Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

158
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Неоднаковими стежками" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький» була написана автором - Нечуй-Левицький, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 75
Перейти на сторінку:





І



Одного дня в третій го­дині вже пе­ред обідом, Таїса Андріївна Сватківська, ну­дя­чись без ро­бо­ти, ста­ла пе­ред об­ра­за­ми в своїй спо­чи­вальні й по­ча­ла мо­ли­тись бо­гу. Во­на про­чи­та­ла мо­лит­ви й пе­ре­чи­ту­ва­ла з нудьги вже п'ятий ака­фист, бо бу­ла ду­же бо­го­бо­яща й бо­гомільна. Не ма­ючи ніякісінької ро­бо­ти, во­на сли­ве щод­ня хо­ди­ла в мо­нас­тир на служ­бу бо­жу або дов­го мо­ли­лась вдо­ма і сли­ве щод­ня пе­ре­чи­ту­ва­ла по п'ять ака­фистів. В прос­торній спальні бу­ло чис­то й гар­но, як у віноч­ку. Ка­нап­ка й двоє крісел бу­ли об­биті новісіньким, гар­ним яс­ним кре­то­ном, ніби за­си­па­ним жов­ту­ва­тим осіннім лис­том та чер­во­ни­ми тро­ян­да­ми. З та­ко­го са­мо­го кре­то­ну бу­ли повішані драпіров­ки над біли­ми завіса­ми по­над вікна­ми і над две­ри­ма. В кут­ку, на ко­син­чи­ку лисніли два об­ра­зи в срібних ша­тах, в зо­ло­тих ши­ро­ких ра­мах. В спо­чи­вальні бу­ло все но­ве й гар­не, бо ста­ренька Таїса не­дав­неч­ко посп­рав­ля­ла собі но­ву обс­та­ву: і мебіль, і завіси.


Таїса Андріївна бу­ла не­ви­со­ка на зріст, пов­ненька й цуп­кенька. Го­ло­ва в неї бу­ла си­ва, аж біла, але на ви­ду во­на бу­ла зовсім мо­ло­да. Во­на бу­ла дов­гоб­ра­за. Вид в неї й те­пер був гар­ний, сли­ве кла­сич­ний. Тем­но-карі чи­малі, дов­го­васті очі бу­ли блис­кучі, але смутні, за­ду­мані. По очах бу­ло знать, що ця си­ва, аж біла лю­ди­на, але з мо­ло­дим чу­до­вим ви­дом, пе­ре­бу­ла якусь ве­ли­ку скор­бо­ту, ма­ла в житті якусь при­го­ду. Во­на вже дав­но розійшлась з чо­ловіком і потім ов­довіла. В по­коїчку і в усіх прос­тор­них гор­ни­цях бу­ло ти­хо, аж мерт­во. Таїса го­лос­но про­мов­ля­ла сло­ва мо­лит­ви, не­на­че чи­та­ла їх на кри­ласі в церкві, як десь да­ле­ко по­чув­ся шум та ніби ше­лест.


«Чи не вітер оце схо­пивсь?» - май­ну­ла в Таїси дум­ка й пе­ре­би­ла її мо­лит­ву.


Вона зир­ну­ла в здо­ро­ве вікно на са­док. Старі груші та каш­та­ни сто­яли не­по­руш­но. Навіть не хи­ли­та­лось лис­тя, вже по­жо­лоб­ля­не та по­жовк­ле по­де­ку­ди. А за стіна­ми та за две­ри­ма в да­ле­ких гор­ни­цях усе щось шуміло та на­че ше­лестіло.


