Читати книгу - "Ріккі-Тіккі-Таві (Збірник)"

Редьярд КІПЛІНГ
РІККІ-ТІККІ-ТАВІ
Казки і оповідання

Ріккі-Тіккі-Таві
(Із «Другої книги джунглів»)

В дірі, куди Око Червоне залізло, Гукнуло воно Шкірі Зморщеній грізно. Ось що маленьке Око сказало: «Нагу, виходь, тебе смерть тут застала!» Око до ока й чоло до чола, (Нагу, тремти — твоя сила мала.) Ґерць закінчиться — один з нас помре; (Нагу, до бою! Наша бере!) Ну ж бо, пручайся, спробуй, хитруй! (Не утечеш більше — ти й не міркуй!) От і усе… Тебе смерть тут спіткала. (Так тобі й треба — розплата настала!)

Це розповідь про жорстоку битву, що її вів наодинці Ріккі-Тіккі-Таві, у ванній кімнаті великого бунгало[1] в одному з поселень Британської Індії[2]. Допомагала йому пташка Дáрзі, славка-кравець, а Чучýндра, мускусна щурка[3], яка ніколи не вибігає на середину кімнати й завжди крадеться попід стінкою, давала йому поради; та насправді бився лише Ріккі-Тіккі.

Він був мангустою, своїм хутром і хвостом дещо подібний на маленьку кішку, але головою та повадками — на ласку. Очі й кінчик постійно рухливого носика були рожеві; Ріккі умів чухати себе де завгодно будь-якою лапкою, передньою або задньою, залежно від того, котрою випадало зручніше; міг розпушувати свого хвоста, що той ставав схожий на щітку-йорж, якою миють пляшки, а його бойовий клич, коли він прудко мчав високими травами, лунав так: «Рікк-тікк-тіккі-тіккі-чк!»

Якось бурхливі потоки літньої повені вимили Ріккі з нори, де той жив з батьками, й понесли придорожнім рівчаком. Немічно борсаючись у вирі каламутної багнюки, сердега врешті спромігся вчепитися за жмут трави, який плив поряд, і протриматися деякий час, поки не знепритомнів. Отямився він, украй забрьоханий, на осонні посеред садової стежки, коли малий хлопчик саме мовив:

— Мертвий мангуста. Давай влаштуємо йому похорон.

— Ні, — почувся голос матері, — ліпше візьмемо його та обсушимо. Може, він іще живий.

Вони забрали бідолашного в бунгало, а там великий чоловік, підхопивши звірятко двома пальцями, констатував, що воно не мертве, просто надміру наковталося води; тож потопельника загорнули у теплу ряднину, обігріли, і невдовзі Ріккі розплющив очі й чхнув.

— А зараз, — шепнув хазяїн садиби (англієць, який нещодавно оселився в бунгало з родиною), — не полохайте його, і ми побачимо, що робитиме наш гість.

Щоб ви знали, налякати мангусту майже неможливо, адже від носика до кінчика хвоста він пройнятий цікавістю. Девіз усього сімейства мангуст: «Біжи й розвідай»; а Ріккі був гідним представником свого роду. Він уважно оглянув покривало, слушно вирішивши, що воно не годиться для їжі, оббіг навколо столу, всівся і дав лад хутру, далі, почухавшись, скочив хлоп’яті на плече.

— Не бійся, Тедді, — усміхнувся його батько, — це він хоче з тобою подружитися.

— І-і-і, він лоскоче моє підборіддя! — пирхнув Тедді.

Ріккі-Тіккі ретельно обнюхав ділянку між коміром та шиєю малого, понюхав йому вухо, зіскочив униз і, опинившись на підлозі, почав терти собі ніс.

— Отакої, — здивувалася мама, — і це називається дика звірючка! Гадаю, він такий ручний, бо ми були з ним люб’язні.

— Усі мангусти такі, — озвався чоловік. — Якщо Тедді не підніматиме його за хвіст і не намагатиметься посадити у клітку, то він цілий день бігатиме по всьому будинку. Нумо, дамо йому щось поїсти.

Тваринці дали шматочок сирого м’яса. Гостинець дуже сподобалося Ріккі-Тіккі, який, підживившись, перебрався на терасу, сів на сонечку й розпушив шкурку, щоб та остаточно висохла. Відтак йому покращало.

— У цьому будинку стільки таємниць, — подумки вирішив він, — що усім моїм одноплемінникам не вистачило б життя, аби їх осягнути. Я обов’язково залишусь і все розвідаю.

До самого вечора мангуста нишпорив скрізь по оселі. Він мало не втопився у ванні, устромив носа до чорнильниці на письмовому столі, а пізніше обпікся, ткнувшись ним у кінчик сигари, яку курив великий чоловік, тому що видерся йому на коліна, аби подивитися, як люди пишуть. Під кінець Ріккі влетів до дитячої кімнати, щоб глянути, як запалюють гасові лампи, а щойно Тедді ліг у постіль, умостився поруч. Проте він виявився неспокійним сусідом, оскільки протягом усієї ночі сторожко підхоплювався від ледь чутного шарудіння і біг з’ясовувати причину. Коли батьки Тедді увійшли перед сном до сина, Ріккі-Тіккі гвіздочком стирчав на подушці.

— Мені це не подобається, — захвилювалася мати. — Він може вкусити дитину.

— У жодному разі, — пригорнув її до себе чоловік. — Цей малюк захистить Тедді надійніше, аніж собака. Боронь боже, зараз сюди вповзе змія…

Та мама не хотіла навіть уявляти подібний жах.

Уранці Ріккі-Тіккі прибув до сніданку, накритого на терасі, поважно осідлавши плече Тедді. Йому запропонували банан, а також половину круто звареного яйця. Він по черзі побував у всіх на колінах, оскільки кожен добре вихований мангуста завжди сподівається рано чи пізно стати хатнім мангустою і мати можливість гасати кімнатами. Матуся Ріккі, яка свого часу жила в сім’ї одного генерала, докладно розповідала синочку, що потрібно робити, якщо він коли-небудь потрапить до білих людей.