Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Голодна воля, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Голодна воля" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 23
Перейти на сторінку:
вірний слу­га, він не ви­терпів не до­ло­жи­ти па­нові.

- Пане! Му­жи­ки бун­ту­ються.


- Що?!- грізно спи­тав Гам­за.


- Про во­лю пле­щуть.


- Ні сло­ва!- ще су­воріше од­ка­зав Гам­за.- Чуєш? Ні сло­ва, ко­ли в тюрмі по­сидіти не хоч!


Йосипенко сум­ний, не­ве­се­лий вий­шов від па­на. Він хотів при­доб­ри­ти­ся ба­ри­нові, а ба­рин і сло­ва волі бо­яв­ся. Він ба­чив, що те сло­во - гірше са­мої враз­ливішої ура­зи до­хо­ди­ло до сер­ця пай­ово­го. Він ба­чив, від чо­го то. Уд­ру­ге зно­ву пішла між па­на­ми бесіда про ту во­лю.


- Уже ви­зи­ва­ють нас у гу­бернію, по­ба­ла­ка­ти про во­лю, - до­ло­жив йо­му уд­ру­ге дру­гий па­нок.


- Не бу­де сього! Сього не бу­де, - скрик­нув Гам­за.- Ніко­ли сього не бу­де! Я не пе­ре­жи­ву сього, - аж за­ди­хав­шись, од­ка­зав Гам­за.


Через те й по­хи­лив­ся те­пер Йо­си­пен­ко. І па­нові ска­за­ти б, що Ва­силь бун­тує лю­дей, та як ти йо­го ска­жеш, як до йо­го дос­ту­пиш, підійдеш.


- Господи! - він ви­мо­вив, важ­ко зітхнув­ши.- Чи во­ни або го­лодні, або хо­лодні, що їм так тієї волі ба­жається.


- Піди ж ти! - до­да­ла йо­го жінка, ши­ро­ко­ви­да. зу­ба­та мо­ло­ди­ця, з на­чо­са­ми на вис­ках.- Вов­ка як не го­дуй, а він все в ліс ди­виться.


- І ніхто мені, ніхто так, як отой Ва­силь. З йо­го все ли­хо встає. Чи він ми­лос­тю ба­ри­но­вою обійде­ний? чи він у за­гоні жи­ве? Жить би, жить та бо­га хва­лить. І йо­му волі за­ба­жа­ло­ся, - і Йо­си­пен­ко зо зла тілько сплю­нув.


- Хахоль ваш на­род! Ду­рак глюп, - пос­мок­ту­ючи свою кам'яну люльку, ска­зав са­дов­ник-німець.- Он свой ви­год не ро­зуміє.


- Как у та­ко­ва ба­ри­на не жизнь, - до­да­ла дво­рецька.


І кріпацька стар­ши­на пішла на всі бо­ки су­ди­ти безг­луз­де му­жицт­во, що як за­ру­ба­ло собі на носі во­лю, то будь во­на і го­лод­на, і хо­лод­на, і вся в ла­тах чи дран­тях, аби та­ки во­ля.


День кло­нив­ся на вечір. Сіда­юче сон­це з-за сад­ка пиш­но об­ли­ва­ло своїм світом чор­не дво­ри­ще, на кот­ро­му сло­ня­ло­ся п'яне кріпацт­во. Послідні про­ме­нясті стя­ги йо­го ще гра­ли на зо­лотій бані ви­со­ко­го шпи­лю, на котрій, на­че фар­ту­ши­на, віявся по­волі білий флаг. Бу­ди­нок увесь засіяв вог­ня­ним світом, - світ з йо­го ве­ли­ких вікон ся­гав аж на цвітник, що розіслав­ся ту­та ж ко­ло бу­дин­ку, на все ши­ро­ке дво­ри­ще, де нег­ра­ючі у кар­ти па­ни хо­ди­ли, по­за­би­рав­шись під ру­ки, і ве­ли ото поміж со­бою роз­мо­ву, що от, мов, як те­пер гар­но, усього вдо­воль, а прий­де "во­ля" і де все це дінеться, ку­ди тілько піде? Спус­то­шиться все це, і тілько одні пуст­ки бу­дуть на­га­ду­вать про ко­лиш­ню розкіш. Другі, по­болівши сер­цем і вто­мив­шись слу­ха­ти од­ну гірку річ, дос­лу­ха­ли­ся, як го­лос­но роз­ля­га­ли­ся му­зи­ки.


