Читати книгу - "Вербова пісня, Народні"
- Жанр: 💙 Дитячі книги
- Автор: Народні
- 218
- 0
- 30.05.22
Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.
Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.
Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не раз козаки вирушали в походи, щоб захистити рідну землю. Проходили через села, добирали охочих піти в похід, стати на захист рідного краю.
Отож і простувала одного разу селом козача сотня. А попереду молодий, вродливий, дужий сотник. Все на ньому сяяло, а найбільше його великі карі очі. Щирим усміхом квітли вуста. Виступали козаки в похід... Сільські дівчата і молодиці одна з поперед одної частували козаків хто чим міг. А до сотника ціла черга. Красуня Вербиця стояла осторонь, посміхаючись, дивилась на козака. Важка коса золотою хвилею блищала в сонці. Звабливо напіввідкрились її уста, клично сяяли очі. Сотник не витримав, зупинився біля дівчини, захоплено обіймав зором всю її зграбну постать. Гомін притих. Встав козак із коня, низенько вклонився дівчині і сказав: «Скільки живу, кращої не бачив! Взяла в полон ти мене, кінець козачій волі. Як повернуся живий – будеш моєю дружиною?» Стало тихо навколо, як у вусі. По хвилі Вербиця вклонилася і йому та й відказала: «Повертайся живий, козаче! А тоді й поговоримо». І мовчки подала йому вишивану хустину.
Довго-довго стояла край села, махала рукою козакові.
Після того в селі ніхто не смів женихатися до дівчини.
А як чекала вона свого судженого! Довгими вечорами сиділа самотньо під хатою і співала, співала. Взимку мовчки сиділа край вікна і все чекала, чекала... Та ба!..
Одного вечора у двір зайшов кобзар. Вербиця завела його до хати, нагодувала-напоїла. Та й давай розпитувати, де він бував, що чував. Кобзар помовчав, а тоді запитав, як її звати, та аж посмутнів, коли вона сказала. Дівчина зблідла; «То, може, ви щось чули про мого нареченого ?».
Кобзар мовчки взяв кобзу до рук та й заспівав думу про бій козацький, про козака вбитого, що лежить в степу Заплакала дівчина, а дід дістав щось із пазухи і подав дівчині. То була її хустка... Мов риба об лід забилася дівчина в риданні...
По хвилі кобзар мовив: «Пізнав я тебе, не розпитуючи. Так тебе описав козак. Не судилось тобі бути його дружиною, з сирою землею повінчався козак»...
Узяв кобзу та й пішов собі. А дівчина довго стояла, мов закам’яніла... Три весни промайнуло, доки вона трохи відійшла, поки відтав лід у серці...
А це вже другу весну чекає чогось, шумує їй кров молода. А ніхто не важиться.
«Чом до мене, моя мати,
Ніхто не пришлеться?»
Мати тужно відповідає:
«Багач, доню, не захоче,
А бідний не сміє»...
Муляє очі Вербиця багацьким синам, та батьки заборонили і думати – бідняцька дочка...А бідні не сміють, бояться насмішок, піймавши гарбуза. Думають, що чекає когось знатнішого, значні-шого... А дівчини очі тужно квилять:
«Чом до мене, моя мати,
Ніхто не пришлеться?»
Болить-рветься материнське серце, лебедіє тужна думка:
«Нехай твоя руса коса
Зіллям зеленіє...»
Весняної місячної ночі пішла Вербиця до ставу. Довго ходила, співала сумовитих пісень. А тоді враз підвела д’горі руки і мов закляття проспівала:
«Нехай моя руса коса
Зіллям зеленіє!»
І нараз стала вербою. Сумовите гілля низько посхилялось долу, вмочає в воду зелене листя. Тільки вітер все зачіпає вербу, пестить пишні зелені коси, грайливо тіпає їх з боку на бік... Попід вербою часто стоять закохані, перемовляються ніжними словами. І тоді верба тоскно шелестить, ніби хтось тихо зітхає. І прозвали ту вербу плакучою... А дівчата склали пісню:
Закувала зозуленька
На стодолі на розі...
Заплакала дівчинонька
В батька на порозі.
Не куй, не куй, зозуленько,
На стодолі на розі!..
Не плач, не плач, дівчинонько,
В батька на порозі!
«Іду яром до криниці,
Коромисло гнеться...
Чом до мене, моя мати,
Ніхто не пришлеться?»
«Багач, доню, не захоче,
А бідний не сміє.
Нехай твоя руса коса
Зіллям зеленіє!»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вербова пісня, Народні», після закриття браузера.