Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Сутінки, Шевчук Валерій 📚 - Українською

Читати книгу - "Сутінки, Шевчук Валерій"

198
0
01.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сутінки" автора Шевчук Валерій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2
Перейти на сторінку:

Відтак і панує над усім цей дивоглядний сутінок, бо саме він творить оце дивне й небувале чудо в світі і всіх так химерно антропоморфізує. Ті іграшкові авта на шосівці налітали на автобуса, шурхотіла жорства під колесами — коротка мить, яка змінювалася звичним гуркотом машини. А сутінки доєднува-лися до тону березової кори, зливаючи прозорі гілки в один пласт, голубувато-білий на колір, як і небо. Темний обідок небокраю часом оживав, наповнюючись квадратиками будинків, потім мерк. І поля знову закручували повільні кола. Виривалися чорні плями лісу: темна зелень ялин, притрушена пухнастим снігом; очка в шибах знову запливали тоненькою плівкою, і крізь неї все начебто змінювалося, затоплюючи лінії, роблячи світ неправильно округлим та примарним. Ольга відкидалася на сидіння, м'яко погойдувалася й приплющувала повіки, — їй хотілося такого руху, відчуття сутінку, що неспокійно наростає, що осідає на обличчя, ніби маска з павутиння; все її єство наповнювалося щільним протяжним настроєм, у якому жив і спокій, і не до кінця пережитий біль. І хоча була відділена від живого світу шибою, їй відчувалося, що сніг за вікном наповнювався тремом тільки-но осілих сніжин і втягував у себе далекий запах глиці. Берізки чи осички вже розчинились у повітрі, ніби з'їдені, а хати засвітилися спершу нечіткими, а потім усе яскравішими вогниками, напрочуд мирними й закличними. Промені відходили у сутінок золотими нитками й провисали, начебто замерзаючи. Довкола дрімали люди, важко вгрузнувши у зимову одіж. Лисий чоловік чомусь скинув шапку, впиравсь підборіддям у груди: голова хиталася, поблискуючи світлобрунатною шкірою — ніби череп. Ольга обдивилася свої глазуровані світлим лаком нігті і їй хотілося, щоб цей мент продовжився якомога довше.

Годинник ударив удванадцяте, вона незчулася, як це сталося — свекор допивав чарку.

— Доброго щастя тобі, дочко, — сказав. — Дякуємо, що не забула за нас.

Вона встала з-за столу, поцілувала спершу його, а тоді стару. Тепле зворушення розлилося по тілу, очі зволожилися, Ольга швидко сіла на місце й почала накладати їжу. Випили знову, а тоді ще.

— Кажу старому: кіт умивається, — говорила високим голосом свекруха. — А він мені: "який тобі, з біса, кіт!" А потім ложка впала. Кажу старому: "Ложка впала!" — а він мені: "Що ти, стара, як не з себе верзеш! Не вірю, в бабські прикмети." А тепер віриш, віриш? — дзвінко спитала вона.

— Е, баба, — добродушно сказав свекор, заїдаючи, — то создания таїнственне. Чорт їх пойме! Але случа-ються серед них і хороші, от як, приміром, моя! Та й ти хороша! Шкода тілько, що Микольця наш... — свекор махнув рукою і за столом зависла гнітюча тиша.

— Неспокійний він був, — раптом заговорила якимсь сталевим голосом господиня. — Ще з дитинства — все йому кудись іти!

— Ото було йому п'ять, став та й пішов — до містечка добрався, нє, ви бачили таке! Я з ніг збилася, а потім сусід привозить золото: сидить на возі зарюмса-не, а побачило хату, то як засміється!..

І знову запала незручна й негнучка тиша, кожен копирсавсь у своїй тарілці й ніби в скляну оболону увійшов.

— Взимку я у вас не була, — сказала Ольга.

— Взимку тут все поспати любить, — примружився старий. — Ото і я: встав, попорав те-се, та й на бокову!..

З-за столу звелися пізно. Ольга повільно роздягалася, навколо, як і раніше, стояла тиша, тільки цього разу глухіша, квадратніша, ніби трохи притомлена. Все позастигало, перетворюючись у чорний, густий холодець, вражало нерухомістю. Щось подібне відчувала лишень раз, коли її, ще малою, батьки повезли в село до родичів. Але тоді було літо, і за вікном аж розривалися цвіркуни. І вона притислася обличчям до шиби й побачила, як у зеленому сутінку паслися на широкому зеленому лузі коні. І хоч як не було це безглуздо, вона й тепер прихилилася до скла, покритого химерним узороччям, і їй здалося, що там, за шибами — так само зелений сутінок і так само зелені на зеленому лузі коні. Сну не було, відчувався легкий хміль, хоч випила чимало, і вона добре знала чому: час робив несподівано різкий стрибок. Знову подумала, що її дочка, може, зараз шаленіє в молодечій компанії, але цього разу тільки всміхнулася: не було ні ревнощів, ані роздратування. Бо час таки справді робив у цю ніч стрибка. Ще живе інерція писати, не задумуючись, останні дві цифри минулого року, але межу перейдено, і це остаточно.

— Межу перейдено! — прошепотіла вона, лягаючи й відчуваючи в душі холоднуватий мінор. Бо все на світі доходить рубежу, а тоді, можливо, спиняєшся коло великого мосту...

Знову згадала Миколу, саме він колись говорив їй щось про ті мости, дивні символічні мости, яких треба перейти в житті ряд... Але ні, сьогодні не такий вечір! Сьогодні не хоче про те думати, сьогодні вона прагне сутінків, і сутінки волею долі, їй подаровано.

У сусідній кімнаті перемовлялися старі, вони також були зворушені й не могли заснути. Зрештою, в такі ночі люди недаремно не сплять, подумала Ольга, такі ночі недаремно гасяться шумливими, навіть безумними гулянками, адже кожному перед очі кладеться межа. Так щороку, але кілька разів за життя це трапляється по-особливому. Саме тоді й приходить справжня ніч — широка й нескінчена, немилосердна й нещадна — піч межі. Ніч, що заступає світ, повільна й неперехідна — серце сутінків, тлінна, бо й тлінність стає раптом несподіваним началом. Це може жахнути, особливо тоді, коли воюєш із цією ніччю, а перемогти не можеш. Бо вона сильніша бажань та спромог, вона — вступ на міст...

Ольга відкинула назад руки, постукуючи по металевому бильцю твердими пальцями. І виник звук, немов далекі барабани наповнювали тривожним своїм звучанням простір. Але ні, то були не барабани. Вона раптом напружилася й завмерла. Здалося, що за вікном хтось ходить: у глухій і глибокій тиші виразно чулося: "Рип! Рип!" Холодний жах облив Ользі серце, і вона закоцюбла в холодному ліжку, відчуваючи, як на спині дубне шкіра.

— Хто там? — спитав з глибини старечий, тремтливий голос свекрухи.

Відповіді не було.

1965 р.

1 2
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сутінки, Шевчук Валерій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сутінки, Шевчук Валерій"