Читати книгу - "Поезії. Книга III, Олександр Олесь"

Олесь О.

ПОЕЗІЇ

Книга III

Снігу, ой снігу якого!..

В білих снігах потонули

Гори, степи і долини...

Наче чекаючи любого гостя якогось,

Радий господар

Свитку свою розіслав по дорозі,

Свитку свою з найбілішої вовни,

Свитку свою, не надівану й разу.

Наче тут паслися гуси уранці.

Скублись, кричали

І пух свій розкидали білий.

Наче тут віяли тихо вітри,

Віяли тихо й несли

Хвилі вишневого цвіту.

Наче якась багатирка, свавільна і горда,

Всюди розкидала рядна й полотна:

«Гей, мов, дивуйтесь

І заздріть, сусіди!

В кого з вас скриня повніша в коморі!?

Хто тут посміє з вас вийти і крикнуть:

«В мене добро моє

Виткано тонше!

В мене добро моє

Випрано краще й біліше!»

Я ж не боялась

Зимового ранку

Вийти на річку

І прати до самої ночі.

Я не лякалась морозу жижкого:

Хай він обгортує стан мій дівочий,

Хай він як парубок в’ється круг мене,

Стискує руки

І в щоки цілує.

Боже мій! Скільки ж то лиха від сього!

Що, як в той час

Від його поцілунків

Мак на щоках моїх палко розквітне?!

Може, краса моя бідна зів’яне!?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Снігу, ой снігу якого!

Спала природа під ковдрою білою,

Снилось їй море

Наскрізь прозоре,

Дно його

Ясно-зелене,

Хвилі чи хмари над ним,

Снились їй ночі в серпанках сріблястих,

Зорь тихосяйні лампади,

Крики пташечі, зітхання вітрів...

Шелест шовковий степів неоглядних...

Ось вони стеляться, стеляться, стеляться...

...Спала природа, а з неба Мірошник,

Руки простягши над нею,

Сіяв крізь хмари муку.

Раз усе птаство

Зимового ранку

Мовчки дрімало в гаю.

Що за охота

Летіть на дороги,

Мерзнуть в холодних снігах?

Не тягнуться валки,

Не в’ються потоком

По битих шляхах.

Не сиплеться зерно

З чумацьких чувалів

Дощем золотим...

...І птаство нудилось...

Аж ось серед тиші

Дзвінком розсипається крик.

То пташка летіла

З сусіднього гаю.

Летіла,

Раділа,

Кричала:

«Сестроньки-подруги,

Гей, прокидайтесь,

Вістку я вам принесла.

Думала я,

Що розірветься серце,

Доки до вас долечу.

Вчора увечері,

Слухайте, сестри,

Паслася я в реп’яхах,

В сірих туманах,

Як в морі, тонуло

Все, що не єсть навкруги,

От я й пасуся,

Сумую, нудьгую,

Аж зирк!

Сонце - не сонце,

Місяць - не місяць,

Зірка - не зірка летить.

Я здивувалась,

І, навіть признаюсь,

Страшно зробилось мені.

Тільки у мене цікавість жіноча

Більша від страху була.

Сестроньки-подруги,

Що я угледіла,-

Вірте - пером не списать.

Янгол - не янгол,

Сонце - не сонце,

Зірка - не зірка, горить,

Птаство круг неї

Співає і в’ється -

Ненько моя! хай би зозулі

Весь вік свій кували -

Все б до кінця не дійшли.

Скільки круг неї

Метеликів, бабок,

Бджілок, джмелів та мушок!

Все їм всміхається,

Годе, щебече,

Килимом стеле себе.

Що це, я думаю,-

Привид, чи мрія,

Чи сниться мені?!

Довго ще я в дивуванні дивилась,

Зирк!

Аж добродій летить.

«Сірий горобчику,

Будь твоя ласка,

Що це за диво - скажи!»

Парубок глянув на мене,

Всміхнувся,

Потім цвірінькати став:

«Це Весна чарівна,

Дивне диво із див,

Прилетіла вона

Із незнаних країв.

