Читати книгу - "Золотий птах, Народні"

Був цар і мав трьох синів. На старі літа померла його дружина. Як поховали її, то і він занеміг. Було у нього багато слуг, але не дуже довіряв їм, і якось наказав покликати трьох синів. Прийшли сини, а він каже.

— Ви повиростали вже, сини мої, то чого мають за мною чужі люди доглядати, коли ви є?

Погодилися сини, бо слово батькове — закон. Після цього зібралися, щоб батько не бачив, і вирішили, що найстарший носитиме сніданки, середущий — полуденки, а найменший — вечеряти.

На другий день все робили, як домовились, а ввечері зібралися вони, і питає старший:

— Чи бачили ви, брати мої, чи мені так здалося, що батькове одне око плаче, а друге сміється?

— І я це бачив,— відповідає середущий.

— Я теж.

Вирішили, що на другий день найстарший брат, як понесе сніданок, то попросить, аби батько все пояснив.

Вранці поніс старший син сніданок, положив на стіл коло батькової гострої шаблі, відійшов до дверей і питає.

— Татусю, хочу довідатися про ваш смуток і веселість.

Знає син батькову сувору вдачу і тримається рукою за клямку.

— А що таке? — грізно питає батько.

— Чого ваше одне око плаче, а друге сміється?

Вхопив батько шаблю зі столу, просвистіла вона в повітрі і забилася в двері, що ледве встиг, вискочити син. Повернувся він, витяг шаблю і положив знову на стіл, а сам мовчки вийшов. Підбігли брати до нього.

— Питав?

— Питав.

— А що батько сказав?

— Сказав, що кожному зокрема розкаже.

Нетерпляче чекає обіду середущий брат. Швиденько несе їжу батькові. Поклонився, положив обід, став біля дверей і каже.

— Татусю, хочу, аби ви розповіли про свою таємницю.

— Про яку? — грізно запитав батько.

— Чого ваше одне око плаче, а друге сміється?

Кинув батько сердитим поглядом, схопив зі столу шаблю, ще тонше просвистіла вона у повітрі і до половини забилася в двері. Ледве встиг син сховатися від смерті. Та повернувся, витяг шаблю з дверей, положив на стіл і вийшов.

Підбіг наймолодший брат.

— Питав?

— Так.

— Так чому?

— Казав батько, що кожному зокрема скаже.

Прийшов довгожданний вечір. Взяв наймолодший син вечерю, низько поклонився батькові, положив її на стіл, а сам став коло порога і питає.

— Тату, я ваш наймолодший син. Ви мене любите, а я вас, але хочу потривожити.

— Чим саме?

— Хочу довідатися, чому ваше одне око плаче, а друге сміється?

Грізно глянув на сина цар, схопив шаблю, свиснула вона у повітрі і по ручку влізла біля синового вуха у двері.

Ледве витяг її наймолодший син, положив на стіл, став біля царя і знову.

— Татусю, чого на мене сердитеся і кидаєте шаблею, як за собакою? Я ж ваш син, коли дізнаюся про таємницю, то мені на серці легше буде. Як хочете моєї смерті, то я сам положу голову на крісло і відрубайте її, а від того, що ви кидаєте за мною шаблею, я не веселіший. Що хочете зробіть зі мною, лише відкрийте таємницю.

Подумав батько і каже.

— Впертий ти, сину, та й мушу тобі признатися. Одне око тішиться, що маю вас трьох синів, як орлів, один одного кращий, а друге око плаче за моєю дружиною, а за вашою матір'ю. Ви — сироти, а я — вдівець. Чує моє серце, що помру я через кілька років.

— Як так? — жах охопив сина.— І нічого зробити не можна?

— Дочитався я, сину, в книжках, що в тридесятому царстві живе Білий цар, а в нього у діамантовій клітці є Золотий птах. Якби хтось мені того птаха дістав, а він заспівав у моїм палаці, то я відмолод би і прожив би з вами до глибокої старості.

— Добре, батьку, все буде.

Вийшов наймолодший син, а брати під дверима чекають.

— А що, довідався? — сміються.

— Довідався і знаю, як ви довідувалися. Ви не хотіли правду сказати, аби і я страх пережив. Тож слухайте: одне око батькове плаче тому, що померла наша мати, а батькова дружина, а друге радіє, бо має батько нас трьох. Скоро батько помре, бо смерть вже за ним ходить. У тридесятому царстві є Білий цар, а в нього Золотий птах. Якби той птах заспівав у палаці, то батько прожив би з нами до глибокої старості.

Каже найстарший син.

— Поїду я до Білого царя.

Рано-вранці осідлали найкращого коня, взяв він з собою копу грошей, коневі корм, а собі їжу, попрощався з братами, з батьком і поїхав.

Їде він, їде, минає села і міста, густі ліси і широкі поля, аж доїхав він до чудового краю, де трава ніби килим, м'яка, поживна і пахуча, де високі дерева солодку тінь кидають. Захотілося йому відпочити і коня нагодувати. Забив у землю кілок, прив'язує коня, аж тут як тут молодий корчмарик, як з-під землі виріс.

— Добрий день, добрий чоловіче!

— Доброго здоров'я,— відповідає.

— Прошу царевича до корчми. Чого в полі ночувати? У нас світлиці є, корм для коня. Кінь поїсть, ви повечеряєте і відпочинете.

— Хай буде!

Відв'язує корчмар коня, заганяє його до стайні, а царевича заводить до корчми. Приніс старий корчмар вечерю багату-пребагату, вгостив його і навіть про гроші не питає. Потім приходить і каже.

— Аби вам, ясновельможний, сумно не було, то підіть до світлиці та в карти забавтеся.

Зайшов царевич, а там запрошують його в карти грати. Сів він з ними, раз виграв, другий, а потім програвати почав. Програв гроші всі, програв коня, програв нарешті сам себе на три роки в найми до корчмаря.

Чекали його вдома, чекали та не дочекалися.

Через рік середущий брат сідлає коня. Набрав грошей, ще більше як старший брат, корму коневі, а собі їжі, попрощався, а батько розраджує, щоб не їхав, та син настояв на своєму.

Минав він ті села і міста, ті поля і ліси, що й старший брат, доїхав до чудесних країв і на тім самім місці, де і брат його, вирішив коня накормити і відпочити.

Вибіг з корчми молодий корчмарик і благає.

— Ясновельможний, чого вам в полі відпочивати? Прошу вас до корчми, а коня я в стайню заведу. Відпочинете по-людськи.

— Добре.

Прив'язав корчмарик коня в стайні, а царевич не встиг до корчми ввійти, а вечеря багата-пребагата чекає вже на нього. Не встиг і заплатити корчмареві, а він каже.

— Тепер ясновельможний можуть пограти в карти.

Зайшов він до світлиці, сів з картограями, програв гроші, програв коня і себе на два роки слугою корчмаревим бути.

Цілий рік чекають батько з наймолодшим сином, а братів нема і нема.

Збирається наймолодший