Читати книгу - "Розсiчене коло, Шевчук Валерій"

Преамбула

Щоб зрозуміти цю історію, хочу передусім розповісти про такого собі Кипріяна Мотовила, мого дядька, подавши в короткому описі його житіє. Спокусливо було б написати те житіє як книгу, бо Кипріян Мотовило з молодих літ запалився нестерпущим бажанням пізнати сокровенні науки і, мавши тільки двадцять років, рушив у країни німців та влохів[1], перед тим потерши лави і стіни Краківської академії, побував у Голландії і в більших містах Європи, скрізь намагаючись увійти у стосунок із учителями тих сокровенних наук. Це не було легко, зважаючи на інквізицію, яка з великим спритом винюхувала єретиків і тих, що входять, на їхнє переконання, у спілку з дияволом, отож Кипріяну Мотовилу довелося винайти свої способи, щоб не тільки тих учителів знайти, а й увійти їм у довір’я і науку ту сокровенну пізнати; як це чинилося, мабуть, навіки залишиться у таємниці, бо всі мої розпити мали невеликий скуток: Кипріян не любив про те говорити, зрештою, заказав такі розмови, повівши:

Скільки світ світом, у ньому жили поспіль взаємозаперечно дві мудрості: визнана й гнана — і завше вони одна одну поборювали, часом аж так, що визнана переходила у гнану, а гнана часом вивишалась у визнану. Так вони й гойдаються у світі, як на шибениці[2]: чи одне, чи друге вгору йде й поринає. Той, що вгору йде, сильний стає, а той, що донизу, — кволий, і це так, як денні й нічні істоти: сильні у дні пробувають, а кволі — у тьмі, щоб схоронитися. Отож одну мають зброю й риштунок — таємницю, яка єдина їх боронить. Моє ж покликання — не сильних любити, а кволих.

Кипріян Мотовило, мій дядько, замовк і який час незмигно дивився крізь сосни — ми сиділи біля його лісової хижі.

— Коли б ти, юначе, — сказав він мені, — захотів піти у світ і пройти тими дорогами, якими пройшов я, деякі таємниці відкрив би, і до учителів сокровенних наук ти доступився б, і не блукав би крутими і звивистими стежками, якими ходив я. Але пощо це тобі, коли міг би стати твоїм учителем я?

Сказав оте без пихи, а з певним смутком, ніби шкодував, що тією наукою він володіє.

Але тобі, мій читальнику, певне, незрозуміло: хто ж такий отой "я", бесідник із тобою, юнак отой, котрий вів бесіди із Кипріяном Мотовилом. Я його рідний небіж, син отого Мотовила, який зараз живе при боці князя Костянтина Острозького і навчає хлопців у тамтешній школі, є він рідний Кипріяновий брат, як і цей, вільнолюбець та єретик, свого часу прогнаний з рідного міста. Обоє вони — сини зубожілого шляхтича із Житомира, судового писаря, обоє вчилися наук спершу при судовій школі житомирського уряду, а потому порізну, бо мали різницю в роках (Кипріян був старший на вісім років), обоє відбули мандрівки у різні країни, де й понабиралися свого знання: мій батько став сповідником аріянства чи антитринітарства, а дядько, прийшовши з чужих земель сорокарічним, осів біля Житомира як ніби християнський відлюдник, у лісі, збивши собі невелику кущу[3]. Не приніс із собою жодного статку, відмовивсь у мою користь від статку діда мого, а свого батька (досить, скажу, мізерного), і жив у лісі тим, чим Бог дасть, ні в кого нічого не просячи і своєї слави не поширюючи; за християнського відлюдника вдаючи себе, не боявся й перехреститися, але якось признався мені, що він християнином не є, що мене спершу неймовірно жахнуло.

Оповім про це просторіше, бо це було одне із великих моїх пережить.

