Читати книгу - "Захист, Шеклі Роберт"

Наступного тижня в Бірмі розіб'ється літак, але це ніяк не вплине на мене тут, у Нью-Йорку. І фиги теж не зможуть заподіяти мені шкоди, адже дверцята всіх моїх шаф щільно зачинені.

Ні, найбільшою проблемою є ліснеризування. Мені не можна ліснеризувати. Абсолютно не можна. Як ви, очевидно, розумієте, мені це зашкодить.

На додачу до всього я серйозно застудився.

Усе почалося ввечері сьомого листопада. Я крокував Бродвеєм до кафетерію Бейкера. На моїх губах блукала легка посмішка, тому що вдень я, нарешті, склав доволі важкий іспит з фізики. У моїй кишені тихенько бряжчали п'ять монет, три ключі й коробка сірників.

На довершення картини дозвольте додати, що вітер віяв з північного заходу зі швидкістю п'ять миль на годину, Венера сходила, а Місяць перейшов у другу чверть. Можете зробити на підставі цих фактів власні висновки.

Я був уже на розі 98-ї вулиці й почав переходити на інший бік. Щойно я зійшов із тротуару, як хтось вигукнув:

— Вантажівка! Стережись, вантажівка!

Я стрибнув на тротуар, ошелешено озираючись. Поруч нікого не було. І раптом секундою пізніше за ріг, перехилившись на двох колесах, завернула вантажівка, проїхала на червоне світло й, гуркочучи, помчала вгору Бродвеєм. Якби не попередження, я б, напевно, загинув.

Усі ви чули подібні історії, чи не так? Про дивний голос, що попередив тітку Мінні, щоб вона не заходила в ліфт, який потім упав у підвал, чи порадив дядечкові Джо повернути квитки на "Титанік". На цьому подібні історії звичайно й закінчуються.

Як би я хотів, щоб і моя історія закінчилася так само.

— Дякую, друже, — сказав я й озирнувся довкола. Нікого не було видно.

— Ти все ще чуєш мене? — запитав голос.

— Звісно, чую. — Я зробив повний оберт і підозріливо поглянув на зачинені вікна квартири над головою. — Але де ти, чорт мене забирай?

— Безосновність, — відповів голос. — Підходить? Коефіцієнт заломлення, нематеріальна істота, бозна-хто. Я підібрав потрібний вираз?

— Ти невидимий? — насмілився я.

— Але хто ти?

— Валідузіанський дерг. — Хто?

— Я... розкрий, будь ласка, свою гортань трохи ширше. Дай подумати. Я — Дух Різдвяного Минулого. Істота з Чорної Лагуни. Наречена Франкенштейна. Я...

— Помовч, — сказав я. — Ти хочеш сказати... що ти привид або істота з іншої планети?

— Це те саме, — відповів дерг. — Очевидно.

Усе стало зрозумілим. І дурень би зрозумів, що голос належав комусь з іншої планети. На Землі він був невидимий, але його більш досконалі органи чуття зафіксували небезпеку, що наближається, і він мене попередив.

Звичайний, повсякденний паранормальний

інцидент.

Я квапливо рушив угору Бродвеєм.

— Що сталося? — запитав невидимий дерг.

— Нічого, — відповів я, — якщо не вважати того, що я стою посеред вулиці, розмовляючи з невидимим інопланетянином з бозна-яких глибин космосу. Очевидно, тебе можу чути лише я?

— Так, природно.

— Чудово! Знаєш, куди мене зрештою запроторять?

— Концепція, яку ти субвокалізував, мені не зовсім зрозуміла.

— У притулок для шизиків. Заклад для божевільних. У загін для психів. Саме туди поміщають людей, які розмовляють з невидимими інопланетянами. Дякую за попередження, приятелю. Добраніч.

Відчувши полегшення, я повернув на схід, сподіваючись, що мій невидимий друг і надалі рухатиметься Бродвеєм.

— Ти не хочеш говорити зі мною? — запитав дерг.

