Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Усі персонажі та події роману є повністю вигаданими. Не варто шукати реальних прототипів, будь-які збіги - випадкові.

У це, мабуть, важко повірити, але до вісімнадцяти років я жодного разу не цілувалася з хлопцем. Не скажу, що я була таким уже страшком чи зашуганою “ботанічкою”, зовсім ні. Мої подружки завжди казали, що я симпатична, та  й сама я, дивлячись у дзеркало, бачила привабливу дівчину з хвилястим каштановим волоссям і великими сірими очима. Фігура у мене теж нормальна, і одягалася я цілком пристойно, адже була єдиною дитиною у батьків, які любили та балували мене.

Проте в той час, коли моїх однокласниць проводжали з дискотеки хлопці, я йшла додому одна. 

 — Вони бояться мати з тобою справу, — якось сказала моя сусідка по парті Оксана. — Бо ти виглядаєш надто холодною і неприступною.

Ну і що мені тепер — одягти міні-спідницю та кофтинку з декольте до пупа? У такому одязі мені б було незручно, адже я мала свій стиль. який можна було назвати романтичним, і не збиралася йому зраджувати.  Я любила носити довгі сукні та “циганські” спідниці, замість модних джинсів з заниженою талією та коротких топиків. Одним словом, як сказала колись про мене вчителька української мови, я народилася не в тому столітті.

До речі, вчилася я досить добре, хоч і не була відмінницею. Мені не подобалися точні науки, я почувалася безпорадною перед геометричними теоремами та задачками з фізики. Просто визубрювала теорію, і за те мені ставили “четвірку”.

А от гуманітарні науки — мову, літературу, історію — я любила. І багато читала, хоча то переважно були книги не зі шкільної програми. Я йшла до бібліотеки і знайома бібліотекарка з якихось своїх сховків діставала романи про кохання з яскравими обкладинками, на яких були зображені незмінні парочки — він і вона, що ніжно обіймалися або зливалися в пристрасному поцілунку.

І ото такі книги я ковтала одну за одною, часом і ночами сиділа, не в змозі відірватися від пригод  неперевершеної Анжеліки, Катрін чи Маріанни.

Я мріяла про те, що от мине зовсім трохи часу — і в моєму житті також з’явиться Він — такий красивий, мужній, романтичний і трохи загадковий, як  і герої моїх улюблених книг.

Проте поки що мене оточували тільки цілком звичайні хлопці — вони були незграбні, з прищами на обличчі, багато сміялися і  через слово вставляли матюки. Нічого таємничого і романтичного я в них не бачила.

Тому залишалося закохуватися в книжкових героїв, або в популярних музикантів. Деякі кліпи я переглядала годинами, і  коли слухала музику, серце завмирало у передчутті чогось незвіданого і прекрасного…

Та в житті на мене звертали увагу в основному чоловіки старшого віку. Сама не знаю, чим я їх приваблювала, але часто, коли йшла по вулиці, до мене підходили незнайомі чоловіки і висловлювали бажання познайомитися. Звісно, я їх відшивала. 

Вона здавалися мені старими і неприємними. Дійсно, якщо ти вже сорокарічний дідуган ( для мене шістнадцятирічної це справді був уже похилий вік) — то упадай за такою самою пенсіонеркою. 

Правда, один виняток усе ж був — наш вчитель інформатики. Ну, він був порівняно молодий, тільки недавно закінчив університет і прийшов працювати до школи. І всі дівчата-одинадцятикласниці дружно стріляли в нього очима, від чого бідний інформатик червонів і забував, про що мав розповідати на уроці. 

Мені він теж подобався, ніде гріха таїти. Ну, звісно, до героїв улюблених романів не дотягував, бо був мовчазний, носив окуляри і  пояснював свій предмет так туманно, що я дивилася на ті цифри і літери на моніторі комп’ютера, як баран на нові ворота. 

 — Аліно, невже ви зовсім нічого не розумієте?  — запитав він одного лютневого дня, коли викликав мене до дошки, щоб я написала якусь елементарну програму, і. звісно, я не змогла цього зробити. 

 — Вона тупа! — кинув із задньої парти Ромка Мироненко, який чомусь постійно мене обзивав ( але Оксана вважала, що таким чином він дає зрозуміти, що я йому подобаюся).

 — Сам тупорилий! — відповіла я Мироненку.

 — Замовкніть обоє! — вчитель постукав долонею по столу. — Що ж, Аліно, я вимушений поставити вам “двійку”.

Я низько нахилила голову. Мені було дуже соромно, бо “двійок” отримувати мені ще не доводилося. Здавалося, увесь клас глузує з мене. Хоча насправді реготав один Ромка, а іншим було відверто пофіг. “Добре, що не мені вліпили пару”, — читалося на їхніх обличчях. 

Я сіла на своє місце — за другу парту скраю біля стіни, і затулила обличчя руками. Так просиділа до самого дзвінка. Всі дружно піднялися з місць і повиходили з комп’ютерного класу, а я продовжувала сидіти. Нібито якийсь ступор на мене напав.

Раптом я відчула, як хтось торкнувся мого плеча.

Підняла голову — і побачила стурбоване обличчя інформатика.

 — Аліно, з вами все гаразд? — допитувався він.

Мені було дивно, що він звертається до нас на “ви”. Більше ніхто з учителів так не робив.

 — Так, — я піднялася й почала збирати свої речі. Намагалася не дивитися у його бік, але він все не відходив, і стояв біля моєї парти. 

 — Знаєте, я не буду вам сьогодні ставити “двійку”, — раптом сказав він. — Ви зараз підете додому, добре опрацюєте тему, якої не знали, а завтра після уроків підійдете до мене і напишете самостійну роботу. Домовились?

 — Добре, — сказала я, взяла сумку і вийшла з класу.

В коридорі на мене вже чекала Оксана.

 — Ну? Що він тобі сказав?

 — Звелів завтра прийти після уроків на перездачу, — похмуро відповіла я.

 — О, то це просто супер! 

 — Я б так не сказала. Все одно я дуб дубом у тому програмуванні. Хоч цілу ніч сидітиму і вчитиму — толку не буде…

 — Так, не парся, Алінко, — сказала подруга. — У мене є план дій, та ось побачиш — він тобі одні “п’ятірки” буде ставити.

Я недовірливо скривилася.

 — Ну ви ж залишитеся самі після уроків, — Оксана хитро підморгнула. — Ти можеш  так повернути ситуацію, що він почне до тебе приставати, а тоді ти скажеш, що  про все розповіси директору, якщо він не поставить тобі “п’ятірку”.