Я прийшов якось до дядька увечері, вже й темніло, і якась моторошна тиша мене супроводжувала. Не гукали сичі, не шаленіла буря, не лискотіли блискавки, як це міг би уявити перестрашений розум, — звуків не було ніяких. Дерева стояли, ніби закам’янілі, нерухомо вклавши гілля у густе, як кисіль, повітря; ніщо навколо не шаруділо, навіть мої кроки — ніби плив я в повітрі, — і хоч ішов берегом річки Тетерів, ніщо із неї ані сплеснуло, неначе налита була не водою, а смолою, а водою стало саме повітря, яке обпливало мене довкіл — єдину живу істоту — і замикалося за спиною. Зрештою, побачив і вогнище, але також дивне, бо не ворушилося, не палахкотіло, а ніби було намальоване; біля вогнища сидів, наче пень, Кипріян Мотовило, мій дядько, і обличчя від нерушного, але ясного вогню було в нього червоне, навіть вуса з підвусниками й очі, якими дививсь у мій бік, — лишень ці очі були живі, ніби блискала там боками й гуляла риба його думок.

— Сідай біля мене, — сказав дядько. — Нічому не дивуйся і не лякайся…

Сів біля нього у тій-таки турецькій позі, в якій пробував він, зі схрещеними ногами, але збрехав би, коли б сказав, що не дивувався й не лякався цього разу, бо якесь усе дивне стало: і мій дядько, і все навдокіл.

— Коли захочеш стати моїм учнем, — мовив дядько смутно, — це приємно мені. Але одне маєш пізнати: бути моїм учнем — не бути від світу цього. І то зовсім не значить, що маєш цей світ проклясти чи заперечити, як це проповідують християни, — це значить, що його, світ оцей, треба полюбити. Люди шукають істинного й неістинного в житті, і в цьому їхній найбільший блуд, бо істинного й неістинного (церкви, віри, надії, любові, розуму, чуттів) не існує, всі вони істинні, коли наявні в цьому світі, і неістинні, коли вмирають. Отож немає істинного і неістинного, а є живе й неживе, а в живому — доброносне й лихоносне чи змішано: добролихоносне; в мертвому ж — ніщо, з якого, як початок, і виростає живе, щоб потім до нього повернутися. Воля й сила Божа і є творення таких початків, подальший же рух — це вже не воля Божа, а того, хто живе і з початків Божих творить щось. Можеш таке зрозуміти?

Як на мене, нічого по-особливому складного дядько Кипріян не сказав.

— От і гаразд! — мовив. — Але чи все ясно зі сказаного?

— Одне неясно, — повів я. — Як це: бути не від світу цього й любити світ? По-моєму, коли любити світ, то це й бути від світу.

— Добре примітив, — задоволено хитнув головою дядько. — Твій сумнів і є тим, що називаю: розсічене коло. Християни вістять: полюбити світ — це полюбити в ньому розкоші, славу, принади, добру їжу, одежу, маєтки — тимчасові вартості, а світ зненавидіти — всього того відкинутися. А за тією наукою, яку визнав я і за якою живу, полюбити світ — це творити доброчиння у ньому, а лихочинного відкинутися. Коли ж нема змоги творити доброчиння, треба не лиходіяти і досить із тебе буде.

— А чи не може такого бути, — сказав я із юначого свого розуму, — що людина твердо переконана: чинить добре, а воно лихе, чинить лихе, а воно добре чи на добре? Та ж бо й приповідка така є: "Нема доброго без лихого, і нема доброго, щоб на лихе не вийшло".

І тут я вперше побачив, що мій дядько Кипріян усміхнувся, назагал він смутний та поважний був. І сталося маленьке диво: обличчя його з червоного стало золотисте, ніби покрилося мужньою засмагою.

