Читати книгу - "Хліб по воді, Шоу Ірвін"

Хліб свій пускай по воді, бо по багатьох днях знов знайдеш його.

Екклезіаст. II. 1

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший

Він лежав у чужому ліжку. Довкола — глухий гомін. Якась біла імла. Прилади, пристрої. Далекий гуркіт морських хвиль, що розбиваються об берег. А може, то його кров бє, пульсуючи, у стінки судин? Він плив у безвість. Очей не розплющити — повіки обважніли. У променях весняного сонця йшов чоловік. Цього чоловіка він начебто вже десь бачив. Аж врешті збагнув: то він сам...

Аллен Стренд ступив у духмяну зелену тишу Центрального парку. Гуркіт П'ятої авеню стих позаду. Трохи завеликий костюм теліпався на ньому. Аллен ішов поволі, як любив пройтись, коли кінчався робочий тиждень. У будень він ходив підстрибом; його висока худа постать, вивершена довгастою вузькою головою, і гострий, наче бушприт корабля, ніс, здавалося, розтинали зустрічний океанський вітер. Пасмо вже посивілого волосся здіймалося й опускалося за кожним кроком, немов мор ська хвиля. Якось Елінор, його дочка, випадково зустрівши Аллена на

вулиці, сказала, що коли він пливе отак серед людського потоку, то здається, ніби за ним, як ото за кораблем, ось-ось запіниться вода.

Згадка про те, що ввечері він побачить Елінор, потішила Аллена. Дівчина метка на око й гостра на язик, і її дотепи не завжди милосердні, але своєю присутністю вона щоразу надавала неабиякого пожвавлення сімейній вечері. Завдяки Елінор він з великим нетерпінням чекав цієї події, що без неї була б звичайним щотижневим ритуалом.

Ранок цього дня видався похмурий, вітряний, і Алленові спало на думку, що пополудні непогано було б сісти в автобус, поїхати до Музею сучасного мистецтва, куди він мав абонемент, — одна з небагатьох його пристрастей, — і до вечері подивитися кіно. Сьогодні там показували "Форт Апачі" — чудову кіноверсію трохи наївного американського міфа покликаного розвіяти в глядача будь-які сумніви щодо героїчного минулого Америки. Він уже дивився цей фільм кілька разів, одначе був привязаний до нього, мов дитина, яка вимагає, щоб їй щоразу читали перед сном ту саму казку. Але опівдні вітер ущух, небо вияснилось, і Стренд вирішив замість кіно пройтися кілька миль пішки — від школи, де він учителював, до свого дому. Гуляти він любив.

Пополудні в цю пятницю стало по-літньому тепло й сонячно — дарунок травня. Запаморочливо, як у полі, пахла трава, листя на деревах мерехтіло у променях надвечірнього сонця. Аллен ішов умисне повільно: зупинивсь і посміявся з пуделя, який хоробро ганяв голубів, подививсь, як діти грають мяким мячем у бейсбол, помилувався вродливим юнаком і гарненькою дівчиною, що йшли назустріч і, незважаючи на нього, замріяно, по-змовницьки всміхалися одне одному, — обличчя в обох сяяли в передчутті близькості, яку обіцяли їм вихідні.

"Подих травня,— подумав Стренд.— Хвала всевишньому за весну й п'ятницю!" У бога він не дуже вірив, але ця погожа днина пробудила в ньому почуття віри і вдячності.

Стренд був вільний. Контрольну за тиждень — "Наслідки громадянської війни" — він перевірив, а дві інші — "Події на Аппоматтоксі" та "Період реконструкції" — залишив у своєму столі. Протягом двох днів Аллен не відповідав за дітей, яких він учив і яким ставив оцінки. Тепер вони розважаються на спортивних майданчиках, набувають десь на горищах досвіду в сексі або, забившись у глухі коридори, курять марихуану чи наповнюють шприци героїном, купленим, як кажуть, у товстуна в бейсбольній шапочці, що завжди стовбичить на розі біля школи. Маючи вільні руки, Стренд нахилився, підібрав невеличкий обшліфований камінчик — цього свідка льодовикового періоду — і трохи потримав його в жмені, відчуваючи на дотик гладеньку, зігріту сонцем поверхню, тверду й округлу.

