Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Голодна воля, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

218
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Голодна воля" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 23
Перейти на сторінку:
мішається. Чо­го йо­му тре­ба бу­ло? Ви звеліли - гу­ляй скілько хоч. Чужі лю­ди зібра­лись, а він на підслу­хи прий­шов… Я йо­му і дав по за­ший­ку.

Гамза мов­чав. Всі ду­ма­ли - про­пав те­пер Ва­силь!


Всі жда­ли сло­ва; узять йо­го! Ва­силь сто­яв - на все рішу­чий.


- Так йо­му і тре­ба! - відка­зав покійно Гам­за і, по­вер­нув­шись, пішов з дво­ру. За ним по­вер­ну­ли й па­ни. Дво­рові і чужі, й свої, сто­яли і ди­ву­ва­лись: що ж во­но за знак? Та­ко­го ще зро­ду не бу­ло. Бу­ва­ло од­но слов­це шеп­не Йо­си­пен­ко про ко­го па­нові - і не знать де чо­ловіка дінуть, а те­пер усі ба­чи­ли, як Ва­силь віяв Йо­си­пен­ка, і пан ще пог­ла­див Ва­си­ля. Це щось та зна­че. Пан зля­кав­ся!- шу­шу­ка­лись дво­рові і жда­ли на завт­ра розп­ра­ви.


Зійшло сон­це і освіти­ло сум­не дво­ри­ще. Всі жда­ли - пан ус­та­не і поч­неться розп­ра­ва. Ва­силь сам до­жи­дав її. Пан ус­тав, клик­ну­ли до йо­го Йо­си­пен­ка. Пішов Йо­си­пен­ко і прий­шов, а Ва­си­ля не кли­чуть, і ніщо не віщує нічо­го. Прой­шов день, прой­шов і дру­гий, і третій - не чу­ти нічо­го. Всі на­че пе­ред смер­тю хо­дять. "Зна­чить, усім бу­де, усім дос­та­неться", - ду­ма­ють дво­рові. Ра­ху­ють, яку б йо­го ка­ру ви­га­да­ти. Ва­силь ні жи­вий ні мерт­вий. Не їсть, не п'є, не го­во­ре ні до ко­го, та і йо­го всі сто­ро­няться, аж по­чорнів, з ли­ця спав.


Одного дня Ва­силь вів ко­ней повз сад до во­до­пою. На окопі сто­яла Мот­ря і мах­ну­ла на йо­го ру­кою.


- Приходь сьогодні сю­ди уночі, - ска­за­ла во­на, ко­ли він наб­ли­жав­ся, і скри­лась зра­зу у виш­ни­ку.


Ніч бу­ла ти­ха та яс­на. На тем­но­-синьому небі пла­ває яс­ний місяць, на­че ха­зяїн об­див­ляється своє доб­ро: заг­ля­дає в глухі кущі, під ве­ли­ким де­ре­вом роз­ки­дає, мов з па­ву­ти­ни вит­ка­ну, узор­ча­ту сітку, на Пслі пле­теться з ле­геньки­ми хви­ля­ми, хи­тається на їх, мов ма­ла ди­ти­на на до­щечці, а на по­лях, по до­лині, на­че сніг, роз­си­пає свій промінь білий. Хо­ро­ша у та­ку ніч Зе­ле­на гор­ка: на­че за­ча­ро­ва­на, спо­чи­ває во­на се­ред то­го біло­го світу, се­ред срібно­го сяй­ва; нічна ро­са розп­рав­ляє зів'яле ден­ною спе­кою лис­тя її пиш­ної рос­ли­ни і якимсь ти­хим ше­лес­том спов­няє спокійне повітря. А там зни­зу, з лук Псло­вих, білим ку­ри­щем здіймається ту­ман, піднімається вго­ру, чіпля­ючись за де­ре­ва, за тра­ву і, на­че білим по­ло­гом, прик­ри­ває її но­ги.


Василь, зна­ючи, що та до­ро­га, кот­рою він во­див ко­ней до во­до­пою, не завж­ди без­печ­на, то ча­сом хто з по­ля або на по­ле проїде, то дівча­та побіжать ви­ку­па­тись, не йшов за­рані, хоч йо­го, мов за по­ли, тяг­ло ту­ди. Там, пев­не, вже Мот­ря до­жи­дає йо­го. Хай до­жи­дає. Кра­ще ко­ли ніхто не по­ба­че, ніж розп­ле­щуть… І він, пос­мок­ту­ючи люльку, снує у ко­нюшні ко­ло ко­ней і зажи­да, ко­ли по­ту­шаться всю­ди огні. А як на те - у при­каж­чи­ка ма­ячить він з вікна. Аж ось і там по­тух­ло. Ти­хо-ти­хо ста­ло се­ред дво­ру, на­че се­ред цвин­та­ря, на кла­до­вищі. Він мерщій, на­ки­нув­ши клям­ку на залізний при­бой, вий­шов з дво­ру і по­хи­лив з го­ри до річки. Він йшов ти­хо, до­див­ля­ючись до кож­но­го ку­ща, чи не хи­тається він, чи не вид­но з-за йо­го лю­бої йо­му пос­таті.


