Читати книгу - "Наприкінці листопада, Янссон Туве"

НАПРИКІНЦІ ЛИСТОПАДА

Моєму братові Лассе

1

Одного дня рано на світанку Нюхмумрик прокинувся у своєму наметі в Долині Мумі-тролів і відчув, що у повітрі запахло осінню.

Зміна пір року відбувається зненацька. Нараз усе стає інакшим. Той, кого чекає далека дорога, дорожить кожною хвилиною, поспіхом витягає з землі кілочки намету, гасить грань у ватрі, квапиться, щоб ніхто його не затримав зайвими розпитуваннями, на ходу одягає лямки наплічника і ось нарешті крокує битим шляхом. Щойно тоді мандрівника огортає блаженний спокій, він стає умиротвореним, як дерево, на якому жоден листок не шелесне. Там, де стояв намет, залишається чотирикутник вицвілої трави.

Згодом, як уже настане день, прокинуться друзі і скажуть: "Він подався у дорогу – прийшла осінь".

Нюхмумрик йшов спокійною розміреною ходою. Ліс взяв його в свої обійми, замжичив дощик. Дощ лопотів по крисах його зеленого капелюха та дощовику, також зеленому, навколо чулися шепоти та лопотіння крапель. Ліс огорнув його м'якою пеленою самотності, сховавши від світу.

До моря збігало чимало долин. Уздовж узбережжя, велично вигинаючись, брели гірські кряжі, то тут, то там далеко у воду збігали продовгуваті миси, а море вгризалося у суходіл глибокими затоками. В одній із таких долин мешкала собі самотньо одна чепуруля. Нюхмумрикові не раз стрічалися чепурулі, він знав, що живуть вони за своїми дивними й непростими законами, тому завжди оминав їхнє житло надзвичайно тихо і скрадливо.

Будиночок цієї Чепурулі був оточений високим гострим частоколом, на хвіртці висів замок. На подвір'ї було порожньо. Білизняні шворки знято, дровітня зяяла пусткою. Ніде не видно гамака чи літніх садових меблів, жодного затишного безладу, звичного для садиби влітку: ані грабель чи відер, ані забутого капелюха чи тарільчика з молоком для кицьки, ані любих серцю дрібничок, що чекають наступного ранку й свідчать про те, що у цьому домі живуть і раді гостям.

Чепуруля відчула, що прийшла осінь, і замкнулася у своєму тісному світі. Її домівка видавалася покинутою і спустошеною. Але вона була там, усередині, забилася десь у найглибший закуток, заховалася за високими неприступними мурами, за стіною смерек, що віттям затуляли її вікна.

Повільний перехід осені у зиму – непогана пора року. Це час, коли слід упорядкувати й поскладати запаси, нагромаджені за літо. Приємно позбирати, пригорнути ближче до себе все, що маєш; зібрати своє тепло та думки, запорпатися глибоко у затишну дірку, осередок надійності, де можна захистити все те важливе й коштовне, чим володієш. А тоді хай собі налітають шторми, насувається зимова темрява та холоднеча. Вони навпомацки шукатимуть, як би потрапити досередини, але даремно, бо там, за сімома замками, в теплі та тихій самотині сидить собі і сміється той, хто про все подбав заздалегідь.

Одні залишаються на насиджених місцях, інші подаються світ за очі – так завжди було. Кожен робить свій вибір, доки є ще час, зате потім відступати – зась.

Чепуруля вийшла витріпати килимки на подвір'ї за будинком. Вона заходилася коло них з таким завзяттям, що кожен, кому не ліньки, міг зрозуміти, що Чепуруля робить це залюбки. Нюхмумрик припалив люльку й, не зупиняючись, пішов далі. "Зараз уже всі прокинулися у Долині Мумі-тролів. Мумі-тато накручує годинника й постукує лапою по склу барометра. Мумі-мама розпалює вогонь у плиті. Мумі-троль виходить на ґанок і бачить, що намету немає. Я забув написати прощального листа, не встиг… Але всі мої листи однакові: "Повернуся у квітні. Бувайте здорові!" Або: "Вирушаю у дорогу, повернуся навесні. Тримайтеся!" – і таке інше… Мумі-троль знає…

І Нюхмумрик з легкою душею забув про Мумі-троля.

У сутінках він вийшов до довгої затоки, що ховалася в глибокому затінку між горами. У глибині затоки, на березі, тулилася жменька маленьких будиночків, у яких уже горіли ранні вогники.

Навколо ні душі, нікому не хотілось мокнути під дощем.

Тут мешкали Гемуль, Мюмля та Капаруля – ті, хто вирішили не покидати насиджених місць, надавши перевагу затишним оселям. Нюхмумрик дуже тихо скрадався задвірками, ховаючись у тіні, бо йому ні з ким не хотілося ставати на балачку. Маленькі й великі хатинки тісно тулилися докупи, деякі навіть мали спільні стіни, ринви та смітники, заглядали одні одним у вікна і вдихали запахи вечері. Над стрімкими дахами височіли димарі, а над криницями завмерли журавлі, протоптані стежки вели від дверей до дверей. Нюхмумрик ішов швидко й безгучно, думаючи: "Ох, будиночки, які ви мені осоружні!"

Уже майже стемніло. Під вільхами лежав перевернений догори дном і накритий брезентом човен Гемуля, трохи вище – щогла, весла та стерно. Пролежавши отак без вжитку не одне літо, вони почорніли і потріскалися. Нюхмумрик стрепенувся і попрошкував своєю дорогою.

Але маленький мудрик, що ховався під Гемулевим човном, почув його кроки й затамував подих. Кроки почалапали далі, і знову все стихло, тільки дощ лопотів по брезенті.

