Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Україна та Росія. Як брати горщики побили 📚 - Українською

Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

247
0
29.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Україна та Росія. Як брати горщики побили" автора Денис Володимирович Журавльов. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Україна та Росія. Як брати горщики побили» була написана автором - Денис Володимирович Журавльов, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💛 Наука, Освіта".
Поділитися книгою "Україна та Росія. Як брати горщики побили" в соціальних мережах: 

Українці та росіяни віддавна живуть поруч, і між ними тривалий час існують певні політичні, культурні й міжетнічні зв'язки. У цій книжці автор пропонує читачам кілька стислих нарисів, що присвячені важливим і доволі суперечливим моментам україно-російських відносин від XV й до початку XX століття. Написана на підґрунті класичних історичних джерел і новітніх досліджень, книжка буде цікавою не лише фахівцям—історикам, а й насамперед усім тим, хто не байдужий до минувшини України та її взаємин із найближчою сусідньою державою.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 73
Перейти на сторінку:
Денис Журавльов


Україна та Росія
Як брати горщики побили
Пролог

Істориків узагалі (а істориків України зокрема) часто звинувачують у тому, що вони постійно «переписують історію наново». Мовляв, вони, безперечно, знаючи, як воно було насправді, але з міркувань тимчасових вигід спотворюють ті історичні факти, які давним — давно вже викладені і прийняті читачами. Але парадокс полягає в тому, що історія завжди приречена на переписування. Бо змінюється і той набір шматочків пазла, що ми називаємо нашим знанням про історію (тобто набір фактів), і його інтерпретація (тобто спроби пояснення, яку саме картинку мають складати ті шматочки). А оскільки, на відміну від любителів пазлів, ми ніколи не матимемо повного набору фрагментів, то і наше бачення історії буде постійно змінюватися. Якщо протягом тривалого часу воно лишатиметься без змін, це свідчить або про наше нехтування новими шматочками, або про небажання спробувати по—іншому подивитись на ту дивну картинку, яка з них виникає. Тому ми разом з одним із провідних сучасних фахівців-україністів, австрійським дослідником Андреасом Каппелером можемо спокійно констатувати, що «сьогодні українські історики починають писати історію України наново».


Це особливо стосується російсько — українських взаємин, які ще донедавна описувались аксіомами добровільного возз'єднання з Росією (1654, 1793 і 1939–1945) та «вічної дружби» українського народу зі старшим російським братом. Відхід від догми «дружби народів» може призвести до діаметрально протилежної інтерпретації україно — російських взаємин, до образу історії, що визначається вічним антагонізмом між українцями й росіянами; тоді науковий аналіз підмінюється шаблонами і стереотипами примітивності українського селянського народу, крайнього націоналізму його еліти, зрадницької природи українських козаків, мазепинців і бандерівців, з одного боку, та азіатського варварства росіян, російського колоніалізму чи безперервності російського тоталітаризму — із другого. Розв'язанню актуальних політичних проблем більшою мірою сприятиме диференційована наукова розробка історії україно-російських взаємин, що перебуває поза тезами про «дружбу народів» чи «ворожнечу народів»… Догми старої імперської та радянської ідеологій призвели до того, що багато аспектів історії україно — російських взаємин наразі залишаються недостатньо вивченими, попри наявність величезного обсягу літератури, створеної за часів Російської імперії і особливо Радянського Союзу!

