Читати книгу - "Просто гра"

© Талан С. О., 2021

© Depositphotos.com / ArturVerkhovetskiy; Marushy99; ezhenaphoto, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

Усе наше життя – гра, а люди в ній – актори.

Алла Володимирівна залишилася в кабінеті сама. Вона повернула ключ у дверях, смикнула за дверну ручку і впевнилася, що двері замкнені. Повільно підійшла до стола, відсунула нижню шухляду, дістала пачку цигарок, просунула руку вглиб – намацала запальничку. Жінка кинула палити вже два десятки років тому і лише тоді, коли нервове напруження досягало крайньої межі, дозволяла собі викурити одну цигарку. Сьогодні був такий випадок. Алла Володимирівна підійшла до відчиненого вікна, чиркнула запальничкою, затяглася.

Усе своє життя вони з чоловіком присвятили вихованню єдиної доньки Наталочки, Нати, Наточки. Усе, чого вона сама досягла у своєму житті, було заради щастя доньки, її майбутнього, але час від часу на долю любої дитини припадали нові випробування.

«Чому так?» – не раз питала вона себе.

Відповіді не знала, але завжди в час випробувань подумки поверталася в той день, коли Наталя сповістила, що вагітна, а вона необдумано, спересердя, кинула їй:

– Та хай горять у пеклі оті мої онуки!

Скільки себе лаяла пізніше за це – не злічити! Але, напевно, Божі ворота були відчинені, коли з її язика зірвалися ці страшні слова.

«Слово – не горобець, вилетить – не спіймаєш», – промовила Алла Володимирівна, ледь ворушачи губами.

Наталія втрачала, і кожна її втрата відривала в жінки шматок душі. Донька жодного разу не обмовилася, не згадала про ті слова матері, але Алла Володимирівна була впевнена, що Наталія їх не забула. Від її мовчання жінці не було легше. Донька перенесла багато горя за своє життя, і, здавалося, усі випробування мали б закінчитися, але ж ні! Минуле знову нагадало про себе.

Алла Володимирівна згадала, як понад двадцять років тому глухої дощової ночі, під час чергування в клініці, побачила на порозі свою доньку, розгублену, перелякану, бліду й брудну. Руки доньки були в крові, вона тримала на руках новонароджену дитинку.

– Матусю, рідненька, прошу тебе, допоможи! – прошепотіла вона й упала перед матір’ю на коліна. – Я все розповім, але дай мені слово, що нікому нічого не розкажеш! Я не хочу до в’язниці!

Алла Володимирівна допомогла, не лишила доньку в біді. Тієї ночі вони заприсяглися перед Богом, що таємницю заберуть із собою в могилу, а сьогодні вона сама сказала, що правда рано чи пізно повинна була сплисти назовні.

– Я маю розповісти правду?! – Наталія округлила від здивування очі.

У неї були надзвичайно гарні блакитні очі, великі й виразні настільки, що від них неможливо було відвести погляду. У дитинстві у них жив пустотливий вогник: дівча було веселе й кумедне. Батьки називали її Наше Совенятко за ті круглі очі, які вміли говорити. Але трапилася фатальна ніч, після якої в прекрасних очах Наталії оселився сум, який жив у них завжди, навіть тоді, коли дівчина усміхалася.

– Так, доню, виходу немає – потрібно розкрити таємницю, – повторила їй мати.

Наталія плакала. Мовчки. Синяву в очах заступали сльози, які стікали тоненькими цівками по щоках.

– Що з нами буде? – промовила вона, кусаючи губи. – Ми ж поклялися зберігати таємницю до скону.

– Людське життя – найбільша таємниця, – промовила Алла Володимирівна, – воно непередбачуване, і ми не знаємо, чого від нього чекати завтра. Головне, що ми живі, здорові, а решту можна владнати, заробити, придбати.

– Я маю знову понести втрату, – приречено промовила Наталія.

– У житті є закон рівноваги, – зітхнула жінка, – коли в одному втрачаємо, в іншому щось додається.

Прекрасне життя починається з прекрасних думок.

Ірина прийшла до будинку подруги по обіді, знаючи, що її батьків у цей час не буде вдома. Наталія, побачивши Іру у вікно, вибігла їй назустріч.

– Іринко! Яка ти молодець! – кинулась вона обіймати дівчину. – Ходімо до мене!

– Ти сама вдома? – про всяк випадок запитала Ірина.

– Сама! Та пішли вже! У мене є батончики! Хочеш «Снікерс»? Чаю зараз зроблю. Ти вже з роботи?

– Так, сьогодні раніше пішла з ринку, – відповіла дівчина, заходячи до будинку. – Торгівля сьогодні ніяка, нема виторгу ні в мене, ні в мами. Уяви тільки: у сусідів покупців хоч греблю гати, а нам як пороблено. І товар новий завезли, а зиску ніякого. Я плюнула на все, зачинила контейнер й одразу до тебе.

– От і молодець! А мама також пішла з ринку?

– Ти що?! У неї такий господар, що удавиться за копійку!

Після закінчення школи Ірина вивчилася на продавця продовольчих товарів, але на роботу в магазині влаштуватися не змогла, тож пішла реалізатором на ринок, як і її матір. Жінка виховувала доньку сама, тож доводилося вдень стояти за прилавком, а вечорами прибирати у під’їздах багатоповерхівки, де вони проживали. Вона заробляла трохи більше, бо торгувала жіночим одягом, а Ірина – білизною, яка коштувала дешевше, і заробіток продавчинь залежав від виручених коштів, з яких вони отримували свій відсоток.

Наталія – донька підприємців, яка зростала в заможній родині. Родина медиків Дубовиків першими в місті придбала апарат УЗД, відкрила медичний центр, згодом його розширила, і до них потяглися пацієнти з навколишніх містечок та сіл. Здавалося, що Наталія мала б товаришувати із такими ж забезпеченими друзями, але дівчина не могла жити без своєї подруги дитинства Ірини.

Поки Наталія готувала чай, Ірина торохтіла про справи на ринку, які насправді подрузі були не цікаві, але та вдавала, що уважно слухає, щось питала Іру, відповідала на її питання, хоча усі її думки були про Іллю.

– Як там твій Ілько? – нарешті запитала Ірина.

Від почутого Наталія аж засвітилася радістю. Вона сіла навпроти подруги, подала їй шоколадний батончик.

– Пригощайся! – сказала вона.

– А ти? Поділимо навпіл?

– Та ти що?! У мене ще є. Їж на здоров’я! – сказала Наталія. – Питаєш, як мій Ілько? У нас все добре! Іро, я така щаслива! Справді!

– Та бачу, – зітхнула подруга, – світишся, як сонце в безхмарний день.

– А ти ніби й не рада за мене, – зауважила Наталія.

– Та рада. Чого ж не радіти? – невпевнено промовила Іра.

– Чому тобі не подобається Ілько? Тільки чесно!

– Не знаю, – стенула плечима дівчина.

– А як подивлюся на нього, то аж млосно в грудях стає! Він такий красень! – захоплено та збуджено заговорила Наталія. – Волосся темне, аж чорне!