Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Голодна воля, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

193
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Голодна воля" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Голодна воля, Мирний - Читати Книгу (читати книги) 📘 Онлайн Українською Мовою 💙💛 Безкоштовно. Скачати книги у форматі PDF, EPUB, FB2 українською

0
0
00

Мирний
Електронна книга українською мовою «Голодна воля, Мирний» була написана автором - Мирний, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Голодна воля, Мирний" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 23
Перейти на сторінку:




I



У Сте­па­на Фе­до­ро­ви­ча Гам­зи пир на увесь мир. Усе місто з'їха­ло­ся - на Зе­ле­ну гор­ку, або в Зо­ло­тий горішок, як зва­ли кру­гом в око­лиці один з най­лю­биміших Гам­зою ху­торів йо­го безмірно­го маєтку.


У йо­го їх чи­ма­ло бу­ло і в Со­ки­рин­цях, і в Пе­ре­рубі, і ко­ло Вов­чої до­ли­ни, та ні од­но­го так не уко­хав Гам­за, як сю Зе­ле­ну гор­ку. Ще за­мо­ло­ду він натк­нув­ся на сю місци­ну, - ви­со­ку го­ру, пок­ри­ту лісом і тро­хи не з трьох сторін опо­ви­ту чис­тою, як срібло, во­дою ве­ред­ли­во­го Псла. Місце бу­ло глу­хе та ди­ке! Столітні ду­би, ви­со­ченні осо­ко­ри та ши­ро­ковіті ли­пи ук­ри­ва­ли йо­го своєю гус­тою тінню, по кра­ях гус­та ліщи­на, ко­лючі тер­ни та шип­ши­на не да­ва­ли ні прой­ти, ні проїха­ти. Що бу­ло там звіру та птиці уся­кої: зайці, ли­сиці, вов­ки, со­ро­ки, кібці, ор­ли, як чер­ва, кишіли, пло­ди­лись і ви­рос­та­ли на волі. Ніхто їх не чіпав, ніхто не ру­шав їх таємно­го по­кою. Аж по­ти мо­ло­дий Гам­за не ски­нув сво­го ока.


- Чиє се помістя? - спи­тав він при­каж­чи­ка Йо­си­пен­ка, проїжджа­ючи од­но­го ран­ку вер­ха­ми арабських же­ребців, за кот­рих не ду­же дав­но Гам­за зап­ла­тив дві ти­сячі кар­бо­ванців.


- Наше, па­не, - ру­бав йо­му Йо­си­пен­ко по-своєму твер­до, де­бе­ло, Гам­за лю­бив, як хто пе­рек­рив­ляє "хах­лацьку" мо­ву.- Тут ліс, па­не, - зо­ло­то! І на ціло­му світі та­ко­го дуб­ка кат має. І в Гетьмансько­му лісі не та­ке.


Пан при­дер­жав ко­ня і, при­щу­рив­ши очі, лю­бу­вав­ся го­рою. Прав­ду ка­жу­чи, бу­ло чим і по­лю­бу­ва­ти­ся. Сон­це підби­ло­ся вже ви­со­ченько… го­ра, ук­ри­та зо­ло­тим світлом, на­че за­ча­ро­ва­на, сто­яла у ти­хо­му про­зо­ро­му повітрі. З то­го бо­ку від Псла ле­генький ту­ман здіймав­ся си­зим дим­ком, ку­рив­ся поміж де­ре­вом, з сього бо­ку, - сон­це прорізу­ва­ло чор­ну тінь гус­то­го лісу, на са­мо­му шпилі - на рівній по­лянці - ми­готіло, як на воді, со­няч­не сяй­во. Сотні со­лов'їв ще­бе­та­ли по ку­щах мо­ло­до­го по­рос­ту, гор­лиці тур­ко­та­ли в ліщині, зо­зулі не­угав­но пе­рек­ли­ка­лись, пе­реліта­ючи з де­ре­ви­ни на де­ре­ви­ну, відкілясь зда­ле­ка до­но­сив­ся глу­хий клекіт. Ліс про­си­пав­ся, про­ди­рав очі.


