Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Розсiчене коло, Шевчук Валерій 📚 - Українською

Читати книгу - "Розсiчене коло, Шевчук Валерій"

135
0
01.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Розсiчене коло" автора Шевчук Валерій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Розсiчене коло, Шевчук Валерій» була написана автором - Шевчук Валерій, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Розсiчене коло, Шевчук Валерій" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 22
Перейти на сторінку:

Преамбула

Щоб зрозуміти цю історію, хочу передусім розповісти про такого собі Кипріяна Мотовила, мого дядька, подавши в короткому описі його житіє. Спокусливо було б написати те житіє як книгу, бо Кипріян Мотовило з молодих літ запалився нестерпущим бажанням пізнати сокровенні науки і, мавши тільки двадцять років, рушив у країни німців та влохів[1], перед тим потерши лави і стіни Краківської академії, побував у Голландії і в більших містах Європи, скрізь намагаючись увійти у стосунок із учителями тих сокровенних наук. Це не було легко, зважаючи на інквізицію, яка з великим спритом винюхувала єретиків і тих, що входять, на їхнє переконання, у спілку з дияволом, отож Кипріяну Мотовилу довелося винайти свої способи, щоб не тільки тих учителів знайти, а й увійти їм у довір’я і науку ту сокровенну пізнати; як це чинилося, мабуть, навіки залишиться у таємниці, бо всі мої розпити мали невеликий скуток: Кипріян не любив про те говорити, зрештою, заказав такі розмови, повівши:

Скільки світ світом, у ньому жили поспіль взаємозаперечно дві мудрості: визнана й гнана — і завше вони одна одну поборювали, часом аж так, що визнана переходила у гнану, а гнана часом вивишалась у визнану. Так вони й гойдаються у світі, як на шибениці[2]: чи одне, чи друге вгору йде й поринає. Той, що вгору йде, сильний стає, а той, що донизу, — кволий, і це так, як денні й нічні істоти: сильні у дні пробувають, а кволі — у тьмі, щоб схоронитися. Отож одну мають зброю й риштунок — таємницю, яка єдина їх боронить. Моє ж покликання — не сильних любити, а кволих.

Кипріян Мотовило, мій дядько, замовк і який час незмигно дивився крізь сосни — ми сиділи біля його лісової хижі.

— Коли б ти, юначе, — сказав він мені, — захотів піти у світ і пройти тими дорогами, якими пройшов я, деякі таємниці відкрив би, і до учителів сокровенних наук ти доступився б, і не блукав би крутими і звивистими стежками, якими ходив я. Але пощо це тобі, коли міг би стати твоїм учителем я?

Сказав оте без пихи, а з певним смутком, ніби шкодував, що тією наукою він володіє.

Але тобі, мій читальнику, певне, незрозуміло: хто ж такий отой "я", бесідник із тобою, юнак отой, котрий вів бесіди із Кипріяном Мотовилом. Я його рідний небіж, син отого Мотовила, який зараз живе при боці князя Костянтина Острозького і навчає хлопців у тамтешній школі, є він рідний Кипріяновий брат, як і цей, вільнолюбець та єретик, свого часу прогнаний з рідного міста. Обоє вони — сини зубожілого шляхтича із Житомира, судового писаря, обоє вчилися наук спершу при судовій школі житомирського уряду, а потому порізну, бо мали різницю в роках (Кипріян був старший на вісім років), обоє відбули мандрівки у різні країни, де й понабиралися свого знання: мій батько став сповідником аріянства чи антитринітарства, а дядько, прийшовши з чужих земель сорокарічним, осів біля Житомира як ніби християнський відлюдник, у лісі, збивши собі невелику кущу[3]. Не приніс із собою жодного статку, відмовивсь у мою користь від статку діда мого, а свого батька (досить, скажу, мізерного), і жив у лісі тим, чим Бог дасть, ні в кого нічого не просячи і своєї слави не поширюючи; за християнського відлюдника вдаючи себе, не боявся й перехреститися, але якось признався мені, що він християнином не є, що мене спершу неймовірно жахнуло.

Оповім про це просторіше, бо це було одне із великих моїх пережить.