Так, не секрет, що на превеликий жаль, і в рамках старої імперської, і радянської схем історії україно-російських взаємин не знаходилося місця для констатації простого факту — українці й росіяни, попри спільне історичне коріння, протягом вагомішої частини своєї історії існували у складі різних культурно-цивілізаційних утворень — і це наклало надзвичайно сильний відбиток на їхню ментальність, а також на сприйняття ними одне одного. Через брак навіть якоїсь формальної української державності в XIX — на початку XX століття, і фактичної — за часів СРСР україно — російські взаємини найчастіше розглядались як ідилічна історія росіян «справжніх» та росіян, відторгнутих і згодом повернутих назад, у загальноросійське лоно. Сенс української історії як такої в цій схемі полягав саме в прагненні до возз'єднання зі старшим братом, а всі відмінності та негаразди проголошувалися наслідком дії ворожих зовнішніх чинників (ідея українського руху як польської, варіант — німецької чи ще чиєїсь інтриги). Радянські автори модернізували цю стару концепцію, трохи перефарбувавши її на марксистський (або скоріше псевдомарксистський) лад. Якщо на ранньому етапі радянських українознавчих досліджень панувала теорія Російської держави як «тюрми народів», яка не давала нормально розвиватися всім етносам у її складі, то в період Другої світової війни та після її закінчення ситуація кардинально змінилася — тепер усі радянські історики мали засвоїти, що включення до складу Росії будь — якого народу було для останнього невимовним благом, адже воно допомогло йому (тобто цьому народові) уникнути іншого, причому завжди «значно гіршого», «іноземного поневолення». Ця дивна версія україно — російських взаємин як таких, де один народ протягом усієї своєї історії прагне фактично зникнути і злитися з іншим, «старшим», «більшим», «сильнішим», мала своєю кульмінацією так звані «тези до 300–річчя возз'єднання України та Росії (1654 рік)» — про них і про їхній вплив на свідомість істориків і звичайних українських і російських громадян докладніше піде мова в розділі про «шлях до Переяслава та геть від нього». Тут лише дозволимо собі процитувати Наталю Яковенко: «Не зупиняючись детально на цьому, уже доволі тривіальному сюжеті, відзначу, що фразеологічні кліше «одвічного тяжіння» до «возз'єднання» були остаточно відшліфовані під час святкування в 1954 року 300–ліття приєднання України до Росії, оскільки головний наголос пропагандистського тиску падав на нібито багатовікове усвідомлення українським народом своєї братерської спільності з росіянами… Саме така схема з кінця 1940–х — початку 1950–х стала канонічною, опанувавши не тільки історіографію, а й гуманітаристику загалом, публіцистику, художню літературу». Всі, хто намагався думати і писати інакше, були приречені на мовчання — або на великі службові та життєві неприємності, як це сталося, наприклад, з відомим вітчизняним дослідником Михайлом Брайчевським, автором брошури «Приєднання чи возз'єднання?»

У результаті кілька поколінь радянських громадян дістали надзвичайно вкорочену і цензуровану, несуперечливу у своїй суті й тому досить переконливу як для пересічного читача версію україно-російських відносин. Ця схема пішла в небуття як єдино правильна наприкінці 1980–х років, хоча її вплив і дотепер є доволі сильним в українському й російському суспільствах. Чимало істориків у сучасній Україні та Росії, захоплені можливістю вільного творіння нової української (і російської теж) історичної науки, розпочали з того, із чого починають більшість подружніх пар після розлучення — не стільки з пошуку об'єктивних причин того, чому сталося те розлучення, скільки з обопільних звинувачень, по гарячих слідах. Перед тут вели українці — провінційна в цілому українська історична наука і публіцистика намагалась «розрахуватися» за «століття національної ганьби і приниження» швидко й одразу. За абсолютно немудрящою схемою вчорашні найкращі й чи не єдині у світі союзники, покровителі та старші брати були проголошені головним історичним ворогом. (І це на тлі загалом суцільно «ворожого оточення» України! Читаючи деякі сучасні підручники, мимоволі починаєш заздрити… японцям: живуть собі на островах, спокійно творять собі націю та державу, і ніхто з «хижих сусідів» не зазіхає, а ми… Чого — чого, а ксенофобії, хай часто до кінця і не усвідомленої, авторам тих підручників не бракує — причому саме радянської, з «добрих старих» часів менталітету «обложеної ворогами фортеці», але тепер з іншим, «щиро українським» знаком). Як влучно висловився кілька років тому відомий

1 2 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна та Росія. Як брати горщики побили», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Україна та Росія. Як брати горщики побили"