Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Лихі люди, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

102
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лихі люди" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Лихі люди, Мирний - Читати Книгу 📘 Онлайн Українською Мовою 💙💛 Безкоштовно

0
0
00

Мирний
Електронна книга українською мовою «Лихі люди, Мирний» була написана автором - Мирний, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Лихі люди, Мирний" в соціальних мережах: 
Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com". Популярні книги українською!!!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 20
Перейти на сторінку:





І день іде, і ніч іде.


І, го­ло­ву схо­пив­ши в ру­ки,


Ди­вуєшся: чо­му не йде


Апос­тол прав­ди і на­уки?


Т. Г. Шев­чен­ко.




Після пох­му­рої тем­ної ночі, в кот­ру не пе­рес­та­вав хлю­скати ла­пас­тий дощ, роз­ли­ва­ючи ве­ликі річки-озе­ра по землі, по­чи­на­ло світа­ти. Край не­ба жевріло ро­же­вим ог­нем; горіло і ми­готіло яс­ним по­лум'ям. Се­ред то­го за­ре­ва стов­пом сто­яла кри­ва­ва поп­ру­га і пе­ре­пи­су­ва­ла йо­го на­двоє. Повітря ні во­рух­неться: стоїть і мліє; усю­ди ти­хо, німо, - здається, не­мов світ, за­таївши в собі дух, до­жи­да чо­гось… А ось прой­шла хви­ли­на… дру­га… З-за землі, па кри­вавій поп­рузі не­ба ско­чи­ла не­ве­лич­ка іскор­ка; дов­га проміняс­та стя­га прос­тяг­ла­ся від неї над зем­лею; далі ви­котивсь серп ог­нен­но­го кільця і - пу­чок світу по­ливсь, роз­ливаючись по го­рах, лісах, по ви­со­ких будівлях. Далі все більше та більше вип­ли­вав з-за землі ши­ро­кий серп, мов хто невідо­мий підсу­вав з то­го бо­ку га­ря­че іскрис­те ко­ло. Ось і все во­но вип­лив­ло - чис­те та яс­не, гра­ючи своїм сві­том. Заст­ри­ба­ли йо­го промінясті гол­ки по землі; заг­ра­ли ясні іскор­ки по росі; розс­ти­ла­лись-ля­га­ли різні кольори по воді. Світ зрадів, праз­ни­ку­ючи своє ве­лич­не свя­то… Синє, гли­бо­ке не­бо роз­гор­та­ло своє безк­рає по­ле, не­мов ка­за­ло: ко­тись по мені ку­ди хоч і як хоч, я бу­ду розс­ти­ла­тись, роз­рівнюватись пе­ред то­бою, щоб не бу­ло тобі ні впи­ну, ні пе­ре­го­родні. І справді, на йо­му не бу­ло ні пля­моч­ки, ні сму­жечки: - чис­те, ви­со­ке, гли­бо­ке!.. На дру­го­му кінці сто­яв ті­лько місяць, - блідий, пох­му­рий; мов ста­рий ли­сий злодюг­а, він туп­цю­вавсь на од­но­му місці, бо­яз­ко бли­ма­ючи свої­ми тем­ни­ми пля­ма­ми на со­няч­не яс­не об­лич­чя і де­далі все бліднів та зни­кав, мов роз­та­вав від га­ря­чо­го ли­зан­ня дов­гих проміняс­тих язиків… Вітер, ско­тив­шись з гір у до­ли­ни, хо­вав­ся по тем­них ярах і щось глу­хо бу­бонів ви­со­ким ске­лям та гли­бо­ким ро­вам… І - зда­ва­лось - во­ни дос­лу­ха­лись до то­го таємно­го го­мо­ну: скелі грізно ви­со­ву­ва­ли свої гострі го­ло­ви, а ро­ви густіше зас­но­ву­ва­ли в си­зий ту­ман свої по­риті бо­ки та чор­не слизьке дно… Повітря бу­ло чи­сте, про­зо­ре. По йо­му знай то сю­ди, то ту­ди літа­ли іскор­ки со­няч­но­го світу: то зак­ру­чу­ючись у кру­ги, то вист­ри­бу­ючи од­на по­верх од­ної, як сніг у завірю­ху… А зем­ля? Зем­ля, як хо­ро­ша мо­ло­да дівчи­на, со­ром'язли­во спус­ка­ла з сво­го ті­ла дим­ча­ту со­роч­ку ночі і відкри­ва­ла своє пиш­не ло­но. Сон­це об­ли­ва­ло йо­го ро­же­вим світом; цілу­ва­ло ти­ся­ча­ми своїх га­ря­чих іско­рок; гріло-пес­ти­ло теп­лом сво­го промін­ня… Про­ки­ну­лось усе. Обізва­лась тра­ва го­ло­са­ми ти­сячі своїх жильців: ко­ників, ме­те­ликів, жуків; ок­лик­ну­лись лу­ки сот­ня­ми пе­ре­пелів; лу­ги, стру­шу­ючи срібну ро­су, роз­лягалися співа­ми своїх со­ло­вей­ків, го­лос­ним ку­ку­ван­ням си­вих зо­зуль, жур­ли­вим тур­ко­тан­ням гор­лиць, - тоді як в повітрі бриніла дзвінка жай­во­рон­ко­ва пісня… Крик­нув бу­гай у бо­лоті - і за­мовк; сум­но роз­дав­ся йо­го го­лос­ний пок­лик на всю око­ли­цю - і за­тих. За­рев­ли ко­ро­ви по дво­рах; зак­ри­ча­ли гу­си на пла­вах; про­тяг­ли своє "ку-ку-рі-ку!" гор­латі півні… Усе ру­ши­лось. Про­ки­ну­ли­ся і лю­ди; проти­раючи очі, за­го­во­ри­ли… Пішов їх глу­хий гомін від краю землі і до краю, з од­но­го бо­ку на дру­гий, стрінув­ся з сві­товим кле­ко­том - і все зли­ло­ся в од­ну пісню жит­тя. Все зраділо, стріва­ючи день; і день зрадів, розцвіта­ючи, яс­ний теп­лий, по­го­жий.