Я похитав головою — це був нешкідливий жест, який навряд чи приверне чиюсь увагу — і покрокував далі.

— Але ти мусиш, — вимовив дерг. У його голосі пролунав розпач. — Справжній субвокальний контакт — надзвичайно рідкісне явище і до того ж дуже складне. Іноді мені щастить передати попередження просто перед небезпечним моментом. Але потім зв'язок уривається.

Ось чим пояснюються передчуття тітки Мінні. Але в мене досі жодних передчуттів не було.

— Необхідні умови можуть не скластися ще сто років! —простогнав дерг.

Які умови? Бряжчання п'яти монет і трьох ключів одночасно зі сходом Венери? Напевно, варто це дослідити, але без мене. Усі ці паранормальні речі довести неможливо. У світі достатньо людей, які намагаються розв'язати рукави гамівної сорочки, і мене зовсім не тішить перспектива поповнити їхні лави.

— Просто дай мені спокій, — сказав я. Поліцейський поглянув на мене з подивом. Я весело посміхнувся й попрямував далі.

— Я високо ціную твою соціальну ситуацію, — вів своєї дерг, — але цей контакт відповідає твоїм інтересам. Я хочу захистити тебе від тисяч небезпек людського існування.

Я нічого не відповів.

— Як хочеш, — сказав дерг, — я не можу тебе змусити. Доведеться запропонувати свої послуги в іншому місці. Прощавай, друже.

Я задоволено кивнув.

— І останнє, — сказав він. — Тримайся завтра якнайдалі від метро між полуднем і п'ятнадцять по першій. Бувай. —Гей? Чому?

— Одна людина загине на станції Коламбус Серкл: там буде велика юрба, і її випадково зіштовхнуть під потяг. Тебе, якщо ти будеш там. Прощавай.

— Там завтра хтось повинен загинути? — перепитав я. — Ти впевнений?

— Певна річ.

— І це буде в газетах?

— Мабуть.

— І ти знаєш про всі подібні випадки?

— Я можу відчувати усі небезпеки, спрямовані на тебе, які поширюються у часі. Моє єдине бажання — захистити тебе від них.

Я зупинився. Двоє дівчат пирснули сміхом, помітивши, що я розмовляю сам із собою. Я рушив далі.

— Послухай, — прошепотів я, — ти зможеш почекати до завтрашнього вечора?

— А ти дозволиш мені бути твоїм захисником? — нетерпляче запитав дерг.

— Завтра скажу, — пообіцяв я. — Коли прочитаю вечірні газети.

У газеті справді виявилося повідомлення. Я прочитав його у своїй мебльованій кімнаті на 113-й вулиці. Юрба штовхнула чоловіка, він втратив рівновагу й упав під потяг, що наближався. Це дало мені достатні підстави для роздумів, поки я чекав появи мого невидимого захисника.

Я не знав, що робити. Його прагнення захищати мене видавалося цілком щирим. Але я не знав, чи справді хочу цього. Тому, коли за годину дерг установив зі мною контакт, ця ідея подобалася мені ще менше, ніж раніше, про що я йому й сказав.

— Ти мені не довіряєш? — запитав дерг.

— Я просто хочу жити нормальним життям.

— Якщо взагалі житимеш, — нагадав він мені. — Та вантажівка вчора увечері...

— Це була випадковість, таке буває раз у житті.

— Одного разу вистачить, щоб умерти, — розважливо сказав дерг. — Згадай ще про метро.

— Це не рахується. Я не збирався сьогодні їхати на метро.

— Але в тебе не було причин не їхати. Ось що важливо. Так само, як у тебе немає причин не приймати душ протягом найближчої години.

— А чому мені не слід приймати душ?

— Міс Флін, — сказав дерг, — яка живе у кінці коридору, щойно звідти пішла й залишила шматок мокрого рожевого мила на рожевій кахляній підлозі у ванній. Ти міг послизнутися на ньому й розтягти зв'язки.

— Це ж не смертельно?

