Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Мемуари українського Казанови 📚 - Українською

Читати книгу - "Мемуари українського Казанови"

214
0
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мемуари українського Казанови" автора Антін Щегельський. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Мемуари українського Казанови» була написана автором - Антін Щегельський, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Пригодницькі книги / 💛 Любовні романи".
Поділитися книгою "Мемуари українського Казанови" в соціальних мережах: 

Новели Антіна Щегельського — це сатиричний погляд на життя в сучасній Україні. Писані майже з натури його герої —політики, державні службовці різних рівнів, журналісти, бізнесмени, прості селяни і робітники — живуть у вигаданому, але дуже близькому до реального світі. Їм зовсім не чужі усі вади і принади сучасного суспільства. У боротьбі за виживання вони тяжко працюють. І водночас не проминають нагоди підставити ближньому підніжку чи скочити в гречку. Ніжно закохуються й гірко розчаровуються. Словом, живуть.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2
Перейти на сторінку:

Пальці очей моїх

Заблукали в твоєму волоссі,

Долоні о чей моїх

Пестять шию твою.

Губи о чей моїх

Цілують тебе до нестями -

Тільки не знаю, чому

Сам я до тебе

не йду.



Поет Іван дуже довго чекав тролейбуса. Вони і в гарну погоду о такій порі ходять не часто. А тут вже другу добу люта завірюха засипає світ дрібним колючим снігом. А що у негоду вулиці навіть у центрі майже не прибирають, то транспорт ледве повзає містом, перемішуючи колесами сніг із сіллю, яку із царською щедрістю висипають на дорогу комунальні служби. Люди й машини буквально плавають у тому рідкому солоному місиві, від якого шкіра на взутті біліє і дубне, а метал на кузовах автомобілів миттю вкриває іржа. Саме через ту сіль Іван не ризикує в зимову негоду виганяти з гаража свого новенького «Ланоса». Тож і їздить, як більшість киян, громадським транспортом. А за це доводиться розплачуватися втраченими в чеканні годинами.

Поруч на зупинці тупотіли змерзлими ногами ще кілька запізнілих пасажирів. Іван вже давно запримітив серед них дівчину, від якої віяло якимось досі невідомим, а, може, вже давно забутим теплом і затишком. У коротенькій пухнастій шубці, високих, ніби гусарські ботфорти, чобітках вона була прекрасна, як гріх, про який мріє мало не кожен чоловік. Але рідко хто відважується зробити крок назустріч.

У передчутті чогось ще незвіданого, але дуже приємного, він інстинктивно намагався триматися поближче до незнайомки. «Ось зараз підійде тролейбус, – думалося йому, – ми сядемо поруч і тоді я обов’язково заговорю до неї. Познайомимось, а там»… Він міг би без кінця фантазувати про те, що станеться потім. Головне зробити перший крок. А для цього треба, щоб ніхто не випередив і не втелющився на його місце.

Іван чомусь вважав, що місце на сидінні поруч із дівчиною відведене для нього самою долею. Але сталося зовсім по-іншому. Вона вибрала не подвійне, а одинарне сидіння. Тож Іванові нічого іншого не залишалося, як всістися навпроти. «Так навіть краще, – подумав він. – Не треба буде нічого вигадувати, щоб подивитися на неї. Та й розмовляти зручніше, коли бачиш обличчя співрозмовниці».

А милуватися дійсно було чим. Він крадькома позирав на її красиве й ніжне, ніби виточене вправним майстром, личко, маленький носик, припухлі, наче капризні вуста. Потай тонув у неймовірно синіх, аж неприродних, величезних очах і всі слова застрявали йому в горлі, бо здавалися порожніми й нікчемними. Якби сусідка не була такою звабливою, Іван не, вагаючись, заговорив би до неї. А так…

Поки збирався з думками, час, коли ще зручно починати знайомство із простого вітання, був безнадійно згаяний. І тепер звичайнісіньке «привіт!» прозвучало б придуркувато. Принаймні, у цьому він переконав себе без жодних сумнівів і вагань. Зауваження ж про погоду також прозвучали б банально і недоречно. Про це треба було говорити під поривами колючого вітру на зупинці, а не в затишному салоні новенького тролейбуса.