І місто П. зраділо яс­но­му світові: усе кру­гом заворушило­ся. ­З дальніх кінців йо­го ву­ли­ця­ми по­тяг­ли­ся во­зи, рипля­чи своїми яр­ма­ми. На во­зах бу­ла вся­ка вся­чи­на, що тільки ро­ди­ла і но­си­ла на собі си­ра зем­ля: тут бу­ло, ве­ли­кою пра­цею до­бу­те, зер­но, го­до­вані свині, ку­ри, кач­ки, гу­си; тут бу­ла овощ ого­род­ня, са­до­ва й польова. Все це вез­ло­ся па ба­зар - ко­му нуж­но, збу­ти; що потрібно - ку­пи­ти. Ко­ло возів, нарівні з во­ла­ми, плен­та­ли­ся пох­мурі ха­зяїни то­го доб­ра, - в од­них со­роч­ках, босі, з підсу­ка­ни­ми по коліна шта­на­ми. Но­ги у їх бу­ли чорні, в ка­лу, як і но­ги їх ско­ти­ни. На де­кот­рих во­зах сиділи або, об­пер­шись, ле­жа­ли їх жінки, доч­ки, - перші в свит­ках, другі - в кер­сет­ках, або й так, у ви­ши­ва­них со­роч­ках, з чер­во­ною стрічкою у ко­сах. Ще да­ле­ко до ба­за­ру стріва­ли їх в кальних ули­цях швидкі, за­яло­зані пе­ре­куп­ки, дов­го­полі, бо­ро­даті жи­ди. І ті, і другі пи­та­ли­ся, що ве­зеться; ста­ва­ли, тор­гу­ва­ли­ся, ла­яли­ся. Від кри­ку та гу­ку, що піднімав­ся по ву­ли­цях, про­ки­да­ли­ся жильці. Там, у однім вікні, грюк­нув про­го­нич - і роз­чи­ни­ла­ся вікон­ни­ця: у вікні по­ка­за­ла­ся чо­ловіча пос­тать у розх­рис­таній со­рочці, зас­па­на, з за­ду­ти­ми очи­ма, витк­ну­лась, гля­ну­ла - і схо­ва­ла­ся. Ко­ло дру­го­го до­му ла­зи­ла по дра­бинці дівчи­на, відкри­ва­ла вікон­ниці; ко­ло третього те са­ме ро­бив чо­ловік. По ву­ли­цях, попід ха­та­ми, втоп­та­ни­ми стеж­ка­ми по­тяг­ли­ся па­ни, панії з гор­нич­ни­ми, ку­ха­ря­ми й ку­хо­вар­ка­ми, котрі нес­ли по­за­ду їх кор­зи­ни, ко­ши­ки; а там і са­ма яка гос­по­ди­ня, міщан­ка або ко­зач­ка. поспіша­ла з са­ков­ка­ми, щоб на­би­ти їх за­рані вся­кою ово­щю, яку на­вез­ли на ба­зар: бо тре­ба ску­пи­тись, за­рані ви­то­пи­ти ще й обід чо­ловікові од­нес­ти у по­ле. На ба­зарі сто­яв крик, ле­мент. Там вез­ли те, там дру­ге; той біг до то­го во­за, той до дру­го­го. Лю­ди, як хвилі, но­си­ли­ся, мчались, тор­гу­ва­лись, кри­ча­ли. їх крик зли­вав­ся в один дов­гий гук, кот­рий по­чав­ся з світом, а кінчиться хіба пізньої ночі. Те­пер йо­го са­ме прор­ва­ло… Усе місто кле­котіло од­ним кле­ко­том, гу­ком, що зли­вав­ся з ти­сячі го­лосів, з різних мов в один го­лос, в один гомін… А над роз­бур­ка­ним містом ви­со­ко підніма­ло­ся ве­се­ле со­неч­ко і радісно об­да­ва­ло усіх своїм теп­лим світом. Усе йо­му раділо; усе йо­го з го­мо­ном стріва­ло, радіючи. Не тільки лю­ди - ха­ти, бу­дин­ки… і ті яс­но ви­хо­ди­ли з-за тіні і усміха­ли­ся своїми біли­ми стіна­ми.