Вечерятимуть вони сьогодні пізно — аж коли збереться вся родина,— і Аллен звернув з алеї трохи вбік, до тенісних кортів, де сподівався побачити свою найменшу дочку Керолайн. Дівчина була віддана спорту. "Ні марихуани, ні героїну для неї не існує",— самовдоволено подумав він, щиро співчуваючи батькам і матерям, яким поталанило менше. Погожий день схиляв його до самовдоволення і великодушності.

Стренд упізнав Керолайн на корті ще здалеку — по тому, як вона рухалась. Дівчина рвучко, в стрибку, перехоплювала мяч, а готуючись подавати, майже по-хлопчачому запускала, п'ятірню в коротко підстрижене світле волосся.

Юнак, проти якого грала Керолайн, здавався поруч із нею хлопчиком. Вона була хоч і тендітна, одначе висока як на свій вік, мала повні груди, широкі плечі і довгі, стрункі ноги — вони були майже цілком відкриті під короткими тенісними шортами, і їх — Аллен це помічав — високо оцінювали чоловіки, які проходили повз корт.

"Ні марихуани, ні героїну,— знову подумав Стренд.— А секс? В наш час, коли дівчині сімнадцять років..." Він похитав головою. А що робив він у свої сімнадцять, ба навіть раніше? І скільки років було дівчатам, з якими він це робив? Краще не згадувати. Зрештою, ця частина виховання — справа дружини, і Аллен був певен, що вона тут добре подбала, якщо про таке взагалі можна добре подбати. Сам він належно потурбувався про сина й досі не помічав у ньому ніяких ознак відрази, страху чи нездорового потягу до дівчат.

Хоч хлопець на протилежному боці корту видався Стрендові дуже худеньким, наче захарчованим, одначе по м'ячу він бив сильно, подачі його були різкі й досить майстерні. Стренд почекав, поки Керолайн верховим ударом відіб'є подачу, й вигукнув: "Браво!" Дочка озирнулася, помахала йому ракеткою, потім підбігла до огорожі, за якою він стояв, і поцілувала його в щоку. Обличчя в Керолайн пашіло, волосся змокріло від поту, але Стрендові вона здалася чарівною, хоч її риси від напруги загострились — а надто ніс, що, на жаль, являв собою зменшену копію його носа.

— Привіт, тату! — кинула Керолайн.— Він мене просто вбиває, цей Стіві. Гей, Стіві! — гукнула вона.— Іди-но привітайся з моїм батьком.

— Я не хочу перебивати вам гру, — похопився Стренд.

— Та я хоч дух переведу! — сказала Керолайн.— Це на мою користь.

Стіві підійшов до огорожі, пригладжуючи назад чуба.

— Радий познайомитися, сер,— ввічливо мовив хлопець.— Керолайн розповідала, що ви були її перший учитель у тенісі.

— Вона почала вигравати в мене, вже коли їй було дев'ять років. Тепер я тільки дивлюся,— відказав Стренд.

— У мене вона теж виграє,— сумно всміхнувся Стіві.

— Лише тоді, коли в тебе депресія,— уточнила дівчина.

— Я б не хотів, щоб ти про це говорила, Керолайн! — роздратовано кинув Стіві.— Просто я іноді не можу зосередитись, от і все. Ніяка це не депресія.

— Ну гаразд,— мовила Керолайн, по-дружньому поплескавши хлопця по плечу.— Я ж не хотіла сказати нічого поганого — що ти плачеш, коли програєш, чи щось таке. Я просто пожартувала.

— А я не хочу, щоб люди подумали бозна-щот— не вгавав хлопець.

— Не бери так близько до серця. Або роби це не при людях,— сказала Керолайн.— Він не завжди такий, тату. Просто Стіві не любить, коли дивляться, як він грає.

