Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Невдаха 📚 - Українською

Читати книгу - "Невдаха"

250
0
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Невдаха" автора Анатолій Сергієнко. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Невдаха» була написана автором - Анатолій Сергієнко, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💛 Любовні романи".
Поділитися книгою "Невдаха" в соціальних мережах: 

«Невдаха» — твір про двох закоханих, що перебувають у щасливому, здавалося б, шлюбі, з часом перетворюють своє життя на постійні докори й страждання, хоча кожен з них розуміє, що любов ще не згасла. Автор крок за кроком досліджує характер і психологічно вмотивовані вчинки людини, яка пройшла неабияку школу життя, в будь-яких ситуаціях залишається чесною, порядною, але вважає себе… невдахою. Чи справді головний герой твору Іван Цибрак є невдахою — про це судити читачеві.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4
Перейти на сторінку:

– У тебе розум дитини, і не вистачає одної клепки, – казала моя колишня дружина. – У сорок років втратити таке місце роботи, кинути сім'ю, дитину, влаштуватись працювати сторожем Бог зна де, може людина тільки психічно ненормальна. Що в тебе гуляв вітер у голові в двадцять років, я знала, але не сподівалася, що в сорок він гулятиме іще дужче.

Звичайно, вона має рацію. Я згоджуючись, кивав головою, наступаючи лівою ногою на праву, намагаючись затулити розірвану шкарпетку, бо великий палець з жовтим не зрізаним нігтем визирав крізь ремінець босоніжка. Палець та роздерту шкарпетку я уздрів тоді, коли переступав поріг кабінету директора, і ще більше переполошився, побачивши у м'якому глибокому кріслі для відвідувачів Ольгу. Навіщо вона приїхала? І чому одна, без Іванки? За три дні донці сповниться чотирнадцять. Доросла дівчинка, восьмикласниця. Довго метикував над подарунком. Їздив до міста, ретельно обстежив крамниці. Щось би імпортне купити, щоб здивувати і маму, і доню. Щоб зраділа Іванка, щоб сподобалося Ользі. Нехай знає, що у мене є смак і грошей для дитини не шкода. Хоча імпортним Ольгу тепер не дуже й здивуєш. Нарешті надибав на югославську сукенку. Терпляче відстояв довжелезну чергу. Підписав кольорову листівку з видом нашого пансіонату, привітавши Іванку з днем народження, спакував бандероль, і швиденько на пошту. Подарунок, виходить, одержали вчасно, бо й про адресу з листівки довідались. Бач, приїхала. Мабуть, встигла вже й перебалакати з директором. Мовляв, кого він у себе пригрів? Людину несерйозну, легковажну. Нехай, мені байдуже. Крапки над «і» розставлені, мости спалені, назад дороги нема!

Я допомагав хлопцям монтувати батареї водяного опалення в новому третьому корпусі, коли почув по селектору: директор терміново кличе до себе. Не сподівався, що мене чекає сюрприз, не встиг помити руки, перевдягнутися, підготуватись до зустрічі, а ще ця роздерта шкарпетка… Ольга подумає: не стежу за собою. Вона твердо впевнена – без неї пропаду, стану п’яничкою, опущусь на дно. Одне слово – без її опіки, без її пильної ока мене чекає доля пропащої людини. Приїхала перевірити, чи я вже на дні, чи ще борсаюсь на поверхні. І Іванки не взяла, нащо доньці бачити, як татко тоне. Шкода, з Іванкою хотілося зустрітися.

У грудях боляче защеміло. Три місяці ми не бачились. Перед очима й досі той день, коли я з валізою в руках стояв у коридорі, а Іванка, притулившись до одвірка, жалісно дивилася на мене. Шморгнула носиком, з великих, широко розплющених очей викотились дві сльозини. Усі припасені заздалегідь слова несподівано вивітрились з голови, гіркий давкий клубок підступив до горла, і я, не попрощавшись, з силою розчахнув вхідні двері. Той день ніколи не зітреться з пам'яті…

Проводжав Ольгу до автобуса. Перед тим, заскочив до своєї кімнати. Помив руки, натягнув джинси, взув кросівки.

– А ти непогано виглядаєш, – говорила Ольга. – Пострункішав, не горбишся, живіт не випинаєш. Може, і курити кинув?