«Скажу про те, що вона красива», – подумав Іван і тут же осмикнув себе, вчасно здогадавшись, що про це їй говорять усі чоловіки, а йому так кортіло бути оригінальним.

«Ні, ліпше я просто візьму її за руку й скажу правду, що закохався з першого погляду. Але що подумає вона? – Боровся він сам із собою. – Чи не образить її така нахабна відвертість, якщо не відверта нахабність?»

Тим часом дівчина вже давно помітила, що сусід навпроти аж занадто небайдужий до неї. Ні, зовсім не так, як всі інші чоловіки, які були в її житті. Ще відтоді, як в ранній юності вперше відчула, що чоловіки не просто захоплюються її красою, а пожирають хтивими поглядами, вона усвідомила свою владу над сильною статтю. А ставши дорослою, навчилася максимально користатися з тієї влади. Але якщо для всіх інших вона була просто дорогою лялькою на ніч, то для нього, дівчина майже фізично відчувала це з Іванового погляду, могла стати єдиною на все життя.

Скажіть, яка дівчина, а ще більше жінка, не мріє про простий домашній затишок у колі люблячих дітей і чоловіка! Саме обіцянкою такого великого і чистого щастя світилися його очі. Відчувши це, вона все ніяк не могла дочекатися того моменту, коли він заговорить.

«Ну, сміливіше!» – Подумки заохочувала вона, вже готова сказати «Так!» на його навіть найнеймовірнішу пропозицію. Але Іван мовчав, все ще шукаючи потрібні слова.

Коли вони вперше зустрілися поглядами, тролейбус вже давно проминув Лук’янівку і трясся Подільським узвозом. Ті погляди казали обом набагато більше, ніж можна було вкласти в слова. Тож коли проїхали Іванову зупинку, він навіть не поворухнувся, аби не злякати почуття, що народжувалося між ними. Згодом під’їхали до її зупинки. Але й дівчина не поспішила до виходу.

І лише коли тролейбус прибув на кінцеву й поодинокі пасажири рушили до виходу, Іван взяв дівчину за руку й назвався.

– Ірина, – відповіла вона.

– Можна провести вас додому? – Посміливішав він.

– Ліпше ходімо до тебе. – І, помовчавши, додала, за звичкою: – П’ятдесят баксів за годину. Ти згодний?

 

Падає сніг.

Ти не прийдеш сьогодні увечері.

Падає сніг.

Ми не зустрінемось, я знаю… —

 

Настрій відповідає пісні, пісня – настрою. А за вікном сніг, сніг, сніг… Мокрий, лапатий, нескінченно довгий.

Такий буває лише в казкову Новорічну ніч. Принаймні, так було в часи його юності. Тоді, коли пісня, бельгійського шансоньє Сальваторе Адамо про сніг, що падає, і про нещасливе кохання пронизувала тугою мало не кожну юну душу на планеті. Ту пісню співали французькою і в перекладах, наслідуючи хриплуватий голос виконавця, який одного ранку прокинувся знаменитим.



Чомусь вважалося, що інша манера виконання неприпустима. Бо нібито від того і слова, і музика втратять свій первозданний шарм. Власне, Петро дуже довго навіть не здогадувався, що ця пісня належить відомому бельгійцю, а не югославській співачці Радмилі Караклаїч, у виконанні якої вперше почув її в маленькому Подільському селі.



Сьогодні в його оселі лунає хриплуватий голос Адамо:

 

Tombe la neige

Tu ne viendras pas ce soir

Tombe la neige

Et mon cœur s’habille de noir

Ce soyeux cortège

Tout en larmes blanches

L’oiseau sur la branche

Pleure le sortilège…

 

Петро слухає пісню й подумки повторює українською:

 

Холодний вечір.

В світі і в серці зима.

Сніг ліг на плечі,

Лиш тебе тут нема.

І тоді ішов він,

Коли ми стрічались.

Він вернувся знову

Спогадом любові…

 

І знову на серці туга. Як колись у юності. Тільки тоді він утратив перше кохання. Нині ж – останнє.

Падає сніг… Розпочався надвечір, і вже котру

1 2
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мемуари українського Казанови», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мемуари українського Казанови"