— І це добре сказав, — мовив задоволено. — Навіть дуже добре. Саме в цьому і є розсічене коло. Річ у тому: для чого чинить людина? Коли для себе, має озирнутися, чи не принесе це шкоди ближньому, коли ж чинить іншому, так само має розміркувати: чи не чинить кому зла, не цьому, а третьому чи четвертому. Коли ж із такого чинення лихого не виникає, значить, людина вчинила добродійно. Виникає лихе — це і є засторога чи вимір її добродіяння; коли ж з лихого виникає добре — в цьому воля Божа, не людини. До тієї волі треба пильно прислухатися й придивлятися. Господь дав силу й волю кожній істоті, передусім людині, жити своїм чином, а для остороги — Божі струменти: спитування, розум та каяття. Отже, кожне добродіяння має вивірятися наслідками його.

— А це значить, — сказав я не без торжества, — що доброчиння може бути істинне й неістинне?

— Немає істинного й неістинного, — погасив усмішку Кипріян, — а є добре в наслідках своїх чи лихе. Наслідок — і є корінь усіх справ. А тепер друга тобі наука, — сказав Кипріян. — Про таємне і явне. Вже казав тобі про два розуми в людині: визнаний, тобто прийнятий у світі, і невизнаний, тобто неприйнятий. Перший керується законами ствердженими, а другий знаннями нествердженими, а отже, відкинутими. Перший розум явний, а другий — у таїні схований; обидва один одного побивають, але обидва один із одного витікають. Явний розум живе у світлі, він як рослина, котра має виростити плода, а стебло, коріння, листя віддати погною, а в таїні схований має пізнати зерно, загадку зачаття для майбутнього проросту — проросте воно вже в часі новому. Отож потаємне знання — це не диявольські вправності чи волхвування, як вважають християни: навички до пізнання бісівських марень, навички зміняти повітря, зводити вітри, випускати громи й дощі на шкоду людині, збурювати морські хвилі, творити капості в садах, та городах, та полях, наносити уроки й рани на людину і піддаватися всезлобному дійству диявольському, ставши воїном у бісівські полки із князем тьми на чолі, — а вихід із знання про стебло, корінь, листя у знання таїни зерна, невидимого, але найдужчого, наймудрішого, бо незбагненного. Отже, таємна наука має вивчати, як діють планети, місяць та сонце на землю й людину, як відгадати майбутнє, лікувати хвороби людські, вийти за межі збагненного, і призначеного, і накиненого чужою волею, відтак прийти до тих таємниць, які Бог сховав перед людиною аж до того часу, доки вона не виросте з дитячого розуму і прийде до досконалого, готова бувши до такого сокровенного пізнання. Оцей хід і обставлено таємницями, які згодом людина чинить явними, — Господь про те подбав, щоб коло ніколи не було замкнене, а завжди розсічене, — і це ніби вікно у темниці світу нашого, але те вікно на семи замках, до яких треба виготовити й підібрати ключі.

Отакий був мій дядько Кипріян Мотовило, і такі чудні проголошував думки. Ще він оповів мені, що Господь, даючи людині волю до діяння, не покинув її напропаще, а мудро, звіддаля, без насилля кермує людиною, даючи їй змогу помилятися, шукати, відкривати, винаходити, однак іде людина, коли вона добродійна, дорогою ним, Богом, простеленою. Більше того, дорога ота — і є сам Господь. А щоб людина ніколи не зупинялась у простуванні своєму, сказав мені дядько Кипріян, декого з-між людей Бог вибирає: одних із призначенням місійним, інших із талантом до відкрить, ще інших — до мисленного вивищення — саме такі люди роблять сокровенне явним з волі його, але хто стає вибраним, має велике зобов’язання перед Господом, щоб таїна не була відкрита світові передчасно, інакше через нерозум людський біди можуть настати і спитування більші потрібного в даному часі.

— Але чому ти не є християнином, дядьку? — спитав я. — Чи ж християнська наука твоїм думкам суперечна?

Дядько довго мовчав, освітлений неживим світлом од вогнища, яке не палахкотіло, а було ніби намальоване, відтак заплющив очі і ніби вдивлявсь у себе чи прислухався.

— З простої причини, — сказав нарешті він, розплющуючись. — Християнство принесло в світ науку любові і тим підхилило собі півсвіту.