Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

дітки ко­ло пиш­ної ма­тері, при­ту­ли­ли­ся фліге­ля - один під уп­рав­ляющо­го й кон­то­ру, дру­гий під приїжджих. Далі за узор­ча­тою ре­шот­кою, що пе­реріза­ла го­ру на дві по­ло­ви­ни, ішов чор­ний двір, - кухні, са­раї, ко­мо­ри, ха­ти при­каж­чи­кові, двірні. Кру­гом заст­роїла­ся го­ра. На чор­но­му дворі уже і лю­ди осе­ли­ли­ся, а бу­ди­нок, хоч і об­роб­ле­ний зо­ко­ла, та не приб­ра­ний зсе­ре­ди­ни, ос­тав­ся так зи­му­ва­ти. На вес­ну аж з-за гра­ниці приїхав ма­ляр йо­го роз­пи­су­ва­ти, уби­ра­ти. З усієї еко­номії во­ли во­зи­ли заг­ра­нич­ну до­ро­гу ме­бель.

Аж у маю увійшов Гам­за у свою царську осе­лю. І за­бен­ке­ту­вав же він на рад ос­тях: цілий тиж­день гості не пе­ре­во­ди­лись, - один з дво­ру - а де­ся­ток у двір. Усі див­ляться чу­дов­ну будівлю, ди­ву­ються. Один ве­се­лий па­нок, підпив­ши, скрик­нув: - Це у вас, Сте­пан Фе­до­ро­вич, не Зе­ле­на гор­ка, а Зо­ло­тий горішок.- Наз­ва як­раз прис­та­ла до діла, з то­го ча­су Зе­ле­на гор­ка зва­ла­ся більше Зо­ло­тим горішком.

Тому двад­цять п'ять років на­зад - ба­га­то во­ди утек­ло, ба­га­то всього пе­ре­вер­ну­ло­ся: Гам­зи­ха умер­ла, Гам­за пос­тарів-побілів, як ка­жуть, пок­рив­ся снігом. Од­на­че з йо­го здо­ро­вий діду­ган, товс­тий, чер­во­но­мор­дий, ви­со­кий. Дво­рянст­во йо­го ша­нує, по­ва­жає, чет­вер­тий раз ви­би­ра своїм пред­во­ди­те­лем. І Гам­за вірно слу­жить своєму дво­рянст­ву: як орел той над­зи­ра над своїм гніздом, так Гам­за над повіто­вим дво­рянст­вом. З яко­го повіту най­більше дітей учиться на ка­зен­ний щот? - З йо­го повіту. У ко­го най­тих­ше кріпацт­во? З то­го ча­су, як од­но се­ло ве­ли­ко­го па­на за­бун­то­ва­ло бу­ло і Гам­за по-своєму роз­по­ря­див­ся з бун­тов­щи­ка­ми, про­дер­жав­ши на селі щось з місяць цілу ро­ту мос­калів, - од­па­ла в бун­тов­щиків по­вад­ка бун­ту­ва­ти. Усю­ди чут­ки: там кріпацт­во, не ви­дер­жав­ши гіркої на­ру­ги, уби­ло німця-упра­ви­те­ля, там са­мо­го па­на за­да­ви­ла жіно­ча гро­ма­да, а в Гам­зи ніде нічо­го. Хоч у Гам­зи по­вен двір дівчат, кот­ри­ми він, як хо­че, так і ору­дує, але ніхто з їх не тілько не підіймає ру­ки на йо­го, а ще мо­ле бо­га за сво­го ба­ри­на. Бо й ба­рин не мож­на ска­за­ти, щоб був не­доб­рий: не по­го­диться яка з дівок, за­раз її заміж за ку­че­ра чи фо­рей­те­ра, од­ве­де ого­род у до­лині ко­ло Зе­ле­ної гор­ки, ви­бу­дує ха­ту, - живіть, пра­цюй­те. Та­ким по­би­том Зе­ле­на гор­ка роз­рос­ла­ся, роз­ши­ри­ла­ся. Ши­ро­ким по­ясом людських дворів опо­ви­ли Зе­ле­ну гор­ку, з кот­рої, на­че ма­ти над дітьми, над­зи­рав панський бу­ди­нок над кріпацьки­ми ха­та­ми. Гор­ка рос­ла по дням, роз­ши­ри­ла­ся-розп­рос­то­ри­ла­ся. Од­но не гар­но - своєї церк­ви не­має. Гам­за і церк­ву збу­ду­вав. Прав­да, не­ве­ли­ку, і по­па сво­го пос­та­но­вив, їздив аж у гу­бернію про­си­ти пре­ос­вя­щен­но­го, щоб пост­риг йо­му по­па з йо­го ж та­ки кріпаків, - яко­гось безвісно­го без­бат­чен­ка, прав­да - уче­но­го. Пре­ос­вя­щен­ний пост­риг. І раді ж кріпа­ки: пан своїх у лю­ди ви­во­де. А піп ще радніший: так щи­ро слу­же своєму па­нові і пе­ред кріпа­ка­ми, і пе­ред бо­гом. - І бог бу­де гніва­тись на вас, ко­ли ви що ли­хе по­ду­маєте за сво­го ба­ри­на, - про­повіду­вав він тро­хи не що­неділі у церкві, і бе­зус­тан­но пра­вив мо­лебні та акафісти бо­гові за пок­ро­ви­те­ля сірих, строїте­ля храмів бо­жих.

