Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Сутінки, Шевчук Валерій 📚 - Українською

Читати книгу - "Сутінки, Шевчук Валерій"

186
0
01.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сутінки" автора Шевчук Валерій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Сутінки, Шевчук Валерій» була написана автором - Шевчук Валерій, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Сутінки, Шевчук Валерій" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2
Перейти на сторінку:

Старий сидів біля столу у вишитій сорочці й усміхавсь у пишні сірі вуса. Він був задоволений.

— А ми вже гадали: по-старечому сядемо, вип'ємо по чарці та й полягаємо.

— Може, щось допомогти, — кинулася вона до господині.

— Ні, ні! — стара замахала руками. — Ти гість у нас! Хто б подумав, що нам така радість сьогодні. Треба було б хоч написати, то якось мо' й лучче приготовилися б.

Ольга роздивлялася стіни. Відверто кажучи, приїжджала сюди тільки раз, коли побралася з Миколою. Пахло любистком і чебрецем, так само висіли по-сільському обрамлені фотокартки, так само стояли стіл, мисник, широке дерев'яне ліжко із грудою подушок.

— Сідай краще та розкажи, — старий поклав лікті на стола. — Як ти? Як онучка? Все ще сама?

"Цього не варто було питати, — подумала вона, —бо інакше навряд чи була б тут!"

Але болючу тему було порушено, у свекрухи на очі вибилися сльози; вона стрималася, тільки гірка складка запеклася між губів. Ольга зробила вигляд, що розглядає вивішені на стінах фотокартки.

— Це наші хутірські, — пояснив свекор. — Отой малий, стрижений — Микола...

Вдивлялась у знайомі й незнайомі обличчя. Малий стрижений хлопчак сидів на траві, схрестивши ноги.

Мав трохи злякане обличчя і широко розплющені очі — чогось був злякавсь. І все-таки це був він, її Микола, тобто ще недавно її, ще недавно такий величезний, який любив примружено розглядати світ і з усього добродушно кпити.

Але якась незбагненна сила раптом увійшла у їхній світець і владно відсунула його в сутінки, де він змішався з тінями і сам став тінню; абсурдності того, що сталося, вона й досі не могла збагнути, хоч здавалося, всі знають і сприймають оцю призначену кожному приреченість. Ну, хоч би й оці жінки на фотокартках, вив'язані білими хустинами, із сапками на плечах — дивилися на неї неживими, але й урочистими обличчями, між них знайоме, зморшкувате — свекрушине: хто, питається, із них ще топче ряст, а хто ні?

— Це мій брат, — сказав свекор, коли розглядала повоєнну вицвілу фотокартку. Молодий хлопець із великим, задьористо вигнутим над лобом чубом, весело дивився, ніби готувався пожартувати, та ще й так, щоб усі вибухнули сміхом. Ольга згадала, що цю фотокартку помітила ще тоді, коли була тут отой перший раз, чимось вона приваблювала.

— А це знову Микола, — сказав старий, він пильно стежив за її рухами і вчасно коментував. — Ще школяр.

Тут більше було від Миколи, якого знала, але тільки віддалено, бо й Микола, й ці люди жили в якомусь іншому житті, їй незнайомому й недоступному — ось чому-стільки незнайомого в них. І мимохіть подумала, що кожна людина по-своєму творить свій фільм життя, з якого й залишаються оці химерні, застиглі кадри; їх і розвішано ретельно на стінах у рамах, у які втулялося по десятку. Силою випадку, один із дійовців цього фільму заскочив на короткий час у життя її, і хоча дочасно й вийшов, але раптово й фотокартки, й кімната, звідкіля він до неї прийшов, й меблі, навіть запах любистку, чи чебрецю, чи якогось іншого зела набрали таємничого значення і особливого змісту. І її пронизав гострий біль. Закусила губу, а на неї попливла тиша дому, складна і рельєфна, жива і предметна, із якимсь притамованим диханням; вона жила і в рухах свекра, у дрібних зморшках обличчя його маленької дружини, яка зносила на стіл страви, у складці ковдри на ліжкові, в рушникові, довкола ікони та портрету Шевченка, в теплих запахах давно обжитого мешкання, де вмерли батьки цих людей, а може, й діди.

