Читати книгу - "На дикому Заході, Фрідріх Герштеккер"

Малював АНАТОЛЬ СИЛАЄВ

Перекладено з видання: Friedrich Gerstacker. Die Regulatoren in Arkansas Der Kinderbuchverlag, Berlin.

Погідний травень поклав край весняним бурям. Крізь щільну ковдру жовтого листя витикалися квітки, і де-не-де зеленіли вже цілі латки соковитої трави. Буйні ліани, що вилися від дерева до дерева, обвішалися пахучим цвітом та пуп'янками, і в дичавині стало гарно, наче в саду. Крони велетенських смерек та дубів були як зелена баня в тому лісовому соборі. Сонячне проміння майже не пробивалося крізь плетиво ліан і листя. Проте чоловікам, що сиділи під могутньою смерекою, це начебто було й до вподоби, бо один сказав:

— Прегарне місце, щоб на самоті побалакати, — кращого годі й шукати! Через оте болото з очеретом біля річки навряд чи хто заверне сюди; та й терник тут нагорі не такий принадний, щоб продиратися до нього дарма. А таки дарма, бо ми, здається, подбали, щоб навколо й сліду дичини не лишилося.

Говорив це високий, понад шість футів на зріст, мускулястий чоловік з відвертим обличчям. Проте погляд його був якийсь дикий і тривожно перебігав з одного на інше.

Побіч чоловіка на землі лежала рушниця. На ногах він мав латані-перелатані камаші й мокасини, що доповнювали його не вельми ошатне вбрання.

Його товариш, що сидів поряд і довгим ножем стругав паличку, вигідно різнився від свого грубуватого сусіди — і одяг мав чистіший, та й манери його свідчили, що він дістав краще виховання або принаймні недавно покинув батьківську оселю. Певне, так воно й було, бо хлопець мав десь сімнадцять років, не більше.

Третій, одягнений, як заможний фермер, був зовсім не схожий на них обох. Він начебто хотів урівноважити надмір їхньої дикості й запалу покірливістю й привітністю. Заклавши ногу за ногу, він прихилився до невеличкого дуба й задумливо дивився на того, що говорив. Той ліниво опустив голову на мох.

— Ви ще й тепер, Котоне, дбаєте, щоб невдовзі поблизу не лишилося ніякої дичини, — озвався він. — А воно б не годилося ще й у святу неділю вештатись по лісі й без потреби вбивати мирну звірину.

— А хай вам чорт з вашими проповідями, Гаусоне! — сказав мисливець чи то сердито, чи жартома, його молодший товариш окинув схожого на фермера чоловіка глузливим поглядом. — Побережіть свою мораль, доки прийдете до селища. А нам дайте спокій з такими дурницями.

— І де той Раш застряв! Хай мене дідько вхопить, коли я можу збагнути!

— Своєю блюзнірською лайкою ви його не прикличете, — відповів Раусон і похитав головою. — Я вже теж ніяк не дочекаюся Раша. О десятій мені треба бути на молитовних зборах, а туди ще шість миль їхати.

— Ви, здається, дуже добре поєднуєте обидві справи, — сказав мисливець, зневажливо посміхнувшись. — Казати проповідь і красти коней — гм, справді пасує одне до одного.

— Ну, не бійтесь, скоро я вже не буду муляти вам очі цим, — мовив Раусон. — А гляньте-но, ваш собака нашорошив вуха — мабуть, щось зачув.

Сірий із чорними латками хорт згорнувся калачиком за кілька кроків від чоловіків на єдиній тут невеличкій місцині, осяяній сонцем. Тепер собака на мить підвів голову, обережно понюхав повітря, тихо загарчав і ліниво спробував помахати хвостом, але врешті знову заспокоївся, його господар, що весь час пильно стежив за ним, радим оком зиркнув на приятелів, схопився й сказав:

— Ну, нарешті дочекалися. Дайк добре знає Раша, але не схотів залишати нагрітого місця. А ось і він! Ви, Раше, певне, думаєте, що ми задля втіхи сидимо тут у товаристві москітів та жуків-скрипунів! Що вас, у ката, тримало? Чому ви не прийшли вчасно?

Раш був чоловік середніх років, убраний, як фермер, — пристойно і навіть заможно. Крім того, він мав на правому боці патронташ, а за плечем — довгу рушницю.

— Доброго ранку, — привітався він. — Не гнівайтесь, що вам довелося чекати на мене, але… швидше я не міг прийти. Мені весь час крутилися на очах той молодий бовдур Браун і старий Гарпер з проклятущим червоношкірим, а я не дуже хотів, аби вони побачили, в якому напрямку я поїхав. Ці добродії, здається мені, щось мудрують, та ще той скрадливий скальпоріз безперестанку нишпорить по лісі. І чого тільки ми терпимо індіянина в себе в сусідстві! Хоч я майже передчуваю, що вже десь вилито кулю, яка спровадить його на той світ.

— Я й сам думаю, Раше, що той кусок олова буде чудово зужитий, — озвався Котон.

— Слухайте-но, Котоне, — мовив йому трохи сердито прибулець, — не називайте мене тим проклятим ім'ям. Як почує хтось сторонній, то я опинюсь у чорта в зубах. Кажіть на мене Джонсон, навіть коли ми самі. Так ви швидше звикнете.

— Про мене, — засміявся мисливець. — Мені однаково, Раш чи Джонсон, але мотузки ви не уникнете так само, як і ми.

З цими словами він витрусив із вовняної ковдри невеличку пляшку віскі й приклав її до рота. Хильнувши добре, він простяг пляшку Раусонові й сказав:

— Нате, підкріпіться перед проповіддю. Вам треба наснаги.

— Ні, дякую, — відмовився той. — Не хочу, щоб від мене зранку тхнуло горілкою. Дайте пляшку Джонсонові: він он як ласо поглядає на неї.

— Нема нічого кращого, як гарячий трунок зранку, — сказав Джонсон.

— Панове, думайте про те, чого ми зібралися, — трохи нетерпляче зауважив Раусон. — Час біжить, а мені треба йти. До того ж, це місце не таке вже й безпечне, коли Джонсон справді бачив, що поблизу вештається індіянин і ті двоє. Отож я пропоную, щоб ми негайно обговорили те, задля чого зібралися.