Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Я швидким кроком увійшла до своєї приймальні і кивнула секретарці Ірочці:

— Доброго ранку! Мене ніхто не шукав?

— Та ніби ні, лише Оксана Володимирівна хотіла перенести заняття, бо збиралася до лікаря. Питала вашої згоди.

— Добре, хай тільки учнів попередить у чаті класу, — я поглянула на себе у дзеркало і залишилася задоволена побаченим. На свої тридцять вісім  я виглядала відмінно. Більше того, нові знайомі завжди дивувалися, дізнавшись, скільки мені років. Казали, що виглядаю максимум на тридцять.

Хоча, може, й лестили.

Я все-таки була директором престижної приватної школи, до якої дітей записували за кілька років наперед, ще коли вони сиділи на горщику у дитсадку.

Наша школа під промовистою назвою "Муза" незмінно перемагала у багатьох всеукраїнських і міжнародних конкурсах, а її випускники з легкістю вступали до найбільш відомих вузів на творчі спеціальності.

Потім я бачила у соцмережах їхні картини, вірші, музичні кліпи… Раділа за кожного. 

А цьогоріч і мій син став студентом. Обрав фах дизайнера, і вже зараз, на першому курсі, особливо не перетруджуючись, заробляв непогані гроші, беручи на виконання різні проекти. Думаю, з часом він без особливих зусиль відкриє власний бізнес. 

Одним словом, усе в мене було добре. Батьки живі і здорові, матеріальні проблеми відсутні, своя улюблена справа, можливість робити собі приємні подарунки, такі, як дорогий одяг чи поїздки на курорти.

Хіба що на "особистому фронті"...

Я увесь цей час була самотня. Ні, не самотня, виправилася тут же, а незалежна.

А це дві великі різниці.

Хоча неодноразово до мене залицялися різні чоловіки, але до жодного з них я нічого не відчувала. А секс без почуттів для мене був, немов сурогат...

— Зробити вам кави? — запитала Ірина.

— Так, мабуть, вип'ю чашечку. Бо поїздка по тих ранкових "пробках" забирає усю мою життєву енергію. Ввели "червону зону", і стільки людей пересіли з громадського транспорту на автівки, що просто жах! 

— Добре, зараз я принесу, — Іра увімкнула кавову машину.

А я відчинила двері до свого кабінету.

Тут все було затишно, продумано, все в  моєму смаку. Я любила цей кабінет, де на стіні висіли два мої портрети.

Часом дивилася на них і розмірковувала, чому Всевишній не послав мені справжнього кохання. От я прожила уже половину життя, а так і не зустріла того, Єдиного,  про якого могла б сказати: ця людина дорожча мені за все і від усіх.

А можливо, просто не всім так щастить?

Раптом ми з моєю "другою половинкою" розминулися у просторі і часі? Зустрінемося хіба десь у наступному житті…

Отож, різна дурня лізе в голову, краще зайнятися роботою.

І я відкрила ноутбук та зайшла до електронної поштової скриньки. Зазвичай вранці накопичувалося чимало робочої кореспонденції, якій потрібно було дати лад.

Та цього разу першим стояв лист, ім'я відправника якого змусило моє серце пропустити кілька ударів.

Першим бажанням було видалити його, навіть не читаючи.

Та мимоволі рука натисла на кнопку "Відкрити".

Так і почалося те, що стало для мене ніби другим народженням. Народженням нової Аліни, зовсім не тієї, якою я була раніше.

Але це вже зовсім інша історія...

Любі читачі, ось ви і перегорнули останню сторінку мого роману. Сподіваюся, ця історія не залишила вас байдужими. Буду дуже вдячна, якщо ви напишете в коментарях свої враження. Натискайте кнопку "Відстежувати автора" у моєму профілі, аби не пропустити виходу нових книг!

До нових зустрічей!

Завжди ваша, М.Д.

Кінець