Читати книгу - "Пір'їнка, Міа Натан"

   Ну, от знову! 

   Я абсолютно безсоромно витріщаюсь на нього.

   Причаївшись біля вікна на другому поверсі та заховавшись за фіранкою, я почуваюся у відносній безпеці. Сьогодні мені щастить — він стоїть прямо перед вікном і ніхто не закриває його від моїх таких спраглих, можливо трохи нахабних очей. 

   Я знаю, що мені не треба так, не можна. Він — заборонений; абсолютне, цілковите, тотальне ТАБУ! Але… Що я можу зробити?! Ця білосніжна сорочка на широких міцних плечах не відпускає мене. Сьогодні  сонце на все небо і від неї просто йде сяйво. 

   А ще цей клятий клинчик на його потилиці. От чому у всіх інших чоловіків волосся на потилиці росте просто прямо, а у нього таким чарівним трикутним клинчиком? Здається, вічно можу розглядати його. 

    У більшості випадків я мушу задовольнятися тим, що розглядаю Артема зі спини. У нього ідеальний зад! (Я зараз про вигляд ззаду, зокрема про спину,  якщо що. Вона просто створена для його професії — широка та сильна.)

  Для кращого розуміння зараз спробую розповісти,  що саме я бачу —  V-подібна, як знак "Вікторі"✌, форма торса: широкі плечі, рельєфні м'язи, вузька талія, ноги з литими м'язами (ненавиджу, коли у чоловіка худі ноги-палиці) і акуратні міцні сідниці.

   Недавно нам в академії розповідали про "Дорифо́ра", а по-нашому  «Списоносця». Це  одна з найзнаменитіших статуй античності, ідеальна фігура юнака зі списом-дорі роботи скульптора Поліклета, якщо нічого не плутаю. Масивні грудні м'язи; могутній торс; широкі плечі; вузькі стегна; прес, який своїми рельєфами схожий на плитку шоколаду;  (ням-нямка, одним словом). «Дорифор» цей, щоб ви розуміли, — це не зображення конкретного спортсмена-переможця, а ілюстрація канонів чоловічої ідеальної краси всіх часів та народів (звісно, за уявленнями древніх греків), такий собі еталон, золота пропорція.

    Так от, Артем — кращий в сто разів! Однозначно! Ніхто і ніколи не переконає мене у зворотному! 

   Тож…

   У мене немає шансів. Я, взагалі-то, візуал — тобто, люблю очима.

  Врешті, а що такого? Я нічого протизаконного не роблю. Просто милуюся естетично привабливим об'єктом. Адже, коли люди, припустімо, десь у Флоренції цілеспрямовано приходять до Академії витончених мистецтв, (платять за квиток!) аби тільки подивитися на статую Давида роботи Мікеланджело, ніхто їх збоченцями чи грішниками не вважає. Навпаки. Так і я.

    Мій улюблений арт-об’єкт на ім'я Артем піднімає руку й поправляє неслухняне пасмо темно-каштанового волосся, що свавільно впало на чоло. Потім раптом повертається й дивиться на мене. Ну, як на мене. На вікно, через яке я за ним спостерігаю.   

    Мимоволі відсахнулась. Вряд чи він мене побачить. Та й озирнувся, я впевнена, випадково. Мабуть, знудився стояти, мов статуя. Чи просто перевіряє периметр. Наче в підтвердження моїх припущень Артем обвів уважним поглядом все величезне, залите сонцем подвір'я перед маєтком і знову завмер з зосередженим виглядом. 

   Я важко зітхаю. Щоб там не було, але на відміну від відвідувачів Академії витончених мистецтв у Флоренції (до речі, ми з Андрієм там були), я таки певно грішниця. Бо, поклавши руку на серце, це таки не дуже нормально, що чужий, майже незнайомий чоловік, мов надмасивна чорна діра, поглинає всю мою увагу. Та що там увагу — всю мене з головою. Я не можу перестати думати про нього ні на мить. Навіть коли його немає поруч. Навіть коли поруч мій власний чоловік. 

   На мій сором, відтоді як у його охороні з'явився Артем, про Андрія я майже не думаю. 

   Зараз мій чоловік вже хвилин двадцять з кимось досить нервово розмовляє телефоном, міряючи кроками подвір'я. Він тільки-но повернувся додому зі всією своєю "королівською раттю" (так я називаю його групу особистої охорони). Он вони всі троє стоять внизу навколо нього, охороняють його спокій та чекають наступних вказівок. Саме тому я маю змогу розглядати Артема. 

    Він у нас всього три тижні. Новенький. Його привів Кан — ще один з охоронців Андрія. Наскільки я зрозуміла, Кан з Артемом — старі друзі. Подробиць, звісно, не знаю, бо хто ж мені їх розповість — з охороною я майже не спілкуюся, а в Андрія немає такої звички розповідати мені про свої справи. Між нами дівчатками я доволі мало й геть умовно знаю, чим займається мій чоловік. Офіційно — будує будинки. Наче. 

    Ми одружені вже щось близько трьох та трошки років.

   Щоб ви розуміли, я така собі сучасна Попелюшка. Та, хто вхопила Бога за бороду, як каже моя мама; та, хто витягнула щасливий квиток, як вважає моя подруга Натка; та, хто отримала все, не вклавши нічого — а це точка зору моєї свекрухи Таміли Віссаріонівни (як ви вже, мабуть, зрозуміли — вона мене "любить"). 

    Мені було 18, коли я познайомилась з Андрієм. Вірніше він зі мною. Я була студенткою першого курсу  та підпрацьовувала у кав'ярні недалеко від його офісу. Все просто — він якось зайшов випити кави, побачив мене, закохався й одружився.  

   Я не буду зараз тут розповідати про той період мого життя, скажу лише, що я була тоді геть наївною дівчинкою, нецілованою в прямому сенсі цього слова.

   Я була настільки "домашня", що моя мама вже почала за мене переживати, мовляв, так і помру старою дівкою (і це у вісімнадцять років!). Можливо тому, що у самої мами якось з особистим не склалося. Виростила вона мене сама. Періодично з кимось зустрічалася, але ні з ким не склалося. А моя бабця весь час їй клепала мозок, мовляв, жінка не повинна бути одна, а дитині потрібен батько. Ну, таке.