В той час зас­ту­котіли десь од­чи­нені двері… В за­лу ввірвав­ся гомін та шум. Бу­ло чуть, що в при­хожій за­веш­та­лись лю­де, за­чов­га­ли та за­ша­руділи че­ре­ви­ка­ми. Таїса Андріївна згор­ну­ла зо­ло­то­обрізний ака­фист­ник в гарній шку­ря­тяній оп­раві й пок­ла­ла на ко­син­чи­ку під об­ра­за­ми, а са­ма для­вою хо­дою поп­рос­ту­ва­ла з спальні в па­ра­дові гор­ниці. Її дрібненькі ніжки якось ніби зне­хо­тя по­со­ву­ва­лись по смуг­нас­то­му ки­лим­ку-доріжці че­рез по­кої. На ви­ду і в тем­них очах ви­яви­лось нев­до­во­лен­ня лю­ди­ни, стур­бо­ва­ної се­ред спо­кою й тиші, та ще й на мо­литві. Во­на заг­ля­ну­ла че­рез двері в світли­цю. З при­хо­жої вхо­ди­ла дав­ня її знай­ома й под­ру­га, пол­тавська дідич­ка Тек­ля Опа­насівна Гу­ко­ви­че­ва, ви­со­ка та пле­чис­та, а за нею про­жо­гом вис­ко­чи­ла її доч­ка Ме­ла­ся, низька, при­сад­ку­ва­та, але швид­ка та верт­ка, як дзиґа. По­зад їх ви­зи­ра­ла гор­нич­на Мок­ри­на, жва­ва та ле­пет­ли­ва. Усі во­ни втрьох за­ра­зом го­во­ри­ли, аж тріща­ли, пе­ре­би­ва­ючи од­на од­ну. Гомін роз­ля­гавсь по прос­тор­них, ви­со­ких гор­ни­цях, аж лу­нав попід ви­со­ки­ми сте­ля­ми, пре­гар­но об­ве­де­ни­ми ши­ро­ки­ми кар­ни­за­ми. Обидві го­во­рючі, ве­селі гості не­на­че спо­ло­ха­ли мертві по­кої й єди­ну в їх жи­ву лю­ди­ну - бо­гомільну ха­зяй­ку.


- А! це ви, Тек­лю Опа­насівно! - про­мо­ви­ла ти­хим, м'яким го­ло­сом гос­по­ди­ня, роз­тя­гу­ючи сло­ва, не­на­че во­на їх співа­ла сти­ха.


- Це ми, свої, Таїсо Андріївно! Здо­рові бу­ли! - ска­за­ла го­лос­но Тек­ля Опа­насівна.


- Добридень вам! - ляс­ну­ла Ме­ла­ся го­лос­но, не­на­че стрельну­ла з руш­ниці.


Гості привіта­лись і поцілу­ва­лись з ха­зяй­кою по тричі. Таїса Андріївна й Тек­ля Гу­ко­вич­ка вкупі вчи­лись в Києві в пансіоні й бу­ли ве­ли­ки­ми при­ятелька­ми ще змал­ку. Во­ни ра­зом вий­шли й заміж. Таїса Андріївна вий­шла за інже­не­ра Сватківсько­го та­ки в Києві, а Тек­ля Опа­насівна - за мо­ло­до­го архітек­то­ра Гу­ко­ви­ча, кот­рий од­на­че за­раз по­ки­нув свою ро­бо­ту в Києві й пе­реїхав на се­ло в жінчи­ну дер­жа­ву, щоб ха­зяй­ну­вать на селі, в маєтності своєї жінки. Влітку во­ни час­тенько зап­ро­шу­ва­ли до се­бе в се­ло на тиж­день або на два своїх при­ятелів на од­по­чи­нок та на ку­пан­ня.


- Чи не по­тур­бу­ва­ли ми ча­сом вас? Ви, пев­но, оце спо­чи­ва­ли? - го­во­ри­ла Тек­ля Опа­насівна, див­ля­чись на Таїсин вид, не­на­че тро­хи зас­па­ний.


