Читати книгу - "Поезії. Книга III, Олександр Олесь"

Спала баба-доля,

П’яна і сліпа.

Спала баба-доля,

Люта, навісна,

А в руках у неї

Папороть ясна.

А під боком в неї

Лаври і вінки,

Перли, діаманти,

Золота мішки.

Спить, не ворухнеться

Баба на траві...

Все її лахміття

У моїй крові.

«Тихше! - говорю я,-

Не збуди її...

Як необережно

Дзвонять солов’ї!

Як необережно

Воркотять струмки...

Але наше злото,

Лаври і вінки!

О моя голубко.

Глянь: навколо - лад!

Казкою здається

Сей вишневий сад.

Як же випадково

В темну ніч весни

Нам влетіли в руки

Полохливі сни!»

І, як двоє скрипок,

Заспівали враз

Наші поцілунки

У весняний час.

Заспівали звуки!

Піснею знялись!

Золото і лаври,

Нащо ви здались?!

І здригнула баба...

Глянула на нас,-

Все згребла, схопила

І побігла враз.

Гнались ми за нею

Й досі женемось...

Слід її жорстоко

Замітає хтось.

Котяться хвилі і грають,

Сиплють на берег піски,

Ледве пісні проспівають,

Чуєш - шепочуть казки.

Ранок і день пролетіли,

Ось уже й ніч настає,

Я ж усе марю, що хвилі

Викинуть щастя моє.

Крим

Постій - не йди! Нащо питати,

Чи можу стати я твоїм...

Синіє ніч, і ночі шати

Горять в розводі золотім.

Постій: душа моя розквітла,

Як пташка, крилами тремтить,

А ніч пливе на хвилях світла,

І день назустріч їй летить.

Постій! Нап’юся,- надивлюся...

Навіщо згадувать когось.

Сьогодні я тобі молюся,

А завтра ще не зайнялось!

Ніжніша від ночі, миліша від ранку,

Струнка і хороша, і вічно смутна,

Вся в білім убранні, вся в білім серпанку,

Як в пір’ях лебідка... Лебідка - вона!

І згадую казку-легенду про неї...

Раз висохло озеро срібне до дна,

І біла лебідка, біліше лілеї,

Прокинулась нагло від довгого сна.

І глянула вколо... Сіріє каміння.

Вмирають безсило стрункі комиші,-

І вирвалось дике, страшне голосіння

З лебідки - лілеї, з лілеї - душі.

І кажуть, що бідна лебідка блукає

І озера в полі щоночі шука,

Як арфа, зачеплена вітром, зітхає,

Як біла снохода, сновія блука...

О бідна лебідка! Ти глянула в очі,

Ти глянула в тихі озера мої,

А в мене душа, як в негоду, тріпоче,-

Навік скаламучені води її!

Се не життя! - Якесь горіння і згорання...

Душа і мозок у огні.

Летять думки крізь ліс страждання,

Летять на дикому коні

Крізь ліс в пустиню умирання.

Хотів би крикнути - мовчать ліси таємні,

Сміється здалеку луна...

О, де ви, спільники нікчемні?!

Невже тепер в сі ночі темні

Мене ніхто з вас не пізна?

Оглух весь Божий світ. І ось мені здається,

Що вже мій труп давно в труні,

А думка ще потоком ллється,

А думка ще орлом несеться

Крізь ліс в пустиню на коні.

Пливуть літа, коли б літа,- віки минають,

А храм, прекрасний храм в думках,

До мене йдуть, мене втішають

Брати з цеглиною в руках.

І раді так отій малій цеглині..

Як діти тішаться малі...

А люд блукає по пустині,

І Бог далеко від землі.

Порвати б сітку мук дрібних,

Втекти б від галасу людського,

Втекти б до моря голубого,

До скель задумливо-німих.

Звалити б хрест хоча на час,

На час короткий вільним стати,

І там любити і страждати

За всіх близьких - далеких вас.

Але кайдани на мені:

Життя і грізне, і суворе

Вартує, застує простори

І гріє руки на огні.

Садок. Пани. Московська мова...

Веселі жарти, крики, сміх...

Майовий день. Квітки і трави.

Весна навколо і у всіх.

І нагло пісня України,

Смутні слова Старовини

За панським садом затужили,

Як тужить вітер восени.

То, може, наймичка-селянка,

Крізь тин набачившись панів,

Пішла і пісню заспівала,

І душу втілила у спів.

І був то плач, благання, крики,

Немов хтось бігав, бився, звав,

І тяжко плакав над труною,

І руки з розпачу ламав.

Немов зруйнованого краю

З могили скорбний дух устав

І від розпуки і безсилля,

Закривши очі, заридав.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І довго наймичка тужила,

Та заспівали щось пани,

І їхня пісня заглушила

Кривавий плач Старовини.

Рідна мова в рідній школі!

Що бринить нам чарівніш?

Що нам ближче, і миліш,

І дорожче в час недолі?!

Рідна мова! рідна мова!

Що в єдине нас злива,-

Перші матері слова,

Перша пісня колискова,

Як розлучимось з тобою,

Як забудем голос твій,

І в вітчизні дорогій

Говоритимем чужою?!

Краще нам німими стати,

Легше гори нам нести,

Ніж тебе розіп’ясти,

Наша мово, наша мати!

Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

«В рідній школі рідна мова!»

І спасе того в