Де стане -

Сніг тане.

Де гляне -

Сніг в’яне.

Цвірінь!

Цвірінь!

Чуєш, жайворон співає,

Дзвоне срібнії пісні,

А Весна його не знає:

Нащо здався він Весні.

Не його вона кохає,

А кого - ніхто не знає...

Тільки, може, знаю я,-

Вона любе солов’я.

Цвім-цвірінь!

Соловейко їй співає,

Розсипає срібний сміх.

Сміх сльозами поливає,

І в намисто ниже їх.

Він не зна - що буде з того:

Покоха вона другого.

Цвім-цвірінь!

Птаство все круг неї в’ється

І в коханні признається,

Тільки я один мовчу,

Не кричу:

Хто мовчить,-

Двох навчить!

Цвірінь!

Цвірінь!»

Боже мій, думаю,

Скільки у його

Тієї пихи!

Будеш співати

Чи будеш мовчати -

Дівки не взяти тобі!

Я побожусь,

Більше! -

На пригоршню зерна поб’юсь,

Кинься засватать за себе синицю -

Вір чи не вір, а з’їси гарбуза.

Сестроньки-сестроньки,

Гляньте, ось гляньте

На схід золотий!»

Глянули:

Красна Весна!

З криками, з галасом

Всі познімалися,

Всі полетіли,

Всі закричали:

«Веснонько, Весно, до нас, у наш гай!

Всі ми стомились і змучились вкрай.

Гинуть в кайданах струмочки ясні,

Мерзнуть під снігом квітки запашні!

Гнуться шовковії трави під ним...

Ніяк дивитись і дихати їм.

Всі ми стомились в даремній борбі.

Веснонько, Весно, не жаль нас тобі...»

Тихо на крилах спинилась Весна,

Стала до скарг прислухатись.

Баче:

Дерева схиляються,

Руки сухі простягають,

Журно хитаються,

Журно шепочуть:

«Веснонько, матінко,

Снігом прибиті ми.

Кригою скуті ми,

В жилоньках,

В серденьку

Злими морозами

Кров заморожена...

Веснонько-матінко,

Зглянься на нас».

Змовкли дерева,

І глухо з-під снігу

Квітки застогнали

І трави пожовклі:

«Веснонько-сестронько,

Холодно нам.

Краю, здається,

Немає снігам.

Давлять вони нас страшною вагою,

Гнуть наші постаті ніжні собою,

Душать, дивитись на світ не дають,

Білими круками тіло клюють».

Слухала сльози і скарги Весна,

Слухала,

Ніченьку всю вислухала.

Ніченьку цілу

Страждала сама.

Шкода їй стало...

З слізьми в очах

Глибоко,

Важко

Зітхнула Весна;

І на зітхання зітхнула природа,

Білі сніги опустились

І танути стали...

Саме тоді на далекому сході

Сходило Сонце.

Сходило Сонце,

Тільки не сяло ласкаво,

Тільки не гріло промінням

Груди землі.

Сходило Сонце,

Нудне і байдуже,

Трошки... подихать повітрям

Та по протоптаній стежці

Тихо пройтися на захід

І прогулянку звичайну зробити.

«Що се за парубок-сокіл на небі?

Хто се?» - питає Весна.

«Що то за квітка,-

Дивується Сонце,-

Цвіте на землі?»

Сонце спинилось,

Весна задивилась.

«Сонце! козаче мій! - крикнула дівчина,-

Знаю, я знаю тебе!

Снився мені ти ночами безсонними.

Марився в мріях моїх!»

«Дівчино! Весно! - озвалося Сонце,-

Вічність шукав я тебе.

Вічність даремно до зір приглядався,

Вічність журивсь по тобі!»

Щастям,

Потоками щастя

Всміхнулося Сонце,

Морем усмішок

Весь світ залило

І в поцілунку

Злилося з Весною.

І затремтіли холодні сніги,

В темні провалля тумани сховались,

Зникла, крізь землю кудись провалилась

Відьма-Зима.

Весело, вільно струмочки побігли,

Вістку ясну