Читати книгу - "У затiнку пальм, Микола Якович Олійник"

Пiсля кiлькагодинного вечiрнього польоту перетинаємо Адрiатику, Середземномор'я, Гiбралтар, i лiтак iде на посадку. Марокко, Рабат. Спрагле дихання недалекої пустелi вiдчувається навiть тут, на пiвночi країни.

Аеропорт у Рабатi невеликий, бiдненький, скромно обладнаний. Служби, тiснуватий бар, де ледве вмiщуються пасажири одного рейсу, i, мабуть, усе. Зате чималий лiтографiчний портрет короля Марокко на стiнi. Глава держави — в бiлому кiтелi, з широкою стрiчкою навскiс на грудях, в орденах, лице смагляве, молоде. Спокiйний, самовдоволений погляд.

Подорож тiльки починалась, а думка вперто поривалася вперед, у завтра. Ще перед поїздкою було вiдомо, що найскладнiший (тобто найдовший, найнуднiший, най… одне слово, найтяжчий) буде перелiт через Атлантику. Удень, мовляв, ще сяк-так можна через iлюмiнатор подивитися на океан, зупинити зiр на загубленому в його широтах клаптику землi чи пароплавi, який з такої висоти здається завбiльшки iз сiрникову коробку, а вночi… Понад дев'ять годин льоту, весь час не спатимеш — нудно, незручно, втомливо. Та не так сталося, як гадалося.

У лiтаку мою увагу привернула молода смаглява жiнка, власне, не так сама жiнка, як її незвичайна заклопотанiсть. Пасажирка весь час порпалася в сумочцi, що була при нiй, переглядала й знову акуратно складала якiсь папери. Де вона сiла? Здається, в Москвi, в Шереметьєво… Так, так, жiнка й тодi поводилася трохи незвично. Здавалося, вона в чомусь невпевнена, щось її постiйно бентежить. Думалося — затримка з рейсом, митнi клопоти…

Зрештою, жiнка дiстала й показала сусiдцi по крiслу фото. Вона аж пiдняла картку вгору, нiби хотiла, щоб побачили й iншi пасажири. На знiмку двоє дiвчаток, а по боках — чоловiк i жiнка, оця ж таки, що летiла зараз. Часто буває, що в дорозi люди дiстають фотографiї своїх близьких, рiдних, коханих, милуються ними, подумки розмовляють з ними. Однак тут було щось iнше, бiльше, нiж просто сум за рiдними.

Слово за словом, i з допомогою нашої люб'язної перекладачки ми розговорилися. Власне, говорила жiнка — для цього досить було тiльки спитати, хто ж на тому фото, чи не її дiти? Так, так, це її дiвчатка. I чоловiк її. Вони чилiйцi. Чоловiк був прихильником Альєнде. Пiд час фашистського путчу зник i невiдомо, де нинi, живий чи… Нi, нi, не думайте, я не плачу, то так… Дiтей їй пощастило вивезти до батькiв. Вони живуть в однiй iз сусiднiх з Чiлi країн. А сама мусила емiгрувати. Аж у Норвегiю — там давнi чоловiковi друзi. Кiлька рокiв не бачила своїх дiвчаток. Тепер ось є можливiсть забрати їх. Допомогли товаришi, соратники — спасибi їм…

Монотонне гудуть турбiни повiтряного лайнера, за вiкном кiлькадесятиградусна холоднеча, пiд крилом — десятикiлометрова безодня i… зворушлива оповiдь жiнки, радiсно-сором'язливi сльози матерi, що їде до дiтей, своїх крихiток, своїх кровинок. Не вiриться, сеньйори… Стiльки лiт! Такi труднощi!..

А майже поруч — iнша мати. Нiяк не приспить свого малюка. Вiн лежить у неї на колiнах, крутиться, тре рукою оченята, i мати гладить його по голiвцi, нiжно-нiжно цiлує в тiм'я… В руках у неї казки Андерсена — щойно читала синовi… I думається, що дiти свiту однаковi, що матерi свiту однаковi й що турботи у них теж однаковi — мир i спокiй на цiй такiй прекраснiй i такiй неспокiйнiй планетi.

