Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Сповідь, Шевчук Валерій 📚 - Українською

Читати книгу - "Сповідь, Шевчук Валерій"

151
0
01.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сповідь" автора Шевчук Валерій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Сповідь, Шевчук Валерій» була написана автором - Шевчук Валерій, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Сповідь, Шевчук Валерій" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 24
Перейти на сторінку:

ЛЮТЬ

Восени 17... року на одному із шляхів Гетьманщини можна було побачити мандрованця у порваній одежі, хоч колись, здається, це був пишний стрій. До грудей йому приліпилася пошарпана, суха квітка, а йдучи, він весь час озирався, ніби страшився переслідування. Цей дивний чоловік села здебільшого оминав, а коли дістався Гапонівки, зупинився. Стояв на горбі й роздивлявся село, яке розкинулось у глибокій долині, по тому сів на каменя і на хвилю замислився. Погляд його спочив на старій дерев’яній церкві, яка супроти звичаю стояла край села. Западав вечір, довга тінь відкинулася від мандрованця — сонце спинилося якраз навпроти. Велике й червоне, воно тремтіло, оточене зусібіч, наче крилами, легкими хмарами. Од села долинув дзвін; чоловік став навколішки й помолився. Заплющив очі й ворушив губами — вряди-годи по його виснаженому тілі прокочувався дрож.

Тим часом на долину наповзала сутінь, хати звідсіля вже видавалися білими, накритими солом’яними капелюхами головами, які мірно похитувались у смерку, готові покотитися в безвідь.

Він розплющився: дорогою йшли з церкви люди, і йому дивно стало бачити, які вони звідси дрібні. Тяглися, ніби отара овець, а попереду вистрибували, бадьоро гарцюючи, дітлахи. Мандрованець сів на землю біля каменя, сперся спиною, підгорнув під себе ноги й завмер.

Люди доходили хат, ті всмоктували з їхнього гурту чоловіка, жінку й кілька дітлахів. Здавалося, хати вечеряють цим сутінком і людьми — від того стіни поколихувалися, ніби дихали.

Чоловік сидів отак довго. Може, трохи й передрімав, і лише коли зовсім споночіло, здригнувся і скочив на ноги. Подибав з гори, начебто застоялася в нього кров, а тоді вийшов на стежку, що перерізала горба. Проминув кілька ясенів та крислатого дуба і, спустившись в долину, опинився біля церкви. Стара споруда дихнула теплим деревом; чоловік обійшов її довкола, ніби принюхувався і щось вивідував, але не зустрів ані душі. Тоді підступив до розчинених дверей і, повагавшись, ступнув досередини.

Панотець саме виходив із царських воріт. Зупинився й пильно зирнув на прибульця. Той уже стояв на колінах і молився, але, побачивши попа, хутко зірвався на рівні. Схилився, щоб поцілувати священику руку, й панотець з відразою побачив, яке брудне в прибульця волосся — в ньому заплуталися шматочки соснової кори, сіно й повзала нужа.

— Хто ти, сину? — спитав піп, і прибулець зирнув на нього гостро й вивідчо.

— Той, хто потребує сповіді, панотче, — сказав хрипким, застуженим голосом.

Тоді поміж них ніби пробігла іскра. Ніби впізнали один одного, хоч обидва відали: це омана. Ніколи не зустрічалися і ніколи не спілкувалися. Але іскра поміж них пройшла: непомітний вогонь, що спалахнув ув очах прибульця, у дивний спосіб перелився в панотця, і той раптом злякався. Застережно подумав, що в церкві ще мали залишатися дяк і паламар, тому й озирнувся, ніби сподівався підтримки. Але ні дяка, ні паламаря не було, не було й церковного сторожа — анікогісінько! "Чи ж вони змовилися?" — подумав панотець і знову зирнув на вкляклого в його ногах прибульця. Тоді йому здалося, що в церковні двері, в той отвір із ночі, безвидно зайшов сюди хтось третій, уступив у все ще освітлений свічками храм й так само безвидно й безгучно розчинився в одному з притворів.