Я прийшов якось до дядька увечері, вже й темніло, і якась моторошна тиша мене супроводжувала. Не гукали сичі, не шаленіла буря, не лискотіли блискавки, як це міг би уявити перестрашений розум, — звуків не було ніяких. Дерева стояли, ніби закам’янілі, нерухомо вклавши гілля у густе, як кисіль, повітря; ніщо навколо не шаруділо, навіть мої кроки — ніби плив я в повітрі, — і хоч ішов берегом річки Тетерів, ніщо із неї ані сплеснуло, неначе налита була не водою, а смолою, а водою стало саме повітря, яке обпливало мене довкіл — єдину живу істоту — і замикалося за спиною. Зрештою, побачив і вогнище, але також дивне, бо не ворушилося, не палахкотіло, а ніби було намальоване; біля вогнища сидів, наче пень, Кипріян Мотовило, мій дядько, і обличчя від нерушного, але ясного вогню було в нього червоне, навіть вуса з підвусниками й очі, якими дививсь у мій бік, — лишень ці очі були живі, ніби блискала там боками й гуляла риба його думок.

— Сідай біля мене, — сказав дядько. — Нічому не дивуйся і не лякайся…

Сів біля нього у тій-таки турецькій позі, в якій пробував він, зі схрещеними ногами, але збрехав би, коли б сказав, що не дивувався й не лякався цього разу, бо якесь усе дивне стало: і мій дядько, і все навдокіл.

— Коли захочеш стати моїм учнем, — мовив дядько смутно, — це приємно мені. Але одне маєш пізнати: бути моїм учнем — не бути від світу цього. І то зовсім не значить, що маєш цей світ проклясти чи заперечити, як це проповідують християни, — це значить, що його, світ оцей, треба полюбити. Люди шукають істинного й неістинного в житті, і в цьому їхній найбільший блуд, бо істинного й неістинного (церкви, віри, надії, любові, розуму, чуттів) не існує, всі вони істинні, коли наявні в цьому світі, і неістинні, коли вмирають. Отож немає істинного і неістинного, а є живе й неживе, а в живому — доброносне й лихоносне чи змішано: добролихоносне; в мертвому ж — ніщо, з якого, як початок, і виростає живе, щоб потім до нього повернутися. Воля й сила Божа і є творення таких початків, подальший же рух — це вже не воля Божа, а того, хто живе і з початків Божих творить щось. Можеш таке зрозуміти?

Як на мене, нічого по-особливому складного дядько Кипріян не сказав.

— От і гаразд! — мовив. — Але чи все ясно зі сказаного?

— Одне неясно, — повів я. — Як це: бути не від світу цього й любити світ? По-моєму, коли любити світ, то це й бути від світу.

— Добре примітив, — задоволено хитнув головою дядько. — Твій сумнів і є тим, що називаю: розсічене коло. Християни вістять: полюбити світ — це полюбити в ньому розкоші, славу, принади, добру їжу, одежу, маєтки — тимчасові вартості, а світ зненавидіти — всього того відкинутися. А за тією наукою, яку визнав я і за якою живу, полюбити світ — це творити доброчиння у ньому, а лихочинного відкинутися. Коли ж нема змоги творити доброчиння, треба не лиходіяти і досить із тебе буде.

— А чи не може такого бути, — сказав я із юначого свого розуму, — що людина твердо переконана: чинить добре, а воно лихе, чинить лихе, а воно добре чи на добре? Та ж бо й приповідка така є: "Нема доброго без лихого, і нема доброго, щоб на лихе не вийшло".

І тут я вперше побачив, що мій дядько Кипріян усміхнувся, назагал він смутний та поважний був. І сталося маленьке диво: обличчя його з червоного стало золотисте, ніби покрилося мужньою засмагою.