Остання хатинка стояла самотньо під темно-зеленою стіною смерекового лісу. Звідси починалися дикі необжиті місця. Нюхмумрик пришвидшив крок, прямуючи до лісу. Раптом двері хатинки прочинилися на шпарку і старечий голос проскрипів:

– Куди йдеш?

– Не знаю, – відповів Нюхмумрик.

Двері зачинилися, і Нюхмумрик увійшов до лісу – попереду на нього чекали сотні миль тиші й самотності.

2

Минав час, дощ не вщухав. Ніколи ще не було такої дощової осені. Долини на узбережжі стали багнистими від надміру води, яка стікала з навколишніх гір та пагорбів, земля тхнула гниллю, бо трава, замість всихати, закисала. Літо раптом так віддалилося, ніби його ніколи й не було, а шлях від житла до житла став, здавалося, безконечним. Усі поховалися по своїх оселях і навіть не витикалися надвір.

На носі Гемулевого човна мешкав маленький мудрик, який сам себе називав Лавкою (ім'я не має нічого спільного з човновою лавкою, це просто збіг). Ніхто не знав, що він там оселився. Брезент з човна знімали тільки раз на рік, під весну, тоді ж смолили човна й залатували найбільші шпари. Потім човна знову зачохлювали брезентом, і той чекав собі далі. Гемуль ніколи не мав часу на морські виправи, до того ж, він не вмів ходити під вітрилами.

Мудрик Лавка любив запах смоли і вважав, що у його помешканні має гарно пахнути. А ще йому подобався моток канату, що міцно тримав його у своїх обіймах, і монотонне лопотіння дощу. Він мав тепле довге пальто, у яке залюбки загортався довгими осінніми ночами.

Увечері, коли навколишні мешканці розбрідалися по домівках і над затокою западала тиша, мудрик любив розважати себе власними вигаданими історіями про щасливу родину. Він заколисував себе ними до сну, а наступного вечора продовжував розповідь або ж починав спочатку.

Оповідь починалася зазвичай з опису Долини Мумі-тролів. Ось він поволі сходить схилом гори, порослої темним смерековим лісом з білотілими берізками. Стає тепліше. Він намагався описати відчуття, яке охоплювало його, коли перед ним простиралася долина, схожа на дикий зелений сад, пронизаний сонячними променями; навколо вигойдуються від повівів літнього вітерцю зелені листочки, високі стеблини гойдаються над головою, під ногами стелиться зелена трава, а на ній виграють сонячні блищики; гудуть джмелі і смачно пахне земля, а він поволі простує уділ, де вже чується плюскіт стрімкої річки.

Важливо було не внести до оповіді жодного зайвого штриха. Якось він придумав собі біля річки альтанку, і в цьому була його помилка. Бо там був лише місток через річку, а поруч – поштова скринька. Далі росли кущі бузку і виднілася дровітня Мумі-тата. І бузок, і дровітня мали свої запахи, вони пахли затишком та літом.

Було ще дуже рано і дуже тихо. Мудрик Лавка розгледів у глибині саду блакитну скляну кулю, що лежала на стовпці. То була скляна куля Мумі-тата, найгарніша річ в усій Долині – чарівна куля.

У високій траві розкошували квіти, мудрик ретельно змалював їх. Він розповів про охайні, вирівняні грабельками стежки, викладені обабіч черепашками та невеликими золотими грудками; трохи затримався на описі сонячних блищиків, бо дуже їх любив. Дозволив вітерцеві прошелестіти високо угорі над Долиною, промайнути лісистими схилами й стихнути, щоб знову поступитися місцем цілковитій тиші. Буяла цвітом яблунька. Мудрик домалював спершу в уяві на дереві яблучка, але потім передумав; повісив гамака й усіяв золотистою стружкою землю перед дровітнею. До будиночка Мумі-тролів вже рукою подати. Ось рабатка з півоніями і ґанок… Ґанок ніжився у променях вранішнього сонця і був саме таким, яким його зробив мудрик: вирізьблене пилочкою поруччя, жимолость, крісло-гойдалка і все таке інше.

Мудрик Лавка ніколи не заходив до будинку, а чекав надворі, чекав, доки Мумі-мама вийде на ґанок. На жаль, він завжди засинав на цьому. Лише одного разу йому вдалося мигцем побачити в отворі дверей привітне Мамине обличчя, – Мумі-мама була кругленькою, мов пампушка, такою і має бути справжня мама.

Ось і тепер мудрик простував Долиною. Він уже сотні разів ходив цією дорогою, і щоразу його охоплювало дедалі дужче хвилювання. Раптом сіра імла заволокла Долину, все навколо розпливлося, за заплющеними очима панувала суцільна пітьма, чутно було лише лопотіння дощу по брезенті. Мудрик спробував повернутися у світ своїх фантазій, але не зумів.

Останнім часом таке траплялося з ним дедалі частіше, а імла напливала з кожним разом трішки раніше. Учора вона застукала його біля дровітні, а зараз потемніло в очах ще перед кущиками бузку. Мудрик Лавка щільніше загорнувся у своє пальтечко і подумав: "Завтра я, напевно, не встигну дістатися навіть до річки. Я вже не можу вимальовувати виразну картинку, вся моя оповідь ніби задкує…"

Мудрик трохи поспав, а прокинувшись посеред ночі, збагнув, що має робити. Він покине Гемулевого човна, щоб знайти Долину, вийде на ґанок, відчинить двері і розкаже, хто він і звідки.

Прийнявши таке рішення, мудрик Лавка міцно заснув знову й проспав усеньку ніч без сновидінь.

3

Одного листопадового четверга дощ ущух, тож Чепуруля вирішила помити вікно на горищі. Вона нагріла в кухні води, розчинила в ній мило, зовсім трішки, винесла миску на горище, поставила на стільчик і відчинила вікно.