою до шраму на своєму обличчі.

Наглядач залу подивився на моряка так, неначе перед ним стояв малюк і питав про щось недоладне.

— Юначе, — промовив він з гідністю. — Це ж унікальний експонат, єдиний у світі.

Потім нахилився до моряка і довірливо пошепки додав:

— А слона знайшли на березі Азовського моря звичайні хлопчаки. Дітвора, одним словом, піонери.

Моряк заперечливо похитав головою і з удаваним недовір'ям промовив:

— Ну, таке скажете! Хлопчаки…

— Так, так! Вірте мені, — гарячився старий.

Серед екскурсантів вирізнявся присадкуватий товстун. Він був одягнений у просторий костюм кольору збляклої трави, велика кругла лиса голова його виблискувала, мов гарбуз. Штовхаючи своїх колег, товстун метушливо бігав навколо кістяка, щось говорив і при цьому так розмахував палицею, що здавалося, ось-ось когось зачепить.

— Про що він? — поцікавився моряк, звертаючись до дівчини — Дошкулив йому цей слон, чи що?

— Це француз. Може, професор якийсь. Він захоплений, — пояснила дівчина.

— Колеги, — несподівано голосно вигукнув товстун. — Шлон — корошо. Дуже корошо. Хто найшов? Нема на етикетки шлон, — обурився він, безжалісно перекручуючи російську мову.

Цей вигук привернув увагу решти вчених. Вони зібралися біля етикетки. На якусь мить у залі запанувала тиша, але зразу ж з усіх боків посипалися запитання. Питали китайці, питали албанці, французи…

— Хто знайшов кістяк південного слона?

— Чия це щаслива знахідка?

Екскурсовод, високий, з довгою тонкою шиєю чоловік, тільки було розкрив рота, щоб відповісти, коли хтось чітко промовив:

— Це ми знайшли.

Всі повернулися до студента-геолога. Це він сказав три слова, які в ту ж мить були повторені багатьма мовами. Десятки очей зацікавлено дивилися на трьох молодих людей. І в тиші, яка раптом настала, високий сивий чоловік у національному індійському костюмі сказав:

— Це одна з найщасливіших знахідок на нашій планеті. Розкажіть про неї.

— Це трапилося не так уже й давно. Нас було троє, — сказав студент. — Все почалося в той пам'ятний день, коли мій приятель шкіпер Вася Збандуто вперше надів капітанський картуз…


КАПІТАНСЬКИЙ КАРТУЗ

… Вася прокинувся не відразу. Він кілька разів розплющував очі і казав: «Встаю. Ще трошки».

Але міцний передранковий сон брав своє, і Вася засинав знову. Це, кінець кінцем, вивело дідуся з терпіння. Він енергійно трусонув онука за плече і, коли Вася відкрив очі, сердито промовив:

— Ну й спи собі! Сам поїду.

Це вплинуло. Хлопець швидко схопився з ліжка.

— Як сам? Я швидко! — і поквапливо почав одягатися.

— Не поспішай, — уже спокійно пробурчав дідусь. — Так-сяк не для моря. Зрозуміло? Море поважає акуратність. Запам'ятай це слово — а-ку-рат-ність.

Хлопець надів парусинові штани, такий же кітель з мідними, справжніми «морськими» ґудзиками і з досадою натягнув на голову старий солом'яний крислатий бриль. Звичайно, значно краще було б у такий момент надіти безкозирку, тільки не яку-небудь там з надписом «Герой», а справжню, матроську.

Ці мрії переривав суворий окрик дідуся:

— Ти куди це зібрався босий? Щиглів ловити? Зараз же взуй чоботи. Забуваєш, — у море йдеш!

Дідусь ставав невпізнанним, коли збирався в море. У звичайні дні він мовчки сидів у кутку кімнати, плів снасті, оживаючи в ті короткі хвилини, коли повертався син, Васин батько, з моря й приносив з собою в кімнату міцні запахи риби та морських просторів. Старик слухав розповіді сина, жадібно ловлячи кожне слово. Ще б пак! Сам усе життя провів у морі…

І тепер, коли дідусеві доводилося виїжджати в море, хоч і недалеко, всього-на-всього за сотню метрів від берега,

1 2 ... 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітрів кут», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вітрів кут"