Одна тільки тюр­ма не раділа то­му ран­кові.


Небілена спо­чат­ку, по­чорніла від не­го­ди, ви­со­ка, у три яру­си, з чор­ни­ми, зап­лу­та­ни­ми в залізні шта­би вікна­ми, об­ве­де­на ви­со­кою кам'яною стіною, на­че ма­ра яка, сто­яла во­на над го­рою і по­ну­ро ди­ви­ла­ся у кру­тий яр. Про неї бай­ду­же, що не­бо бу­ло яс­не, що сон­це світить лю­бо, що лю­ди го­мо­нять так ду­же… Німа і мов­чаз­на, від не­ба во­на кри­ла­ся чор­ною залізною покрівлею, з чер­во­ни­ми від іржі, мов вир­вані зу­би, вер­ха­ми; від світу ку­та­лась в свій бу­рий цвіт та по­мер­ки вузько­го дво­ру, - не вид­но бу­ло, щоб і сон­це на неї світи­ло; від го­мо­ну за­ту­ля­ла­ся ви­со­кою огоро­жею, - товс­тою кам'яною стіною. Все кру­гом неї бу­ло ти­хе, мерт­ве. Лю­дей не вид­ко. Один тілько ча­со­вий хо­див ко­ло залізної бра­ми і з нудьги лічив свої ступні. А з дру­го­го бо­ку чорнів яр, з яру піднімав­ся си­зий душ­ний ту­ман… Зоко­ла ніщо

1 2 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихі люди, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихі люди, Мирний"