Хто дрiмає, хто курить, хто, ввiмкнувши навушники, слухає музику, хто читає… Часу досить. Цiлий робочий день. Навiть бiльше.

Високий засмаглий чоловiк дiлиться враженнями вiд Куби, де працює за контрактом. Землевпорядник, кандидат наук, працiвник iнституту грунтознавства. Сергiй Сепекерiмович Пiрузян, з Єревана. Пiвтора року працює в провiнцiї Пiнар-дель-Рiо, разом з мiсцевими товаришами, кубинцями, бореться з ерозiєю грунтiв, навчає молодих спецiалiстiв цiй потрiбнiй справi… Повертається з вiдпустки. Проблема грунтiв тепер набула свiтових масштабiв. Земля бiднiє, технiка, хiмiя, небувалий розмах iндустрiального будiвництва руйнують її структуру, зменшують кiлькiсть посiвних площ… А хлiб потрiбен, дедалi вiдчутнiшою в свiтi стає його нестача…

"I що, вже є наслiдки кубино-радянського спiвробiтництва в цiй галузi?" — "Авжеж. Професор iнституту грунтознавства iменi Докучаєва доктор Зонн здiйснив класифiкацiю грунтiв Куби. Уявляєте, який це труд?! I яке має народногосподарське значення?! Чи знають там українських грунтознавцiв? Звичайно! Iзмаїльський, Соколовський. Харкiвський iнститут iменi Соколовського — один з провiдних у цiй галузi. Ось повернуся з Куби i неодмiнно поїду на Україну. Можна вашу адресу?"

Куба. Острiв виникає з ранкової сутiнi, мов щось казкове, легендарне, овiяне вiковiчною iсторiєю. Нiколас Гiльєн, видатний кубинський поет, порiвняв свою землю з величезною зеленою ящiркою, що сумирно погойдується на теплих хвилях Карiбського моря. Не буду полемiзувати з Гiльєном, кожнiй людинi властиво бачити одну й ту ж рiч по-рiзному, але менi з висоти острiв здався серповидним. Серп у хвилях бiлопiнного жита. А безлiч бiльших i менших острiвцiв уздовж — нiби коштовнi каменi, що ними людина прикрасила це одвiчне знаряддя з правiкiв шанованої працi.

Сьєрра-Маестра. Овiяна легендами, оспiвана в пiснях Сьєрра-Маестра. Тут, у цих вiчнозелених горах, закипала кубинська воля. Невеличкий загiн революцiйних бiйцiв на чолi з одержимим iдеєю визволення вiд iмперiалiстичної залежностi Фiделем Кастро в неймовiрно тяжких умовах повiв звiдси наступ на антинародний режим. I перемiг… Зону гiр, що красивим вiнцем облямовують пiвденно-схiдне узбережжя, оголошено нинi природною та iсторичною пам'яткою. Пам'яткою народовi, революцiї, що першими на латиноамериканському континентi здолали сили реакцiї. Символiчно, як i наша «Аврора», нагадує про це шхуна «Гранма» — на нiй Кастро та його соратники здiйснили свiй героїчний похiд у революцiю, в iсторiю, i нинi вона — на вiчнiй стоянцi в Гаванi.

Аеропорт iменi Хосе Мартi лежить за сiмнадцять кiлометрiв вiд столицi. Пiвгодини їзди, i ви опиняєтесь у центрi Гавани, мiстi давньої iсторiї, численних пам'яток старовини, паркiв i скверiв. Умiле поєднання архiтектурних стилiв, використання рельєфу i, ясна рiч, моря. Голубiнь Мексiканської затоки, лицем до якої стоїть Гавана, зливається з голубiнню неба, бiлизною висотних будинкiв, що нiби виростають з буйної зеленi та невисоких пагорбiв. Море то грiзне, то лагiдне, — лежить бiля нiг, дихає бадьорливою свiжiстю, спокоєм i ще чимось невловним, незбагненним, властивим тiльки морськiй широчiнi.

Розповiдь про Кубу, Гавану — то окрема сторiнка, окрема розмова. Бо час не жде,