- Ні! де там! Я oцe тільки що до­мо­ли­лась бо­гу. Про­шу сідать. От і не­дур­но цієї ночі снив­ся мені сон, не­на­че в наш са­док при­летіли дві паві, та такі здо­рові! А за ни­ми при­летів па­вич, роз­пус­тив хвос­та та й ки­нувсь би­ти пав, - го­во­ри­ла ха­зяй­ка.


- То це, ма­буть, ми ті дві паві! А па­вич це, пев­но, ваш зять Елпіди­фор… Як же ва­ше здо­ров'я? - спи­та­ла ма­ти.


- Як по­чу­ває се­бе ва­ша доч­ка Лю­ба? - спи­та­ла Ме­ла­ся.


- А Елпіди­фор Пет­ро­вич, ма­буть, ще не вер­нув­ся з служ­би? - пе­ре­би­ва­ла ма­ти.


- Де ж це Лю­ба? - до­пи­ту­ва­лась доч­ка. Обидві во­ни пи­та­ли за­ра­зом, го­во­ри­ли го­лос­но, по-се­лянській, аж ля­ща­ли, не­на­че во­ни роз­мо­ву ве­ли не в гор­ни­цях, а десь на го­роді або в се­бе в дворі гу­ка­ли на най­митів та най­ми­чок. Taїcу, оче­ви­дяч­ки, вра­жав той ляск, те гу­кан­ня се­ред мерт­вої тиші, та ще й після пе­рер­ва­ної мо­ли­тов­ної нап­ра­ви. Во­на аж су­пи­ла свої чу­дові, тонкі та густі бро­ви. Її за­ки­да­ли пи­тан­ня­ми, не­на­че по­си­пальни­ки, що по­си­па­ють на но­вий рік го­ро­хом та паш­нею. Во­на не зна­ла, кo­му­од­повідать, і од­повіда­ла нав­ман­ня.


- Спасибі… Лю­ба десь… - во­на, хва­лить бо­га, вже не сла­бує… - десь пішла з візи­та­ми. Пев­но, за­то­го вер­неться, - го­во­ри­ла Таїса Андріївна, а в неї в дум­ках ще зос­та­ва­лись сло­ва з ака­фис­та свя­то­му Ми­ко­лаєві, і во­на че­рез си­лу до­би­ра­ла не­мо­ли­товні сло­ва для од­повіді на обид­ва бо­ки.


- Чи не сла­бу­ва­ли ви ча­сом? Щось ви трош­ки по­марніли, - го­во­ри­ла Тек­ля Опа­насівна, при­див­ля­ючись до біло­го, тро­хи змарніло­го ви­ду в Таїси Андріївни.


Таїсин вид і справді тро­хи ски­дав­ся на вид в за­сид­же­них крав­чих або в шва­чок: був і пов­ненький, але попід ка­ри­ми яс­ни­ми очи­ма бу­ло знать ма­ленькі пру­жеч­ки та бліду­ваті сму­жеч­ки.


- Я час­то нез­ду­жаю, але те­пер, хва­лить бо­га, не мо­жу нарікать на здо­ров'я. Лю­ба го­не ме­не з ха­ти, ка­же, що я за­сиділась, як квоч­ка в оби­чай­ці. А я, ска­за­ти по правді, не люб­лю швен­дять, люб­лю сидіти вдо­ма та не ри­па­тись, - ска­за­ла гос­по­ди­ня й по­ма­леньку, для­во вмос­ти­лась в крісло, об­би­те яс­но-виш­не­вим пли­сом.


- А чом оце Андріян Кнри­ло­вич не приїхав? Як йо­го здо­ров'я? - спи­та­ла ха­зяй­ка.


- Нема йо­му ча­су! - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна. - Звелів кла­няться вам обом.


- Покинули та­та на ха­зяй­стві. Не­хай си­дить до­ма та дог­ля­дає ха­зяй­ст­ва, - ска­за­ла доч­ка.


- Він усе по­рається на то­ку, - про­мо­ви­ла ма­ти. - В нас са­ме до­мо­ло­чу­ють овес.


- Чи

1 2 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"