"Гарна місци­на! - ду­мав, лю­бу­ючись, Гам­за.- На отій по­ляні та ви­бу­ду­ва­ти дво­рець з баш­ня­ми, з шпи­ля­ми, а кру­гом по ни­зу роз­се­ли­ти кріпацт­во", - і Гам­за від ра­дості ку­сав краї своїх чор­них вусів.


Трохи зго­дом він торк­нув ко­ня і нап­ря­мив­ся в гу­ща­ви­ну.


- Пане, там не­без­печ­ної - поспіша­ючи за ним, ска­зав Йо­си­пен­ко.


- А що?


- Вовків дос­то­ги­белі.


Пан не ска­зав нічо­го, тілько дав ко­неві ост­ро­га­ми в бо­ки. Йо­си­пен­ко прос­ту­вав зза­ду, і не­за­ба­ром обид­ва ок­ри­ли­ся в лісі. А че­рез півго­ди­ни яс­не сон­це освічу­ва­ло їх аж на по­ляні. Звідти ще кра­ща, ще по­казніша зда­ва­ла­ся око­ли­ця: го­ра вся аж горіла со­няч­ним світом, тоді як підгір'я ку­ри­ло­ся лег­ким ту­ма­ном. У са­мо­му ни­зу у кру­тих бе­ре­гах га­дю­кою лелів Псьол, ген далі, ши­ро­ко роз­ли­ва­ючись по жов­тих пісках, за­раз за Пслом, у сад­ках то­ну­ло се­ло, далі, че­рез лісок, дру­ге, третє… здається, во­ни зчіпля­ли­ся си­зи­ми лу­га­ми. По пра­ву руч - роз­ля­га­ло­ся нив'я го­лу­бе, чер­во­не, чор­не, зе­ле­не та жов­то-­зо­ло­теє, - зда­ва­ло­ся, на­ро­чи­то хто ук­рив зем­лю цвітни­ми по­яса­ми. По ліву руч, як на до­лоні, ви­ри­со­ву­ва­ло­ся місто з своїми церк­ва­ми, ви­со­ки­ми бу­дин­ка­ми, тем­ни­ми сад­ка­ми. Сон­це ви­ко­чу­ва­ло­ся з-за го­ри, на котрій сто­яло во­но. Ніяке пе­ро, ані щітка ма­ля­ра не пе­ре­да­ла б тієї чарівної ігри, яку, витіва­ло сон­це з містом: во­но горіло-па­ла­ло, страш­на по­же­жа не світить ніко­ли та­ким ве­лич­ним світом. По­жа­ри­ще завж­ди бу­дить важ­ку дум­ку про ро­зор, про людське не­щас­тя, йо­го во­гонь не­ми­ло­серд­но жре-поїдає, що стріне в до­розі… Ось яс­но-ясно за­па­ла­ла но­ва будівля, - ог­ненні язи­ки ли­жуть її ви­со­ку осе­лю, стра­шен­но кру­тяться кру­гом, іскрять, кри­ва­ве за­ре­во ра­зом з ди­мом стов­пом піднімається вго­ру. Страш­но! Чується крик людський, чу­ються їх сльози… Не те тут: огонь ог­нем, тілько не ру­шить він ні ви­со­кої церк­ви, ні низької ха­ти­ни. Хоч ти­сячі ти­сяч ог­нен­них іско­рок го­рять, стри­ба­ють на їх, ди­му зовсім не­має. Чис­те про­зо­ре повітря хви­люється ро­же­вим світом, чор­на тінь не­освіче­них місць не уг­лем по­жежі чорніє, а ще кра­ще одрізняє яс­ну сто­ро­ну. Не­на­ро­ком про­ме­няс­та стя­га ус­ко­чить в чор­ну се­ре­ди­ну… усміхну­ла­ся тінь - не знать де і діла­ся… Ве­лич­на ігра, ди­во­виж­на кар­ти­на! Ди­вив­ся б - не на­ди­вив­ся; лю­бу­вав­ся б - і вмер би, лю­бу­ючись.


