Читати книгу - "Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце"

Майже п’ятдесят років великий годинник на шкільній вежі дивився своїми циферблатами на чотири найголовніші сторони світу; майже п’ятдесят років його велетенські стрілки непомильно показували точний час. Іноді взимку сніг зупиняв стрілки на західному циферблаті, а навесні голуби, ворони чи інші птахи, пустуючи, підганяли котрусь із хвилинних стрілок. Але щоразу мош[1] Тімофте Пестревану, шкільний сторож (він почав сторожувати, ще коли не було цього велетенського годинника, і він же, як твердили старшокласники, колись востаннє зупинить годинника), вилазив на вежу, смикав за масивні шестерні й починав повертати величезний, мов дишель воза, важіль.

Далі, трохи послухавши грімке цокання й покивавши головою, мош Тімофте діставав з-за пояса круглу металеву коробку завбільшки як миска, клав її на коліно й стукав зверху кулаком. На коробці одразу ж відскакувала кришка й з’являвся циферблат, розписаний такими ж красивими римськими цифрами, що й годинник на вежі. Сторож пильно вдивлявся, котра година, і підкручував стрілки «Велетня» — так він називав дзигаря на вежі. Потім сильним ударом кулака закривав кришку «Малюка» — свого годинника. Зайве, мабуть, казати, що ланцюг, на якому він носив це металеве чудовисько, міг би втримати величезного собаку-вовкодава.

Потім, неквапом спустившись сходами, старий виходив на подвір’я, зупинявся посередині, вголос повторював час, що його показував годинник на вежі, і якщо це було під час уроків, він швиденько, теж уголос, підраховував, скільки залишилося до перерви.

І навіть коли до дзвінка було й довго, мош Тімофте не звіряв уже потім ні Велетня, ні Малюка. Бо хоч би як він був заклопотаний — мав же ще й інші турботи, все одно дзвіночок сповіщав про кінець уроку точнісінько секунда в секунду.

Та це була б не вся правда, аби ми не додали, що все-таки кілька днів на рік мош Тімофте не дотримувався точної години. (Хай старий вибачить нам цю неделікатність, але правда є правда; і досі нам не доводилося зустрічати іншої поряднішої людини, котра була б у таких чесних стосунках із справедливістю, як мош Тімофте.) Отже, кілька разів на рік шкільний сторож вступав у конфлікт із точним часом. Це було напередодні канікул, в останні дні навчання. Саме тоді мош Тімофте помилявся регулярно, подаючи сигнал на перерву. Щоразу дзвінок дзвонив на кілька хвилин раніше, ніж треба. П’ятеро чи шестеро доскіпливих директорів свого часу помітили цю дивну звичку, але мош Тімофте лише знизував плечима й дуже спокійним та байдужим голосом пояснював, ніби в ці дні Велетень і Малюк не можуть порозумітися та й годі: «Велетень поспішає, Малюк відстає, а я, як умію, намагаюся примирити їх. Якщо ви можете, то зробіть це по-іншому…»

Директори спантеличено дивилися на нього, силкуючись збагнути, хто такий Велетень, а хто Малюк, і, перебираючи здогад за здогадом, доходили цілком іншого висновку, забуваючи тим часом і про моша Тімофте, і про його причуду.

І щоразу, коли в велику двоповерхову школу на пагорбі на північній околиці міста приходив новий директор, обговорювалися дві насущні проблеми. На загальних шкільних зборах наголошували, що ліцей уже надто постарів, бо звитяжно перебув цілий вік і тепер так само звитяжно перебуває й новий, уже прихопивши чверть цього віку, а в канцелярії між викладачами й новим директором заходила мова про дивну звичку моша Тімофте дарувати учням в останні дні навчання кілька зайвих хвилин перерви. Викладачі схиляли голови перед нею, мов перед давнім непорушним законом, а самі згадували збудження й нетерплячку учнів у ті дні… і давали мошу Тімофте спокій — хай лишається при ньому його давня причуда.

А втім, мош Тімофте — найтактовніша й найпорядніша людина з усіх, хто будь-коли бував тут. За ті п’ятдесят років, відколи сторожував у школі, він не мав жодного прогулу, жодного разу не запізнився на службу. Саме тому терпіти не міг усіляких паливод і ледарів. Тих, хто тікав з уроків, він знаходив скрізь, хоч би де вони сховались, хоч би як майстерно вибирали схованку. Зробити це було ой як нелегко, бо на шкільному подвір’ї не злічити приміщень і прибудов, а ще ж є шкільний сад, де повно фруктових і декоративних дерев із страхітливими дуплами та кущів, де легко ховалися шибеники. Але сторож усе одно знаходив їх, витягав за шкірку на сонце, термосив і сердито шпетив. У такі хвилини від нього можна було дізнатися про всіх шанованих людей, які закінчили цю школу — вчителів, професорів, письменників, артистів, учених, «бо вони розуміли, що школа — це гніздо, де тебе вчать літати, а не багнюка, де вчать повзати, мов гидку твар». І тут же згадував принагідно сумної пам’яті деяких дрібненьких шахраїв, «котрі теж починали так само, як і ви, обманювати школу, а потім почали обманювати батька-матір, друзів і країну».

Сердитий мош Тімофте потирав свою гостреньку борідку, випльовував давно згаслий недокурок і люто розтирав його каблуком черевика. Голос у нього аж крижанів. Наступні години він переживав дуже важко, ніби на нього звалювалася хтозна-яка біда. Він не знаходив собі місця, ходив, мов неприкаяний, щось без угаву бурмотів, і його не могли розрадити тоді навіть найулюбленіші учні. І лише тоді, коли котрийсь із шибеників, витягнутих на сонце, приходив до нього просити пробачення, а в тому наміру не було анітрохи нещирості, мош Тімофте відходив. «Ну, ось так… Але ж самих слів замало…» — бурмотів старий уже не сердито і, ще насуплений, негайно шукав собі якоїсь важливої роботи. Серце його калатало частіше, але вже приховано бриніла сльоза радості в ще похмурому погляді.

На карб моша Тімофте записувалося немало подібних випадків, які відіграли благодійну роль у житті деяких людей, що ними потім пишалася школа.

Дуже багато важило, коли мош Тімофте уподобає когось. Для декого із своїх улюбленців він міг відчинити в