Читати книгу - "Про кам'яну державу, Народні"

Раз за синіми морями, за скляними горами жив собі чоловік. Бідний-бідний! Убогий-убогий!

Був у нього один син Юрко.

А бідний чоловік завжди із чимось має клопіт. Так і цей бідолаха мав біду. В школі діти дражнили хлопчину: «Юрку, Юрку, чи хочеш ти гурку?» Він, неборак, хотів би, та звідки візьме гурку?

Як хлопцеві надокучило слухати ці прозивки, сказав:

— І їстиму гурки, скільки лиш у мене влізе!

І не скінчив школу, а записався у помічники до м'ясника. Тут їв гурок доста! І ріс як з води, і сила прибувала. На той час, як вивчився й дістав «свобідний лист» , таким став, як дуб.

— Но, Юрку,— говорить йому ґазда-м'ясник,— лишайся у мене. Ліпшу роботу ніде не знайдеш. Я звик до тебе, ти до мене. Маю дочку, оженишся і, як постарію, перебереш мою крамницю.

— Ні,— каже Юрко,— я йду світом глядати більше щастя

Так і вчинив. На ті гроші, що дістав од м'ясника, купив собі начиння: ніж, сокиру, точило. Узяв чого їсти в тайстру, вклонився ґазді й рушив у дорогу.

Йде день, другий, третій... В кожному селі заглядаються на нього дівчата: хлопчище порядний! Але Юрко йде все далі й далі. І ось натрапив на пустелю: ні дерева, ні ріки. А дуже велика спека!

Змучився хлопець та мандрує.

Одного дня зустрів у пустелі лева, орла й мурашка. Коло них лежить убитий кінь, і кожне би хотіло спробувати м'яса.

Лев риче:

— Я цар звірів. Кінь мені належить!

— Ні, бо я скорше увидів його,— говорить орел.

А мурашка:

— Я побачила коня!..

Вадяться-сперечаються, і нікому розсудити їх.

У ту хвилину, як Юрко надибав на цю сварку, мурашка таку фляцку левові вліпила, що тому аж зуби зацокотіли... Побачили людину, перестали гризтися і просять:

— Розсуди нас! — ричить лев.

— Розсуди нас! — клекоче орел.

— Розсуди нас! — пищить мурашка.

Подивився хлопець на них і на мертвого коня та й каже:

— Слухайте мене. Я вас поділю, якщо ви погодитесь з моєю дільбою.

— Погодимось!

— То добре.

Узяв ніж і сокиру, засукав рукави. Розрубав коня, вийняв нутрощі і загорнув у шкіру; повідрізувавши м'ясо, склав його окремо; кістки — у третю купку.

— Но,— говорить до орла,— тобі м'ясо треба. Се твоє,— дав йому всі нутрощі.

— Тобі, леве, буде ось,— показав на м'ясо.

— А ти, мур'яночко, залізеш під кістя й гризи, доки зуби не притупиш. Чи ви задоволені?

— Най буде!

Тоді Юрко зібрався в путь, та лев спинив його:

— Чоловіче добрий! Ти вчинив порядок межи нами, і я хочу віддячити.— Вирвав з гриви три волоски й додав:— На, сховай сі волоски. Як пальцями посучеш їх і подумаєш на те, аби статися левом, нараз бажання сповниться.

Узяв Юрко волоски й говорить сам до себе: «Не тяжке діло. Якщо і не придасться, то і не зашкодить».

Прискочив і орел:

— І я хочу віддячити тобі!

Висмикнув зі свого крила перо:

— Коли треба буде море чи ріку перелетіти, потягни оцим пером за вухом і тої ж миті станешся орлом. А як захочеш знову бути чоловіком, лиш проговори: «Доста вже був орлом».

Подякував Юрко левові й орлові та й рушає в дорогу.

— А я що? Я нич? — запищала мурашка.— Хіба я не годна нічим заплатити за мудру пораду? На, прийми й від мене волосок. Сховай, і буде тобі у пригоді. В ньому така сила, що як його пальцями погладиш, то відразу мур'янкою станеш. Світ великий, життя довге...

Подякував Юрко і мурашці, вклонився і йде далі.

Йде пустелею. Почало вечоріти. Раптом бачить — перед ним праворуч і ліворуч море. Кінця йому не видко!

«Що тепер робити? Вертатися назад?»

Зажурився Юрко, а тоді вдарив пальцем у чоло:

«А перо з орла нащо? Спробую, може, з того щось і буде!»

Вийняв перо, потяг поза вухом і... віруєте не віруєте... нараз став орлом!

Летить, летить... Добрі дві години. І долетів до другого берега. А там над водою високий палац з самого срібла-золота. Одне вікно відчинене, а у вікні красна дівчина, якої ще ніколи не бачив.

«Тут, мабуть, живе цар, а се — царева дочка»,— міркував Юрко.

Закружляв над палацом і злетів до дівочої кімнати.

Царівна швидко зачинила вікно й побігла до батька:

— Няньку, ходіть погляньте, який прекрасний орел залетів до моєї світлиці!

Цар прийшов, глянув і каже:

— Справді дуже гарний. Можна дати його до саду, там такого ще не є.

— Ой ні! Се мій, бо залетів до мене.

— Най буде по-твоєму,— засміявся цар і наказав зробити для орла золоту клітку.

Принцеса дуже полюбила птаха. Ходить за ним: годує і поїть. Якось вона захворіла і лягла спати без вечері. А коли смеркалося, орел оглянувся довкола, вийшов з клітки й стався легінем. Сів до столу, повечеряв, випив вина і став коло постелі — милується красою царівни. Як почало розвиднятися, знову обернувся на орла, зайшов у клітку і замкнувся.

Вранці служниця прибирала й похвалила принцесу:

— Добре, що ви поїли вечерю!

Дівчина глянула на стіл: справді, вечеря з'їдена! Чудується: «Хто би міг поїсти!.. Кімната ж була замкнена. Буду гадкувати...»

Як принесли вечерю, що стане й на двох, вона трошки поїла й лишила. Лягла у постіль і не спить. Але десь коло півночі все-таки заснула. А Юрко цього й чекав. Виліз із клітки, стався легінем і смачно поїв: помилувався ще красою дівчини і знову перекинувся в орла.

І цього разу служниця хвалила принцесу за добрий апетит.

А та дає тверде слово, що вже не засне і мусить дізнатися, що тут діється.

Як принесли вечерю, мало їла; лягла спати у постіль і прикинулась, що спить.

Юрко думав, що вона заснула, вийшов із клітки й сів до столу. Поїв і став коло постелі, дивиться на дівчину. А вона все бачила. Коли леґінь хотів був статися орлом і зайти до клітки, вхопила його за руку:

— Хто ти за один? Як сюди потрапив? Сядь і розкажи. Юрко усміхнувся, присів коло дівчини і став розповідати.

Вона слухала, слухала й говорить:

— Я тебе так полюбила, що без тебе і жити не можу! Але боюсь, що мій нянько нізащо не погодиться, аби я була твоєю дружиною. Він цар і сватає за мене королів, князів...

— Якось зробимо...

Домовилися, що Юрко лишатиметься вдень орлом, а вночі будуть зустрічатися.

Відтоді принцесі приносили подвійну вечерю. Батько й мати чудуються:

— Наша донька звикла мало їсти, а тепер їсть за двох!

І видко було на дівчині: розцвіла, як ружа.

Так велося діло із півроку. Але хоч яка довга таємниця, мусить мати кінець, треба про все розповісти нянькові. І таки