Зовсім доб­ре у Зе­леній горці. Те­пер ото у їй празник, - на па­нові іме­ни­ни поз'їзди­ло­ся дво­рянст­во з усього повіту. Гульня усім - і па­нам і кріпа­кам. Здав­на Гам­за завів, щоб у сей день ніхто нічо­го не ро­бив. Як во­но бу­ва­ло по дру­гих місцях йо­го ве­ли­ко­го маєтку-про те уп­ра­ви­телі зна­ють, а що в Зе­леній горці, то за свя­том пан сам піклу­вав­ся. Зран­ку уся гор­ка, на­ря­див­шись як­най­кра­ще, скуп­чи­ла­ся ко­ло церк­ви по­мо­ли­ти­ся бо­гові за здо­ров'я доб­ро­го па­на. Звісно, панів бу­ло стілько, що лю­дям при­ши­ло­ся у церк­ву і не вхо­ди­ти, - на цвин­тарі мо­ли­лись. За тим пильну­вав при­каж­чик Йо­си­пен­ко. І Йоси­пен­ко пос­тарів уже, роз­пух, роз­добрів, невс­таріла йо­го тілько щирість до па­на. Упе­ред му­жиків він стоїть і кла­де аж до землі пок­ло­ни, роз­див­ля­ючись нав­ко­ся, хто з кріпаків за ним мо­литься, а хто ні. Усі, здається, нічо­го, один от ку­чер Ва­силь хоч і стоїть мов ти­хо, а про­те ні го­ло­ви ні ра­зу не скло­не, а час­то, до сусіда при­хи­лив­шись, шеп­че. Пев­но, не мо­лит­ву, бо не усміха­ли­ся б ус­та сусідові, ко­ли б то бу­ла мо­лит­ва, Йо­си­пен­ко тілько ско­са на Ва­си­ля гля­не та зно­ву й при­па­де.

- Чи ти бач, як наш при­каж­чик мо­литься, - за що ж то? Чи щоб пан скоріше лус­нув, чи ще щоб по­жив.

- Про те йо­му зна­ти, - од­ка­зав, усміхнув­шись, сусіда.

- Видно, щоб по­жив, - од­га­ду­вав Ва­силь. - Злига­лись уд­вох, до­ки во­ля вий­де, обібра­ти нас, як лип­ку. Со­ба­ки! - і Ва­силь зо зла плю­нув.

Його сусіда пе­рех­рес­тив­ся.

- Та вже не дов­го зос­та­ло­ся на­ми ору­ду­ва­ти.

- Як? - швид­ко спи­тав сусіда.

- Так. Цар велів уже нас од­пус­ти­ти. І от па­ни зби­ра­ються у гу­бернію, - яку йо­го во­лю да­ти.

- Ну, вже то й во­ля бу­де, як самі па­ни при­су­дять.

- Побачимо.

- Василю! - крик­нув, не вдер­жав­шись, Йо­си­пен­ко, - що ти там усе шеп­чеш­ся?

- Яке твоє яке діло? - блис­нув­ши очи­ма, спи­тав Ва­силь.

Йосипенко аж затіпав­ся та мерщій упав на коліна, підвівши очі під лоб, за­шеп­тав уго­лос: - Гос­по­ди! Прод­ли йо­го жит­тя довіку! - Поміж кріпа­ка­ми прой­шов ти­хий регіт.

- Скуштував об­лиз­ня! А що не мо­ло­дець Ва­силь! Мо­же, не одрізав! - чу­ло­ся поміж на­ро­дом, дех­то спльову­вав.

Йосипенко, мов не чув то­го нічо­го, ще щиріше клав пок­ло­ни, ще го­лосніше чи­тав мо­лит­ви.

Служба скінчи­лась. Всі па­ни пішли у бу­ди­нок, а кріпа­кам в чор­но­му дворі пос­та­ви­ли здо­ро­венні ос­ло­ни, ви­ко­ти­ли цілу боч­ку горілки. Роз­вер­ну­ла­ся гульня. В пансько­му бу­дин­ку чут­но му­зи­ка тне, своя-та­ки му­зи­ка, а на чор­но­му дворі стоїть гомін-клекіт. Ви­пи­ли му­жи­ки по ко­ряч­ку і за­го­моніли. Той скар­житься своїм го­рем, той тією не­дос­та­чею, дру­гий - дру­гою. Ко­ло Ва­си­ля Ку­че­ря­во­го зібра­ла­ся чи­ма­ла куп­ка на­ро­ду, слу­хає, що роз­ка­зує він. З куп­ки ча­сом до­но­ситься радісний регіт, вик­ри­ки: - Доб­ре б бу­ло! твоїми ус­та­ми, Ва­си­лю, та мед пи­ти.

- Що то Ва­силь там роз­пус­тив свої базікан­ня, - пи­тається Йо­си­пен­ко з по­чот­но­го місця, де сиділа кріпацька стар­ши­на: він з жінкою, двор­ник з жінкою, дво­рецько­го жінка та са­дов­ник.

- Ат, блеє! - од­ка­зав, мах­нув­ши ру­кою, сто­рож Пи­лип, нап­рав­ля­ючись до шап­ли­ка з горілкою.

- Про що ж він блеє?

- Про во­лю дур­ну! - од­ка­зав той і пішов. Йо­си­пен­ко по­хи­лив­ся. Він сам уже чу­вав про ту во­лю. Чув роз­мо­ву і проміж па­на­ми й проміж кріпа­ка­ми. Ве­се­лий па­нок, що при­ло­жив наз­ву до Зе­ле­ної гор­ки - Зо­ло­то­го горішка, раз, підпив­ши, ска­зав Гамзі:

- А що, Сте­пан Фе­до­ро­вич, - во­ля не­за­ба­ром?

- Знать не хо­чу! - одка­зав су­во­ро Гам­за, і на цілий день на­су­пив­ся.

Чув він і між кріпа­ка­ми. Як