Читати книгу - "Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері"

Антуан де Сент-Екзюпері

НІЧНИЙ ПОЛІТ

Панові Дідьє Дора

Горби під літаком уже врізали свої тіняві заори у вечірнє злото. Рівнини починали жевріти, але якимось незгасним світлом: у цій країні вони не перестають віддавати своє злото, так само як ще довго по зимі не перестають віддавати сніг.

I пілот Фаб'єн, ведучи з далекого півдня, з Патагонії, поштовий літак на Буенос-Айрес, дізнавався про близький вечір із тих самих ознак, що й води в гавані: з погідності, з легких брижів, що проступають на тихих хмарах. Він мовби виходив на рейд, безкраїй та супокійний.

Іноді в тій тиші йому здавалося, що він одбуває неквапливу прохідку, що він вівчар. Патагонські вівчарі бредуть поволі від отари до отари; Фаб'єн ішов від міста до міста, він пас ті містечка. Він здибував їх що дві години; міста приходили на водопій до берегів річок або скубли траву в долинах.

Часом, по кількастах кілометрах степу, за море безлюднішого, він пролітав над самотнім хутором; той, гублячись у хвилях прерії, неначе забирав із собою тягар людського буття. Тоді Фаб'єн, похитуючи крильми, вітав той корабель.

«Видно Сан-Хуліан; за десять хвилин ідемо на посадку».

Бортрадист передав цю звістку по всій лінії.

Десь на дві з половиною тисячі кілометрів, од Магелланової протоки до Буенос-Айреса, розсіялись льотні поля; всі вони однакові поміж себе, але за цим аеродромом заходила ніч; так у Африці за останнім упокореним селищем пролягає межа незнаного.

Радист передав пілотові папірця:

«Довкола такі бурі, що в моїх навушниках безперервний тріскіт. Може, заночуємо в Сан-Хуліані?»

Фаб'єн усміхнувся: небо спокійне, як вода в акваріумі, і всі аеропорти попереду повідомляють: «Безвітря, погідно». Він відповів:

«Летімо далі».

А радист думав, що десь, ніби хробаки в овочі, причаїлися бурі; ніч здавалася пишна, а проте вже псувалася: йому було неприємно поринати в ту пітьму, що крила в собі гнилизну.

Спускаючись повільно над Сан-Хуліаном, Фаб'єн відчув утому. Все, що нам у житті таке любе: будинки, кав'яренки, дерева,- все це виростало, сунучи на нього. Він скидався на завойовника, що ввечері, після звитяги, розглядається на землі підбитого царства і відкриває тихе щастя людей. Фаб'єн мав потребу скинути свій обладунок, знову відчути вагу натомленого тіла, бо в тяготі є своя втіха, і стати простою людиною, що бачить із вікна той самий нерухомий краєвид. От би оселитися в цьому дрібному містечкові, а оселившись, полюбити його, полюбити його тихе життя. Воно вгамовує людину, мов кохання. Фаб'єнові хотілося б прожити тут довго, хотілося б дістати тут свою частку вічності; йому здавалося, що містечка, де він пробув годину, садки, обведені старими мурами, існують одвіку, байдужі до його, Фаб'єнового, життя. А містечко піднімалося назустріч екіпажеві і брало його в свої обійми. Фаб'єн думав про товариство, про лагідних дівчат, про затишок білого убруса, про все те, до чого ми звикаємо поволі й навіки. А містечко бігло вже попід крилами, виставляючи напоказ таємниці своїх садків: мури вже їх не боронили. Але, приземлившись, Фаб'єн збагнув, що тільки й бачив, як кілька людей ліниво поралися коло каміння. Містечко самою своєю непорушністю стерегло секрети своєї прихильності, воно відмовляло Фаб'єнові ласки: щоб здобути її, треба зректися живого діяльного чину.

Десять хвилин - і Фаб'єн знов у повітрі.

Він обернувся на Сан-Хуліан: тільки й видно, що жменьку вогників, потім кілька зірок - моргнувши до нього востаннє, вони розсипались на порох.

«Уже не бачу приладів - увімкну світло».

Він торкнувся контактів; але світло червоних лампочок у кабіні потопало в блакитному сяйві смерку, не освітлюючи циферблатів. Він сягнув рукою до лампочки: пальці не почервоніли.

«Ранувато».

А ніч піднімалась, неначе темний дим, і стелилась по вибалках. Улоговини зливалися з рівнинами. У селах спалахували вогники; їхні сузір'я перекликалися між собою, і Фаб'єн, блимаючи бортовими вогнями, відповідав їм. Ціла земля роїлась і надила вогнями, кожен дім запалював проти безкрайої ночі свою зірку; так маяк кидає промінь у море. Блищики яскрилися скрізь, де були люди. Фаб'єн тішився, що його літак заходив сьогодні в ворота ночі, як судна входять на рейд - вільно й плавко.

Він нахилився до щитка з приладами. Фосфорні стрілки вже починали світитися. Перевірив один по одному циферблати і був задоволений. Отож, він засів у небі цупко. Торкнувши пальцем крицевий ланжерон, відчув, як б'ється у металі життя: метал не тремтів, а жив. П'ятсот кінських сил, у двигун запряжених, зродили десь у самій речовині найлегші струми - холод металу перетворився в оксамитову плоть. Пілот знову відчував нині в польоті не запаморочення, не п'янку радість, а тільки таємничу роботу живого організму.

Тепер, створивши собі світ, він захотів умоститися в ньому до вподоби.

Він постукав об електричне табло, перевірив один по одному контакти, трохи пововтузився і сів міцніше, добираючи найкращої постави, аби відчувати кожен поштовх п'яти тонн металу, що їх завдала собі на плечі хистка ніч. Потім помацав і запасну лампочку, поставив її на місце, пустив і знов поторгав, переконався, що вона не випорсне, торкнув кожну ручку, кожен важіль, приміряючись хапати їх одразу й напевне, звикаючи орудувати пальцями в світі сліпоти. Потім, як пальці засвоїли теє, він дозволив собі запалити світло, і кабіна зараз же прикрасилася точними приладами; тепер він стежив, як пірнав літак у ніч, лишень за циферблатами. А що нічого не дрижало, не вібрувало, не коливалось - і гіроскоп, і висотомір, і режим мотора - все було стабільне,- він витягся, відкинувся на шкіряному сидінні і поринув у політ, у глибокі роздуми, що тішили, не знати чого, надією.

I тепер, ідучи своїм нічним дозором, він побачив, як ніч виявляє людину: її заклики, вогні, непокій. Ота просто зірочка в пітьмі - то дім, і в ньому - самотність. А та, що згасла,- то дім, де знайшло притулок кохання. Або туга. Дім, що вже не подає знаків решті світу.

При лампі сидять біля столу, схиливши голови на руки, селяни, снують у голові невиразні, їм самим незнані мрії; вони й гадки не