— І це добре сказав, — мовив задоволено. — Навіть дуже добре. Саме в цьому і є розсічене коло. Річ у тому: для чого чинить людина? Коли для себе, має озирнутися, чи не принесе це шкоди ближньому, коли ж чинить іншому, так само має розміркувати: чи не чинить кому зла, не цьому, а третьому чи четвертому. Коли ж із такого чинення лихого не виникає, значить, людина вчинила добродійно. Виникає лихе — це і є засторога чи вимір її добродіяння; коли ж з лихого виникає добре — в цьому воля Божа, не людини. До тієї волі треба пильно прислухатися й придивлятися. Господь дав силу й волю кожній істоті, передусім людині, жити своїм чином, а для остороги — Божі струменти: спитування, розум та каяття. Отже, кожне добродіяння має вивірятися наслідками його.

— А це значить, — сказав я не без торжества, — що доброчиння може бути істинне й неістинне?

— Немає істинного й неістинного, — погасив усмішку Кипріян, — а є добре в наслідках своїх чи лихе. Наслідок — і є корінь усіх справ. А тепер друга тобі наука, — сказав Кипріян. — Про таємне і явне. Вже казав тобі про два розуми в людині: визнаний, тобто прийнятий у світі, і невизнаний, тобто неприйнятий. Перший керується законами ствердженими, а другий знаннями нествердженими, а отже, відкинутими. Перший розум явний, а другий — у таїні схований; обидва один одного побивають, але обидва один із одного витікають. Явний розум живе у світлі, він як рослина, котра має виростити плода, а стебло, коріння, листя віддати погною, а в таїні схований має пізнати зерно, загадку зачаття для майбутнього проросту — проросте воно вже в часі новому. Отож потаємне знання — це не диявольські вправності чи волхвування, як вважають християни: навички до пізнання бісівських марень, навички зміняти повітря, зводити вітри, випускати громи й дощі на шкоду людині, збурювати морські хвилі, творити капості в садах, та городах, та полях, наносити уроки й рани на людину і піддаватися всезлобному дійству диявольському, ставши воїном у бісівські полки із князем тьми на чолі, — а вихід із знання про стебло, корінь, листя у знання таїни зерна, невидимого, але найдужчого, наймудрішого, бо незбагненного. Отже, таємна наука має вивчати, як діють планети, місяць та сонце на землю й людину, як відгадати майбутнє, лікувати хвороби людські, вийти за межі збагненного, і призначеного, і накиненого чужою волею, відтак прийти до тих таємниць, які Бог сховав перед людиною аж до того часу, доки вона не виросте з дитячого розуму і прийде до досконалого, готова бувши до такого сокровенного пізнання. Оцей хід і обставлено таємницями, які згодом людина чинить явними, — Господь про те подбав, щоб коло ніколи не було замкнене, а завжди розсічене, — і це ніби вікно у темниці світу нашого, але те вікно на семи замках, до яких треба виготовити й підібрати ключі.

Отакий був мій дядько Кипріян Мотовило, і такі чудні проголошував думки. Ще він оповів мені, що Господь, даючи людині волю до діяння, не покинув її напропаще, а мудро, звіддаля, без насилля кермує людиною, даючи їй змогу помилятися, шукати, відкривати, винаходити, однак іде людина, коли вона добродійна, дорогою ним, Богом, простеленою. Більше того, дорога ота — і є сам Господь. А щоб людина ніколи не зупинялась у простуванні своєму, сказав мені дядько Кипріян, декого з-між людей Бог вибирає: одних із призначенням місійним, інших із талантом до відкрить, ще інших — до мисленного вивищення — саме такі люди роблять сокровенне явним з волі його, але хто стає вибраним, має велике зобов’язання перед Господом, щоб таїна не була відкрита світові передчасно, інакше через нерозум людський біди можуть настати і спитування більші потрібного в даному часі.

— Але чому ти не є християнином, дядьку? — спитав я. — Чи ж християнська наука твоїм думкам суперечна?

Дядько довго мовчав, освітлений неживим світлом од вогнища, яке не палахкотіло, а було ніби намальоване, відтак заплющив очі і ніби вдивлявсь у себе чи прислухався.

— З простої причини, — сказав нарешті він, розплющуючись. — Християнство принесло в світ науку любові і тим підхилило собі півсвіту.

1 2 ... 22
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розсiчене коло, Шевчук Валерій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розсiчене коло, Шевчук Валерій"