— Ні. Навряд чи можна порівняти з важким квітковим горщиком, що випадково випав з рук одного не дуже сильного старого джентльмена, який живе у мансарді під дахом.

— Коли це має статися? — запитав я.

— Мені здавалося, що тобі нецікаво.

— Дуже цікаво. Де і коли?

— Ти дозволиш мені тебе захищати?

— Скажи мені лише одне: який тобі з цього інтерес?

— Задоволення! — вигукнув він. — Для валідузіанського дерга немає більшої радості, ніж допомогти іншій істоті уникнути небезпеки.

— А чи не треба тобі чого-небудь іншого? Якогось дріб'язку, скажімо, моєї душі чи панування над усією Землею?

— Ні! Брати плату за Захист означає знищити емоційний зв'язок. Усе, чого я хочу від життя, як і всі інші дерги, захищати кого-небудь від небезпеки, якої той не бачить, але яку чудово бачимо ми. Дерг зробив паузу, потім м'яко додав: — Ми не сподіваємося навіть на подяку.

Це переважило всі мої сумніви. Хіба міг я уявити собі всі наслідки? Хіба міг я знати, що його допомога заведе мене в ситуацію, в якій мені за всяку ціну треба уникнути ліснеризування?

— То як щодо горщика? — запитав я.

— Його випустять з рук на розі 10-ї вулиці й бульвару Мак-Адамс о пів на дев'яту завтра вранці.

— На розі десятої й Мак-Адамс? Де це?

— У Джерсі-Сіті.

— Але я в житті не бував у Джерсі-Сіті! Навіщо ж мене про це попереджати?

— Я не знаю, будеш ти там, чи ні, — відповів дерг, — я просто відчуваю небезпеку, де б вона не з'явилася.

— І що мені тепер робити?

— Що хочеш, — відповів він. — Живи звичайним життям.

Звичайним життям. Як би не так!

Усе починалося цілком пристойно. Я відвідував заняття в Колумбійському університеті, виконував домашні завдання, ходив у кіно, на побачення, грав у пінг-понг та шахи, усе як раніше. Але ніколи не забував, що перебуваю під прямим захистом валідузіанського дерга.

Він з'являвся до мене раз чи два на день і казав, наприклад: "Поламана решітка каналізаційного люка на Вест-Енд Авеню, між 66-ю і 67-ю вулицями. Не наступай на неї".

Я, звісно, не наступав. Проте наступав хтось інший. Я часто бачив подібні повідомлення в газетах.

Зрештою, я до цього звик, що дало мені відчуття безпеки.

Інопланетянин охороняв мене двадцять чотири години на добу, і все, чого він хотів у житті, — це охороняти мене. Надприродний охоронець! Це істотно додавало мені впевненості в собі.

Моє суспільне становище за цей період не могло не змінитися на краще.

Але невдовзі дерг став надто недовірливим. Він почав виявляти усе нові й нові небезпеки, більшість з яких не мали ніякого відношення до мого життя в Нью-Йорку — я повинен був уникати їх у Мехіко, Торонто, Омасі, Папете.

Зрештою, я запитав його, чи не збирається він повідомляти мені про всі потенційні небезпеки на Землі.

— Це лише дуже незначна частина того, що загрожує або може загрожувати тобі, — відповів він.

— У Мехіко? Папете? Чому б не обмежитися лише найближчим оточенням? Скажімо, центром Нью-Йорка?

— Місцевість для мене нічого не означає, — уперто сказав дерг. — Мої відчуття часові, а не просторові. Я маю захищати тебе від усього!

Це було досить зворушливо, я нічого не міг з цим вдіяти. Мені просто доводилося викреслювати з його повідомлень різні небезпеки в Хобокені, Таїланді, Канзас-Сіті, Ангкорі-Ват (обвалилася статуя), Парижі та Сарасоті. Потім я брався за місцеві попередження. Я переважно ігнорував небезпеки, що чатували на мене у Квінсі, Бронксі, Стетн-Айленді та Брук ліні, і зосереджувався на Мангетені.

Однак найчастіше такий підхід себе виправдовував.