– Кинув, – бадьоро відказав я, – свіже повітря, здоровий сон, ніяких тобі стресів. Щоранку – зарядка, холодний душ. Апетит, як у вовка, але з'їдаю тільки половину. Решту – загортаю у папір і несу своєму другові – псові Цигану.

– Це не тому, чорному, волохатому, що біля прохідної?

– Так, йому. Хороший пес, розумний, одна біда – сліпий. Спочатку начальство сердилось, мовляв, нащо я його привів, брудного, голодного, та ще й сліпого? Тепер звикло. Навіть директор інколи зупиняється, щоб погладити.

– І коли вже ти, Йване, станеш серйозною людиною? – відчула іронію в моєму голосі Ольга.

– Не віриш, що Петро Якович інколи гладить Цигана?

– Я не про собаку, я про твої дурні жарти й манеру розмовляти. Кидаєш словами туди-сюди, не збагнеш, жартуєш, чи кажеш серйозно? І це в сорок років, людина з вищою освітою! Людина, в якої були такі великі плани, наміри! Уяви собі – я зовсім не здивувалася, коли почула, що ти працюєш сторожем.

– Не сторожем, а слюсарем-сантехніком, – заперечив я, намагаючись говорити спокійно. – Сторожем на півставки, плюс тридцять п'ять карбованців до основної зарплати. Тебе неправильно інформували.

– Яка різниця сторожем, слюсарем? – мовила Ольга. – Але ж не начальником зміни, посаду якого тобі пропонували?! Я все знаю. Мало того, що від посади відмовився, ще й скандал учинив, начальника образив. А цей твій вибрик з слюсарем-сантехніком, втеча від сім'ї, від роботи. Таке може утнути тільки безвідповідальна особа.

Я ловлю на собі її серйозний пильний погляд, у грудях закипає глухе роздратування. Не може жити без повчань, зауважень, без постійних дорікань, навіть тепер. Важко зітхаю й кажу:

– Ага, безвідповідальна, такий вже вдався. Тобі цього не зрозуміти.

– Зітхай, зітхай, скоро будеш битися головою об стінку, і проситися назад, – пророче говорить колишня дружина, насуплює брови і твердо, непохитно, з впевненістю жінки, яка ніколи не кидає слів на вітер, додає: – але я не пущу.

Цікаво, з якою метою ти сюди приїхала? Чи не натякнути на те, що час вертатись додому? Гадаєш: перебіситься чоловік, одумається і приповзе на колінах. Не врахувала, що все набагато складніше, ніж здається.

– До речі, – каже далі Ольга, – твоя мама надіслала меду і яблук. Ти батькам так і не написав, що ми розлучилися?

– Не написав. У мами хворе серце, не варто травмувати.

– Вона має скоро приїхати, що я їй скажу?

– Скажеш, поїхав у відрядження.

– А з медом, що робити?

– Їсти, що ще з ним можна робити?! Ти його любиш, та й Іванці смакує…

– Нам від тебе нічого не потрібно, – закопилює губу Ольга.

– Маємо всього досить. Соромно на очі людям показуватись.

Потрібно терміново переводити розмову на інше. Ще трохи і виникне сварка. Ольга заводилась з півоберта.

– Як тобі селище, пансіонат, сподобалися? – запитую я. – Курорт всесоюзного значення!

– Можна подумати, що я ніколи тут не була, – злісно відказує Ольга, і по хвилі, певно збагнувши, що сваритись не варто, тихо додає:

– Я у відрядження приїхала, тридцять кілометрів звідси.

– Надовго? – вихоплюється у мене. – Щось не пригадую, щоб за п'ятнадцять років ти хоч раз їздила у відрядження.

Вона червоніє, робить відверто зневажливу гримасу і спокійно відказує:

– Сьогодні їду назад. Оце одну справу владнаю і – на поїзд…

Перехожі чоловіки (і де їх стільки взялося, отих відпочиваючих?) пострілювали на Ольгу очима, озиралися услід. Ще б пак! Таку гарну жінку навіть у гарячі літні місяці сезону, коли усякого жіноцтва налітає сюди, наче у вулик бджіл, ще треба пошукати. В душі заворушився вогник ревнощів, однак швидко згас, наштовхнувшись на холодну крижину згадок.

В автобусі Ольга

1 2 3 4
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Невдаха», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Невдаха"