— Сідай, дочко, в ногах правди нема, — сказав старий.

Вона присіла до столу, який все ще заповнювався стравами: холодець, голубці в сметані, пухка іскриста картопля, самогонка в зеленій пляшці, квашені огірки й капуста. Ольга сплеснула руками:

— Чи ж ми це поїмо?

— Чим багаті, тим раді, вибачай, коли що не так, — сказав свекор, він так само нерушно сидів за столом. — Горілка наша, три гички, та й коли казать по-правді, то все наше.

Його очі в сітці зморшок заблищали, але намагання бути веселим було ніби награне — Ольга, однак, вибачила йому це.

— Ото носить, носить ті тарілки, — сказав тим-таким тоном свекор, — а тута кишки марша грають, святої водички просять.

— Часто вони тобі грають, — сказала стара й моргнула легенько Ользі. — Йому тільки дай!

Повітря наповнювалося настроєм, який буває тільки під Новий рік. Ользі здалося, що пахне ялинка, хоч ніякої ялинки в хаті не було, світяться свічки, які весело потріскують ґнотиками, хоч і свічок не було, але відчула, що хотіла саме такого вечора. Якого такого? Гаразд не відала, можливо, захотілося відчути повільну врівноваженість людей, які нікуди не поспішають, і тиші, яка не тремтить у кутку зляканою мишкою. І ось вона в кімнаті, напрочуд затишній та охайній, із тінями забутих і незабутих предків на стінах чи в закамарках, із завмерлими кадрами бозна-якого ігрового фільму, із малою печаллю, яка тут порядкує чи ховається в очах та рухах. Так, все тут нагадувало про минуле, адже й ці добрі старі також були від минулого, але не того, про яке не хочеться думати, а того, що викликає щем у душі, а може, просто затишок.

— Сідайте, мамо, — сказала Ольга. — Будемо прощатися зі старим роком.

— Вип'ємо й пом'янемо тих, що не з нами, — урочисто сказав свекор і взявся за чарку. Стара споважніла також, витерла хвартушиною руки й присіла коло столу. Затихли всі на мить, дивлячись одне на одного: три обличчя, такі різні й кожне окремо, а світло якось так на них падало, що вони видавалися ніби з дерева витесані. Троє людей, химерно з'єднаних у цьому світі, адже всі троє кревними не були. І жовтий вогник лампки над головою, що аж розсідався, так лив на них світло! — один із тих, на яких задивляється самотній подорожній.

— За Миколку! — тихо сказала стара. — Пухом йому земля!

Годинник зашипів, як кішка, щось звелося в його механізмі і пролунав мелодійний удар, що погнав по хаті круглий мідяний звук...