Недаром і Гам­за за­ди­вив­ся так, і йо­го сер­це би­ло­ся радістю, йо­го очі горіли, лю­бу­ючись. "І як ніхто досі не ба­чив сього чу­дов­но­го місця? - ду­ма­ло­ся йо­му.- Важ­не місце. Тут безп­ремінно тре­ба осе­ли­ти­ся. Отам дво­рець пос­та­ви­ти, ту­ди геть служ­би, по горі і Пслу за­вес­ти са­док ро­дю­чий. По той і дру­гий бік го­ри у до­ли­нах осе­ли­ти кріпацт­во. Імен­ня тре­ба при­га­да­ти. Зе­ле­на гор­ка або­що". І, по­вер­нув­ши ко­ня, він по­вер­нув на­зад, у місто.


Молода Гам­зи­ха ус­та­ла як­раз і в розкішно­му ран­ко­во­му одя­гу до­жи­да­ла чо­ловіка чай пи­ти.


- Та й дов­го ви як за­гу­ля­ли­ся сьогодні, - привіта­ла во­на йо­го, ви­ми­то­го, пе­ре­ряд­же­но­го у що­ден­ний одяг.


- Ах, душ­ко! Яке ми одк­ритіє зро­би­ли! - ра­до скрик­нув Гам­за і по­чав роз­ка­зу­ва­ти жінці свої по­хо­деньки. - На­що нам і за гра­ни­цю їзди­ти - своя Швей­царія під бо­ком.


- То поїдьмо уд­вох. Поїдьмо?!- і пи­та­ла­ся і ра­зом нас­то­юва­ла пиш­на Гам­зи­ха.


- Підожди, душ­ко, дай до­ро­гу про­ло­жи­ти. Там такі нетрі! такі пущі!


Незабаром після то­го ціла сот­ня кріпаків з со­ки­ра­ми, зас­ту­па­ми, ло­па­та­ми бу­ли нап­рав­лені на Зе­ле­ну гор­ку. Столітні ду­би, за­чув­ши упер­ше стук со­ки­ри, по­хи­ли­ли­ся: не од­но­му з їх дов­ге жит­тя вко­ро­ти­ла ру­ка чо­ловіка. На­че по­биті ве­летні, ле­жа­ли во­ни по горі, по ни­зу. Се­ред за­бу­то­го місця про­ля­га­ла ши­ро­ка до­ро­га аж на го­ру. Гра­барі зрівня­ли її, розг­ла­ди­ли, хоч ко­тись.


Гамза і Гам­зи­ха не за­ба­ри­ли­ся по­ка­та­ти­ся: в один з хо­ро­ших літніх ве­чорів, пе­ред за­хо­дом сон­ця, ле­генька ко­ляс­ка, зап­ря­же­на па­рою си­тих же­ребців, ви­во­зи­ла їх на го­ру.


- Ах, го­луб­чик, ка­кая пре­лесть! - од­но вик­ри­ку­ва­ла Гам­зи­ха, не зна­ючи, де й на чо­му зос­та­но­ви­ти свій пог­ляд.


На горі ще більше кри­ча­ла і ди­ву­ва­лась Гам­зи­ха. Гам­за не по­ту­рав жінці: то до­ля жіно­ча ди­ву­ва­ти­ся, а чо­ловіча - ди­ва ро­би­ти. Він за­ду­ма­ний хо­див, розміряв ступ­ня­ми го­ру і вик­ла­дав, що і де ви­бу­ду­ва­ти.


Знову го­ра обізва­лась, за­гу­ла; з гу­бернії приїхав будівни­чий, ціла артіль ка­цапів. Ук­ри­ли її стук цегел­ля, брязкіт со­кир, шу­ган­ня гемблів, - ро­бо­та клю­чем б'є! День за днем ми­нає, а на горі, на­че з-під землі, ви­хо­дить од­на будівля за дру­гою. Кам'яний па­лац, на­че ігра­шеч­ка, з своїми ба­шенька­ми, виш­ка­ми, різни­ми візе­рун­ка­ми по­над вікна­ми та по­над две­ри­ма, з своїм ви­со­ким шпи­лем по­се­ре­дині, - стоїть і, мов па­нян­ка та, ози­рається навк­ру­ги, лю­бу­ючись своїм убо­ром. По бо­ках йо­го, на­че че­пурні

1 2 ... 23
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голодна воля, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голодна воля, Мирний"