— О, я розумію! —дипломатично відповів Стренд.— Я й сам такий, що грав би, якби можна, в цілковитій темряві. Гаразд, я піду.

— Дуже радий, що познайомився з вами, сер,— сказав хлопець і рушив на протилежний бік корту, пригладжуючи пятірнею чуб.

— Пробач йому, тату,— мовила Керолайн.—У нього було жахливе дитинство.

— Здається, воно не вплинуло на його здібності в тенісі,— зауважив Стренд.— Як і твоє, до речі.

— Ой, тату! — замахнулася на нього ракеткою Керолайн.— Не дражнися!

— До зустрічі вдома! Не дуже затримуйся.

Він подивився ще дві подачі, захоплюючись цими спритними хлопцем та дівчиною, чиї металеві ракетки зблискували в повітрі. Навіть у їхньому віці він не був такий прудкий. "Читав я швидко,— міркував Стренд, рушаючи додому,— а от бігав обережно й повільно. Так мені бог дав". Дарма. Він знайшов чим заміняти швидкість.

Александер, портьє в їхньому будинку, стояв, прихилившись до однієї половинки скляних дверей, і курив сигару. Це був сухорлявий, засмаглий, скупий на усмішку чоловік непевного віку з коротко підстриженим густим сивим чубом. Будинок був зовсім поруч зі славнозвісною

Коламбіа-авеню, де не вгавали поліційні сирени, отож не дивно, що портьє тут усміхався не часто.

— Добривечір, Александере! —привітався Стренд.

— Добривечір, містере Стренд,— відповів, не виймаючи з рота сигари, Александер. Він був чи не один з останніх у Нью-Йорку, хто й досі носив військову куртку часів другої світової війни, так ніби для нього війна лише прибрала іншої форми.

— Чудова днина, еге ж?—Стренд любив цього чоловіка й цінував його за те, що він примудрявся утримувати в належному стані їхній будинок, збудований ще 1910 року.

— Нормальна,— скупо відказав Александер.— Нарешті трохи потепліло після цієї клятої зими. Та не надовго. На завтра обіцяють дощ.— Оптимізм, як і веселість, не був властивий Александерові.— Ваша дружина вдома,— повідомив він.— Хлопець теж.— Портьє любив лад і завжди знав, хто увійшов до його будинку і хто з нього вийшов. Це давало змогу поменшити ймовірність прикрих несподіванок.

— Дякую,— мовив Стренд. Якось на Великдень він подарував Александерові двадцять п'ять доларів і пляшку віскі "Дикий індик". Дружина протестувала проти такої щедрості, та Аллен сказав їй: "Ми йому зобовязані. Він вартовий, який береже нас від хаосу". Александер тоді подякував Стрендові, але в своєму ставленні до них помітно не змінився.

Коли Стренд відчинив двері квартири, він одразу почув музику двох інструментів — піаніно у вітальні й тихі, сумні, акорди електрогітари. А з кухні долинув смачний запах страви. Він усміхнувся, радий, що його привітав удома цілий букет приємних подразників. Піаніно звучало на уроці, який саме давала Леслі, його дружина. Колись вона мріяла стати справжньою піаністкою і вчилася у Жюяра; грала вона добре, та все ж не так добре, щоб виступати з концертами. Тепер Леслі викладала тричі на тиждень у приватній підготовчій школі неподалік від їхнього дому гру на фортепіано й музикознавство. Це значно поліпшувало сімейний бюджет і давало Керолайн змогу безкоштовно навчатися в тій таки школі. Без цієї допомоги Леслі вони не змогли б утримувати свою багатокімнатну квартиру з просторими, ще минулої доби кімнатами й високими стелями — плата за житло рік у рік зростала.

Акорди гітари, приглушені завбачливо причиненими дверима, долинали з кімнати його сина, Джіммі, що успадкував материн хист, але не її смак, судячи з тих композиторів, яким він надавав перевагу.

Стренд не став заважати ні одному, ні другому з музикантів і пішов до їдальні.