— Стривай! — сказав панотець несподівано захриплим голосом. — Маю перекинутися кількома словами з паламарем.

Сталося це тоді, коли женився сотниченко Щербина. Стояла золота осінь, повітря тремтіло неспокійною теплотою, душа розкривалася широко й щиро. Я тоді забув навіть про писарські обов’язки в сотенній канцелярії, окрім того, дивні почуття заволоділи мною; мабуть, у кожного таке буває в молодості. Здавалося, чи сон такий наснився, а чи привиділося: щось мене незабаром стурбує, хтось біля мене крутиться, стежить за мною, щось мені має статися. Дурне це було почуття, бо всі веселі навколо ходили і, хоч як я придивлявся, ніхто за мною не стежив. Дурне це було передчуття й нерозумне, бо все містечко в рух прийшло від сподіванки бучного весілля. Отож я відганяв такі думки: на війну не заходило, хоч це чи ж можна вгадати, зважаючи на постійну колотнечу з турками; зрештою, мій батько, сотенний писар, міг би подбати, щоб наді мною великої загрози не нависало. Отож я міг би вільно дихати, гуляти з парубками, загравати до дівчат — все, чого прагне молода нерозтрачена душа. Тим більше що назрівала неабияка розважка — женився сотниченко Щербина. Мене запрошено у дружки, тож чи треба гризтися тим, чого немає?..

(Пізніше я про це згадував часто: шелестів дощ, хиталися корони дерев, земля була мокра й пахла цвіллю, я тулився до неї, врившись у листя, в голові стояв дивний біль, а може, гучала висока нота — наче заспівав церковний співак, затягнув і забув спинитися. Але це сталося потім, про це рано розказувати, треба повернути отой теплий настрій бабиного літа.)

Мене забрав із хати сотниченко, було нас тоді семеро, сіли ми за стола, і сотниченко налив нам горілки. Ми випили, по-молодецькому заспівали парубочої, а тоді рушили до молодої. Весільна мати вже зібрала бабів і почала бгати коровай. Баби також співали, тоді співало, здавалося нам, усе сотенне містечко. Я знав: виймати коровай випаде мені, і від того радісно завмирало серце. Відчував хвилювання й піднесення, хотів забути дурні передчуття — гульнути мені запраглося!

Став біля печі й сказав урочисто:

— Старосто, пані підстаросто! Всі в хаті радісно відгукнулися:

— А ми раді слухать!

— Благословіть коровай з печі виймать! Благословіте другий раз і третій раз коровай з печі виймать!

Всі відповіли хором:

— Бог благословить усі три рази!

Я нахилився до печі: запахло печеним тістом, попелом, знайомим духом пічного жерла; мені раптом здалося, що там у глибині пробігло кілька вогників, як золоті змійки, — на мить скувала мене дивна знесила. Але тільки на мить, я потяг до себе лопату і вийняв солодке випечене тісто, що дихнуло мені у вічі як живе. Це повернуло мені урочистий настрій і добрий гумор, я вигукнув якийсь жарт, на який усі в хаті засміялися, сміявся й коровай, якого я поважно, не кваплячись, поклав на стіл.

Ой попід лісом

Шугроньки грають,

До терену припадають,

А в тім терені

Світлонька,

А в тій світлоньці

Улянка...

Ми співали всі семеро, йдучи вулицею, а за нами бігли діти, вітали нас люди, яких зустрічали, ми вітали і їх. Я зирнув у небо, святочне й погоже, сонце золотим клубком стояло над старезною липою, пливло павутиння, листя шаруділо в ногах. Я раптом подумав: чи не дурю сам себе? Що воно, оте чавке на серці, що мене турбує й непокоїть? Я подумав: не минає воно, чудне запаморочення, а від чого воно й чому? Заспівав голосніше й хотів забутися про все, хотів гулянки чесної і свята радісного. Саме в цей час ми й зайшли до двору молодої.