Ось прой­шов уже і те місце, з яко­го во­на гу­ка­ла удень на йо­го - не­має, не вид­но. Він пішов до річки. Ти­хо ко­те у кру­тих бе­ре­гах Псьол свої ле­генькі хвилі, зо­ло­том відби­ва­ють во­ни в місяч­но­му світі. Він став, за­ди­вив­ся, за­га­дав­ся. Прой­шле жит­тя йо­го ста­ло пе­ред ним, мов на до­лоні, та та­ке гірке, та­ке неп­ривітне. Ні батька, ні ма­тері він не знає. Ви­рос­тав у птич­ниці Хіврі, го­ду­ючись пти­чою до­лею. Та Хівря бу­ла, ка­жуть, близька то­ва­риш­ка йо­го ма­тері. Як Хівря умер­ла, ніко­го близько­го у йо­го не зос­та­лось, йо­го взя­то до при­каж­чи­ка, у пос­лу­гу. Пан наг­лядів, узяв до се­бе в ко­зач­ки. Всі лю­бу­ва­ли­ся йо­го пиш­ним убо­ром. Він і сам лю­бу­вав­ся ним, ко­ли б не та­ка гірка до­ля: си­ди, По­ки пан си­дить, на­би­вай, по­да­вай йо­му люльку за люлькою. Ка­торж­не жит­тя! Скілько раз чу­бук хо­див по йо­го спині, скілько раз ку­че­ря­вий йо­го чуб зос­та­вав­ся у ру­ках па­но­вих. То­го ніхто не ба­чив. А Ва­силь не мав ніко­го, ко­му б повіда­ти своє го­ре. З дівча­та­ми гор­нич­ни­ми він більше жив. Тим - аби по­ре­го­та­ти­ся, посміяти­ся, а не на­хо­ди­лось ні од­ної, кот­ра б при­гор­ну­ла йо­го, як стар­ша сест­ра. Ось він став ви­рос­та­ти. З ко­зачків роз­жа­лу­ва­ли йо­го в пас­ту­хи. Сміялись з йо­го хлопці, ко­ли по­ба­чи­ли у рваній ко­зач­ковій одежі. Зас­тав­ля­ли біга­ти за ско­том, за ло­ша­та­ми. Не слу­хав­ся - би­ли. А то і так - ку­лач­ки за­ве­дуть, гра­ючись, і на­са­дять бо­ки Ва­си­леві! Тро­хи та пот­ро­ху об­жив­ся він, по­чав підніма­тись на но­ги, у си­лу вби­ра­тись. Уже бу­ли такі, ко­му й він нак­ла­де. На ко­нях цілий день га­няє. Вив­чив­ся так на їх їзди­ти, що на неїждже­но­му поїде. Пішла про йо­го чут­ка на всю еко­номію, дійшла до па­на і при­би­ла Ва­си­ля зно­ву у двір. Дво­рові по­ряд­ки за­да­ви­ли, сте­по­ве жит­тя зовсім вий­шло у йо­го з пом­ки. Там, на сте­пу, тілько й пра­во - пра­во ду­жо­го. А Ва­силь, як най­дуж­чий, усіма вер­хо­во­див, над усіма стар­ши­ну­вав. Тут, у дворі, не те, зовсім на­ви­воріт, Йо­си­пен­ко усіма вер­хо­во­дить, що ска­зав при­каж­чик - сло­во йо­го за­кон. З пер­шо­го ра­зу не злю­бив Ва­силь Йо­си­пен­ка, сміявся, глу­зу­вав з йо­го товс­то­го си­то­го брю­ха, з йо­го роз­по­рядків.


- Ох, хлоп­че, - пре­дос­терігали йо­го учені дво­ро. Ти го­во­ри, та не до­го­во­ри­ся.


- Щоб я, щоб я?- гу­кав, роз­па­лив­шись, Ва­силь.- Я се­ред йо­го товс­тої пи­ки вчеп­люсь!


Звісно, все те за­раз хо­ди­ло до Йо­си­пен­ка. І між при­каж­чи­ком і но­вим ку­че­ром по­ча­ли­ся свар­ки, зачіпан­ня. По­ча­ло­ся спер­шу з вівса, сіна.


- Щось у нас ба­га­то вівса схо­де, - ка­же Йо­си­пен­ко.


- Я поїв, - од­ка­зує прик­ро Ва­силь.


- Та ти мені цього не тол­куй! - лю­тує Йо­си­пен­ко.- Знаю я ва­шо­го бра­та. На­бе­ре мірку та й по­не­се у ши­нок., - Я ж, я і но­шу, - спокійно од­ка­зує Ва­силь.


Йосипенко, за­таївши на душі об­ра­зу, одійде. Він би, мо­же, що і ска­зав, та пан раз пох­ва­лив Ва­си­ля:- от­же як став цей мо­ло­дий ку­чер, - ска­зав він Йо­си­пенкові, - то й коні ста­ли кращі. Що зна­чить дог­ляд!


- Та во­но, ба­рин, дог­ляд - дог­ляд, та сіна та вівса не знать скілько зво­диться.


- На те й сіно та овес, щоб коні їли, - од­ка­зав пан Йо­си­пен­кові далі нічо­го бу­ло ка­за­ти, нічо­го й до Ва­си­ля чіпля­тись. Тим тяж­че Йо­си­пен­кові. Ста­рий не за­бу­ває своєї об­ра­зи і - який не­ве­лич­кий слу­чай - за­раз до Ва­си­ля чіпляється.


Василь

1 ... 4 5 6 ... 23
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голодна воля, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голодна воля, Мирний"