І вона згадала дім, звідки приїхала, сірі бетонні сходи, кроки на яких гучно відлунювали. Тут усе по-інакшому, ніби перемістилася з одного часу в інший, але вона хотіла такого переміщення. І подумала про Новорічні свята, які бували раніше; згадала й Миколу, адже він її сюди сьогоді й привів; однак згадала, як повзає довкола ялинки з дочкою на спині і в нього якесь жалюгідно-веселе обличчя — аж дивитися не могла! Зате Галинці було весело, ой же було їй весело: закинула голову й реготала, піддаючи батька закаблуками: "Но, моя конячко, но!" Шумно, весело, повно людей, котрі багато п'ють, багато їдять, багато сміються і створюють галасливу й непотрібну метушню, яка збуджує, п'янить, але... така порожня! Цього року все не так: дочка подалась у компанію однолітків, і Ольга опинилася сама. Лежала на улюбленій канапці, і їй раптом стало страшно. За стіною, на виступі стіни борсались у снігу горобці. І можливо, ці горобці, а може, й сніг, пухкий, легкий і чистий, збудив у душі біль, від якого вже була вигоїлася. Саме в цей час і пролунав телефонний дзвінок: друзі її не забули, й запрошували до себе. Але вона відмовилася, щось там вигадавши, відтак встала, одяглась, накинула пальто, сіла в тролейбуса і, щоб не сталося неймовірного (хоча що неймовірне може статися, але мала саме таке почуття, втікала від чогось неймовірного), ввійшла до приміщення автовокзалу, купила квитка й поїхала сюди. Чому саме сюди? Твердо знала: їй належало приїхати саме сюди. І квит! Годинник ударив удруге. І знову схрестилося троє поглядів. Ольга всміхнулася привітно. Старий підніс чарку в заскорузлих, темних пальцях з потрісканими пучками; свекруха трималася за скляночку також темними від роботи пальцями, її обличчя ніби розпрямило зморшки, а очі зблис-ли вологою. Навколо стояла дивовижна тиша, тільки годинник хитав маятником, великим, важким, схожим на старовинного медальйона (де взявсь у цій селянській хаті такий коштовний, старовинний годинник?), знову вдарив молоточок — чистий звук провис між стінами. І вона, Ольга, подумала, що друзі, може, телефонуватимуть їй ще, а може, стурбуються з її відсутності, не більше; швидко про неї забудуть, бо мало де може опинитися в новорічну ніч, а там, у молодечій компанії, дочка також мимохіть згадає про неї, а може, й не згадає, бо в них, молодих, свої захоплення й інтерес; їм, молодим, досить самих себе, власної незбагненної для старших відстороненості, а своєї юної поєднаності. Ні, вона, Ольга, непогано вигадала, коли й справді вигадала. Бо тут справжній спокій, і ці люди, про яких два дні тому, може, так само не згадувала, як тепер не згадує про неї її дочка, зараз раптом стали по-справжньому їй дорогі. Годинник ударив ушосте, Ольга наче знову побачила голі снігові поля, що одноманітно тяглися вздовж дороги. Подекуди блідо й прозоро стриміли тонкі берізки й осички, дивилася, як вони біжать, розкручуючись, за вікнами автобусу. Пахло бензином, мокрим взуттям; розтирала пучками пальців круглі відталини на шибах, які відразу ж запливали фігурками й візерунками, а поля стелились і стелились до небокраю, а берізки чи осички світліли назустріч, як вигнані на мороз діти. Тулилася до круглих проталин, дихала на них, візерунки танули, краєвиди чіткішали — щось конче хотіла на них побачити, але не відала що. Якась хата простягала стовпа сивого диму, і той губивсь у вицвілому небові, в якому мертво царював місяць; якісь люди вихоплювалися з темряви й зникали. Здавалося, все наповнюється дивним містерійним настроєм, живим, але не до кінця збагненним змістом, бо далечина, в яку вдивлялася, зваблювала і немов поглиблювала світ. Знову з'явилася хата: білий дах, утеплені до вікон сухим листям стіни і знову — високий, сивий дим. Саме тоді Ольга й відчула ті незвичайні сутінки: сухуваті, драглисті, тремтливі, що текли звідусіль білими потоками, злегка забарвлені чистою синькою. Постать людини в кожусі затрималася на мить у прогрітому в шибці очкові й заколивалася, велика й мирна, як і настрій цієї сніжистої зими. Далеко попереду текла асфальтова стрічка, і авта на них здалися іграшковими; і все навколо здалося також іграшковим, ніби весь світ — міражна сцена, на якій грають різдвяне дійство, і всі навколо речі й люди — іграшкові, бо всі грають виділену їм містерійну ролю.

1 2
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сутінки, Шевчук Валерій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сутінки, Шевчук Валерій"