Зате чор­не дво­ри­ще опустіло. Жінки ще до за­хо­ду сон­ця розійшли­ся по своїх домівках. Чо­ловіки, прав­да, зос­та­ли­ся… бо зос­та­лось ще тро­хи у шап­ли­ку горілки. Не­за­ба­ром і во­ни, скінчив­ши, розійшлись, Йо­си­пен­ко один сну­вав по йо­му, поб­ли­му­ючи п'яни­ми очи­ма на всі бо­ки, мов до­зо­рець той, шу­кав ни­ми - чи не при­таїлась де в глу­хо­му кут­ку дур­на во­ля. Во­на те­пер не схо­ди­ла в йо­го з ума. То во­на, як яке стра­хо­ви­ще, вишки­ря­ла на йо­го свої зу­би із за­тиш­ності, наміря­ла­ся по­жер­ти все, що бу­ло пе­ред йо­го очи­ма - і се дво­ри­ще, і панське, і са­док, і ліс, і го­ри, і до­ли­ни. І він жу­рив­ся. То, на­че доб­ра сест­ра, сти­ха підхо­ди­ла до йо­го і ти­хо ше­потіла: чо­го ти жу­риш­ся, Фе­до­ре? Не жу­рись, дур­ню. Я не яка-не­будь всьогосвітня повія, що ос­рам­лю вас. Я ва­ша жа­да­на дум­ка, таємна надія. Хіба ма­ло ще ви пе­ре­терпіли го­ря? Я прий­шла від то­го го­ря вас ос­лобо­ни­ти. І Йо­си­пен­ко сам собі усміхав­ся у ву­си. А справді? Чо­го мені жу­ри­ти­ся? Хіба ма­ло і зо мною бу­ло вся­кої нез­го­ди? Так ус­та­не не на ту но­гу й на но­ров… Уже ко­му-ко­му, а мені, як при­каж­чи­кові, пер­шо­му дос­тається. Ти все ба­чиш, ти все знаєш… І сякі, такі п'яню­ги, злодії. Гос­по­ди! Як ще ми тілько так дов­го терпіли… Та зно­ву: що ж це я на Ва­си­ле­ву стеж­ку збіг? То ле­дар, во­ло­цю­га! йо­му те­ря­ти нічо­го, у йо­го ні ко­ла, ні дво­ра, а в ме­не - он го­род пан по­да­ру­вав, ви­бу­ду­вав ха­ту. А що як ска­же; ти за­ба­жав волі - і будь же нею до­вольний, а го­род хай бу­де за мною. І зно­ву йо­го жур­ба на­па­да­ла. Ко­ли б так, щоб і го­род був, і во­ля. Доб­ре б бу­ло. Тут проїжджа до­ро­га - завів би ши­нок, пос­то­ялий двір. Іде чу­мак - заїжджав, про­хо­де про­хо­жий - за­вер­тає. А як же од­на во­ля - без ко­ла, без дво­ра… На­че що шпи­го­ну­ло у сер­це Йо­си­пен­ка, і він, прик­ро див­ля­чись на кух­ню, з вікон ко­то­рої вид­но бу­ло світло, нап­ря­мив­ся ту­ди.


"Ще ма­ло то­го світла схо­де, - ду­мав він, - ще І во­ни освіти­ли. І тро­хи не шко­ду­ють гос­по­дарсько­го доб­ра. Підож­ди ж…" - і дійшов­ши вже до по­ро­га, він кру­то по­вер­нув у бік до вікна. "Так кра­ще. І підглядіти і по­чу­ти мож­на де­що. А то тілько на­ля­каєш".


І, при­ло­жив­шись до вікна, він по­чав при­див­ля­тись. Там бу­ла пов­на кух­ня на­ро­ду: душ з вісім приїжджих па­рубків-ку­черів, Ва­силь, Онисько, Сте­пан, свої дво­рові, душ з п'ять гор­нич­них, на­ряд­же­них пиш­но по-праз­ни­ко­во­му: Фе­доська, Пріська, Гап­ка, Хрис­тя, Мот­ро­на, - мо­лоді та врод­ливі. Перші чо­ти­ри сиділи кру­гом сто­лу й гра­ли в ко­ро­ля. Кру­гом гус­тою ла­вою обс­ту­пи­ли їх хлопці і пе­ре­ки­да­ли­ся жартівли­ви­ми сло­ва­ми. Один Сте­пан, як жо­на­тий, сидів з дівча­та­ми і, об­няв­ши Пріську і Гап­ку (ко­ро­ля і прин­ца), заг­ля­дав їм у кар­ти, підка­зу­вав, що хо­ди­ти.


- Та не ту хо­диш. Хо­ди ниж­ни­ка, - кри­чав він до Пріськи, штовх­нув­ши її у бік. І та, гра­ючи очи­ма і зги­на­ючись, хо­ди­ла ниж­ни­ка.


- А ти бий виш­ни­ком!- кри­чав зно­ву Гапці, кот­ра намірю­ва­ла­ся би­ти ту­зом.- Все ж хоч од­на взят­ка бу­де.


- Е, Сте­па­не! Як так по­ма­га­ти, то я й слу­ха­ти не хо­чу!- сер­ди­лась Пріська.


- А що ж? Ко­ли б ти по­хо­ди­ла ко­ро­лем, то там би ні од­ної взят­ки не бу­ло.


- То ти їй по­ма­гаєш?


- А то ж ко­му? Це моя дав­ня лю­бо­в! - вик­ри­ку­вав він, уда­рив­ши злег­ка Гап­ку по спині.


- Мені, мені по­ма­гай, Сте­па­не! - со­ва­ючись, гу­ка­ла Гап­ка.- І я ж те­бе здав­на ко­хаю.


- А як здав­на, то й поцілуємо­ся.


- Нумо.


І, жар­ту­ючи, Гап­ка цілу­ва­ла Сте­па­на. Всі ре­го­та­лись.


- Воно, ба­чу, Сте­па­нові най­кра­ще ви­па­ло, - чу­ха­ючи по­ти­ли­цю, ка­зав приїжджий па­ру­бок.- Я хоч би і місця­ми з ним поміня­тись, то сог­ла­сен.


- А дзуськи! - од­ка­зу­вав Сте­пан.


- Підожди ж, підож­ди - я жінці ска­жу, як ти з дівча­та­ми же­ни­хаєшся, - хва­лив­ся Онисько, ви­со­кий

1 2 3 4 ... 23
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голодна воля, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голодна воля, Мирний"