Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Голодна воля, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Голодна воля" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 23
Перейти на сторінку:
па­ру­бок, син двор­ни­ка.

- Ат, ка­жи! Хіба ще во­но я й жінці не об­рид. Без неї тілько мені й во­ля! - І, звівши обох дівок до­ку­пи, він поспіль цілу­вав і ту й дру­гу у їх повні чер­воні що­ки.


Всі сміяли­ся, ре­го­та­лись, жар­ту­ва­ли. Од­на Мот­ря мовч­ки сиділа, схи­лив­шись на Хрис­тю. На її блідо­му чо­ли­ку, по її чор­них за­ду­ма­них очах вид­ко бу­ло, що во­на да­ле­ко ви­та­ла дум­кою від сих ве­се­лих ігр, від сих жартів, ви­га­док. Якась гли­бо­ка ту­га ле­жа­ла на її ви­со­ко­му біло­му чолі. її ніхто і не чіпав, до неї ніхто не об­зи­вав­ся, один Ва­силь тілько на неї з три­во­гою по­зи­рав, та й то так, щоб другі не приміти­ли. І ди­во, що ще пе­ред кар­та­ми во­на і жар­ту­ва­ла, і ре­го­та­ла­ся, бу­ла ще ве­селіша від дру­гих, по­ки не зай­шла річ про во­лю. Наїжджі па­руб­ки за­ве­ли її. Другі сміяли­ся з тієї волі.


- Коли б мені во­ля, то я б па­ничів з п'ять до се­бе прий­ня­ла, - ска­за­ла товс­то­гу­ба Пріська, гра­ючи до хлопців мас­ля­ни­ми очи­ма.


- Он по­наїзди­ло сьогодні скілько, - од­ка­за­ла їй біля­ва Гап­ка з го­лу­би­ми очи­ма, - ви­би­рай скілько хоч.


- Хай їм, всі старі та лисі.


- А тобі мо­ло­до­го за­ба­жа­ло­ся? - спи­та­ла Хрис­тя й за­ве­ла пісеньку:





Як бу­ла я мо­ло­ди­ця,


Цілу­ва­ли ме­не в ли­ця.


А як ста­ла ста­ра ба­ба,


Цілу­ва­ли б - бу­ла ра­да!





Приїжджі Хлопці ре­го­та­ли­ся, плес­ка­ли в до­лоні, їм ще ніко­ли не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти та­ких ве­се­лих, та­ких жартівли­вих дівчат. А про­те, не див­ля­чись ні на регіт, ні на жар­ти, річ про во­лю не пе­ре­ри­ва­ла­ся.


- От уже років з п'ять усе ка­жуть во­ля, во­ля, та усі й бре­шуть, - зітхнув­ши, ска­зав Сте­пан.


- То вже ж во­ни щось виб­ре­шуть, - од­ка­за­ла Мот­ря і як при­тих­ла, як за­су­му­ва­ла, то вже ніщо її більше і не роз­ва­жа­ло.


- Чого се ти, Мот­ре, так за­жу­ри­ла­ся. Яке та­ке чуєш ли­шенько над со­бою? - спи­та­ла її Хрис­тя. Мот­ря по­ди­ви­ла­ся на под­ру­гу, прик­ро по­ди­ви­ла­ся.


В очах у неї сльози блис­ну­ли і, схо­пив­шись, мовч­ки вий­шла з ха­ти.


Хлопці бу­ло ки­ну­лись за нею.


- Не руш­те! Не зай­май­те її! - крик­ну­ла на їх Хрис­тя, і во­ни всіли­ся.


- Та чо­го це во­на справді так?- спи­тав­ся Онисько, двор­ників син.


- Чудна! - од­ка­за­ла Гап­ка.- Ота­ка во­на завж­ди. То ве­се­ла, ве­се­ла - усе б до­го­ри дном пе­ре­вер­ну­ла, то зра­зу, на­че зав'яже її, - си­дить, ду­має, ду­має, ча­сом пла­че.


- Молода, дур­на! - од­ка­зав Сте­пан. По­ки ж ішла ця роз­мо­ва у хаті, Ва­силь ти­хо-непримітно вий­шов у сіни. Ко­ло сінешніх две­рей, склонив­шись го­ло­вою об одвірок, сто­яла Мот­ря і гли­бо­ко вди­ха­ла ти­хе вечірнє повітря. Ніч бу­ла тем­на, тілько зорі світи­ли з тем­но­-синього не­ба.


- Мотрусю! - підкрав­шись до неї, ти­хо обізвав Ва­силь.- Чо­го се ти, моя га­лоч­ко? Мот­ря гли­бо­ко зітхну­ла.


- Ходімо, посідай­мо на рун­дуці, - од­ка­за­ла во­на, вис­ту­пив­ши з сіней, і опус­ти­лась на рун­дук.


Василь сів ко­ло неї, об­хо­пив­ши ру­кою кру­гом стан і, при­гор­нув­ши, ти­хо поцілу­вав її. Во­на не од­хи­лялась, а ще мов ближ­че при­гор­ну­лась до йо­го.


- Чого жу­риш­ся? Чо­го су­муєш? Ка­жи.