Нас зустрів її батько, посадовив за стола, і ми знову по-молодецькому випили. Відбули обід, гомоніли, сміялися й жартували. Молода цвіла: ніколи не була ще така гарна, а я знав її від дитинства. Можливо, був надмір збуджений, бо те, про що натякаю, не переставало потай мене турбувати — не хотів я віддаватися темному настрою.

(Пізніше я багато про це думав. Темно хиталися перед очима гілки, довкола німо витиналися голі дерева, оксамитні стовбури, кора в дощових сутінках оживає, я відчував, як дихають сосни, як чеше хмари гілля, ніби гребінець, дере й розчісує сірі шматки вовни, готуючи пряжу, вичісує дрібні краплі, і ті сиплються на принишклу осінню землю.)

— Просили батько й мати, і я прошу — приходьте, дядьку, на весілля!

Мені стоїть у вухах дзвінкий, щасливий голос сотниченка. Був він парубок доладний, хіба що пихатий, але я не мав до нього ні заздрості, ні урази, бо й не смів їх мати. Але коли в людини дивно сплітається весільне піднесення й тривожний біль, чи ж може вона щиро веселитися?

Кілька років тому я покинув клас філософії в Київській академії, ще не вивітрився з мене спудейський дух, отож, парубкуючи, тут, у рідному містечку, я викидав із приятелями не одну кумедну штуку: бувало, й воза затягнемо на клуню й ворота знімемо і поставимо серед майдану. Не хотіли ми жити нудно, душа волі прагла й розваг. Що там мудрість світова, коли в тілі кров грає, що там розважність, коли вуста не можуть утримати усміху, отож і дивувався я: не можу до ладу віддатися радощам.

("Дитячі пустощі, — думав я пізніше, вгортаючись у листя, бо допікала мені мокра земля й негода, — так само перехідні, як і юначі бешкети. Все це до часу, а тоді серйозний робишся, поважний, а часом і смутний". Дощ сипав, як пісок, пахло корінням та листям, земля дихала, а коли так, затишку хотілося. "Смуток мій прийшов, — думав я, — від якого й до розпачу близько!")

Вечеряючи у суботу ввечері, ми також співали. Біля хати грали музики: скрипка, цимбали й бубонець; ми випивали, хміль плутав наші мислі та язики. Було тепло, як улітку; я дивився поверх голови нареченого — там далі вулиця слалася і на ній було повно людей: одні стояли в кружку, а інші йшли. Діти у гру якусь гралися, кричали, наче галченята, — всі ошатно вдягнені, і ні в кого не скимліла знічено душа. Всі усміхнені і спокійні, так дивно, так задоволено спокійні — невже тільки одного мене гризла в той день стума?

("Так, — гадав я пізніше, дихаючи розтуленим ротом, приплющувався, щоб зберегти тепло, і уривки думок пливли, як кольорові спалахи. Так, це тільки для мене настав час випробування, для мене, котрий ще недавно жив, як бездумний гульвіса". Тіло моє дубло й трусилося: нелегко було звикнути спати на голій, холодній землі).

Сотниченко забрав музик, запросив трьох свашок і чотирьох чоловіків — двох старост, дружка, тобто мене, й піддружого — ми пішли до молодої по хустку. Дорогою грали музики, вже стояла довкола темінь, і ми голосно співали:

Ой димно нам, димно,

Що й бояр не видно,

Тільки одне видно,

Да й те за горами...

Вулиця дихала спокоєм теплої осені, ніжно пахло зів’ялим листям і димком, хтось палив бур’яни; музика аж похлиналася од завзяття, ми всі пританцьовували, бо в кожному зелено буяв хміль. Молодість водила нами, і кожен із того немалу утіху мав — один я був серед них ніби мічений.

Наречена нас уже чекала. Але бачила тільки свого сотниченка, так чудно вона на нього дивилася! Я подумав навіть: темна, палка, оксамитова ніч дивилася на сотниченка, і вони обоє мліли од відчуття великої тайни, до якої причащалися.

1 2 ... 24
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь, Шевчук Валерій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь, Шевчук Валерій"