- І са­ма не знаю, - зітхнув­ши, ска­за­ла во­на.- Так чо­гось зра­зу важ­ко ста­ло. Так гірко. І навіщо хоч про ту во­лю по­ве­ли роз­мо­ву… А он бач, - і во­на вка­за­ла ру­кою на бу­ди­нок, звідки нес­ла­ся ве­се­ла ігра, лив­ся світ, на­че що все­ре­дині йо­го па­ла­ло.- Гу­ля­ють… а по­ля­га­ють - іди при­сип­ля­ти їх… О, прок­ляті!.. Ко­ли б ти знав, як мені хо­четься вмер­ти. Отак би ру­ки са­ма на се­бе й на­ло­жи­ла… Хоч во­ля, хоч смерть.


- Такій мо­лодій та уми­ра­ти?


- А вже як та­ке жит­тя… Яке на­ше жит­тя? Як со­ба­ку ту одірва­ли від батька-ма­тері, від до­му і взя­ли сю­ди ста­ро­го ба­ху­ра тіши­ти…


Перед ни­ми, на­че з-під землі, ви­рос­ла ви­со­ка Йо­си­пен­ко­ва пос­тать.


- Що ти ска­за­ла?- спи­тав­ся при­каж­чик.- Ану, ну, ще ска­жи!


Василя на­че по го­лові хто обу­хом уда­рив від тих слів. Він сидів і тілько слу­хав, як у йо­го го­лові дзво­ни­ло.


- Ах ти, по­ган­ко, мер­зав­ко! Та ра­ди та­ко­го бари­на тобі щод­ня, що­го­ди­ни тре­ба бо­гу мо­ли­ти­ся, а ти, пад­ло хамське, та­ке го­во­риш. І язик у те­бе по­вер­тається вільно? І не ста­не він ру­ба тобі се­ред ро­та? Ходімо ли­шень, я те­бе до ба­ри­на по­ве­ду. Замість то­го, щоб тобі у гор­ни­цях сидіти, так ти, во­ло­цю­го, повіяла­ся до хлопців на кух­ню. Ходімо, - і вхо­пив­ши міцною ру­кою пле­че, він, як ту пір'їну, пос­та­вив Мот­рю зра­зу на но­ги.


- Куди? Ні з місця!!- гук­нув Ва­силь, ус­тав­ши пе­ред Йо­си­пен­ком, як верст­ва, і за­го­род­жу­ючи до­ро­гу.


- І ти сю­ди, во­ло­цю­го, звод­ни­ку! З те­бе все ли­хо встає. Іди й ти за на­ми. І тобі діста­неться на горіхи, - ска­зав він, рво­нув­ши Мот­рю так, що во­на, на­че гру­ша, геть од­летіла.


Василь, як змій, важ­ко ди­шу­чи, ки­нув­ся на Йо­сипен­ка і насів йо­го, як кібець го­роб­ця.


- Ох, ли­шенько! О, ря­туй­те! - не своїм го­ло­сом за­ле­мен­ту­вав Йо­си­пен­ко на весь двір.


Усе, що бу­ло в кухні, зра­зу вис­ко­чи­ло на двір. Всі по­ба­чи­ли та­ке, яко­го ще ніхто зро­ду-звіку не то що не ба­чив, та у гадці зду­ма­ти не зміг. Де ж? Йо­си­пен­ка, пер­шо­го після па­на, стар­шо­го у Зе­леній горці, віють на всі бо­ки. І хто ж? Ку­чер Ва­силь. Дівча­та по­ли­ну­ли, хто ку­ди знав, хлопці гус­тою ла­вою обс­ту­пи­ли, чужі ки­ну­лись одійма­ти Йо­си­пен­ка, кот­рий не пе­рес­та­вав ре­пе­ту­ва­ти:- О, ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Ох, уб'є ж, уб'є, су­чий син! О, ря­туй­те, ря­туй­те! -


- Рятувати те­бе? - кри­чав Ва­силь, са­дя­чи здо­ро­венні ку­ла­ки і в бо­ки, і в мор­ду Йо­си­пен­кові.- Те­бе ря­ту­ва­ти, що на підслу­хи хо­де, що на підку­пи здав­ся. Ось я те­бе по­ря­тую.


- Василю! Годі! Що се ти - збо­же­волів?- гу­ка­ли па­руб­ки, тя­га­ючи йо­го за плечі. Ва­силь, на­че ост­ро­га­ми, об­ви­вав но­га­ми кру­гом Йо­си­пен­ка і ка­чав йо­го за со­бою, аж по­ти не прибігла Йо­си­пен­ко­ва жінка Одар­ка. Та зра­зу, прос­ко­чив­ши поміж па­руб­ка­ми, усім своїм тілом на­ляг­ла на Ва­си­ля, і, хоч са­ма упа­ла, за­те і Ва­си­ля зва­ли­ла. Йо­си­пен­ко, як не­са­мо­ви­тий, схо­пив­ся і чим­дуж под­рав у са­док. За ним гна­ла­ся Одар­ка і крича­ла:- Ку­ди ти, дур­ню! Іди до па­на! Іди за­раз жалітись.- Зчи­ни­ла та­кий крик-ґвалт, що з дру­го­го дво­ру па­ни по­чу­ли і прибігли на той ле­мент.


- Що тут та­ке? Чо­го ви, вражі си­ни, бійку зби­ли? Аж ось і Гам­за су­не.


- Хто ко­го? - пи­та ще зда­ле­ка Гам­за.


- Я, я! - вик­ри­кує Ва­силь, блідий, увесь трем­тя­чи.


- Кого?


- Прикажчика.


- Прикажчика? - пе­респ­ро­сив су­во­ро пан.


- Еге, йо­го. Хай на підслу­хи не хо­де. Хай до нас, мо­ло­дих, не

1 ... 3 4 5 ... 23
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голодна воля, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голодна воля, Мирний"