Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

— Ну, що там із спадщиною? — спитала мама. Вона старалася говорити невимушено, наче не дуже й цікавилася цим актуальним питанням. І все одно було видно, що хвилюється.

— У нього не було заповіту, — коротко відповіла я. — Відправлятися на той світ ще не планував.

— Це означає, що автоматично Олегове майно перейшло тобі? — вона механічно намотувала пасмо волосся на палець. Ми розмовляли в неї на кухні, а в кімнаті тато з Яриком складали конструктор.

Останнім часом я часто приїздила до батьків. Мені було сумно і незатишно в нашій великій квартирі, а тут, в знайомій з дитинства обстановці, я ніби оживала душею. Навіть знайшла книги та касети, якими захоплювалася в підлітковому віці, і взялася їх перечитувати і переслуховувати. То була ніби свого роду психотерапія.

— Так, мамо, і тепер я багата людина. Ну, звісно, не олігарх, і все ж…

Квартира, майстерня, дві машини, чимало закінчених і незавершених картин, а ще, як виявилося, у Олега була кругленька сума на рахунку в банку. Коли адвокат показав мені документ, де була надрукована ця сума, я, наївна, спитала, чи це, часом, не кредитна картка.

Бо в мене нещодавно, коли я тільки почала працювати бібліотекарем, трапилася історія, що свідчила про мою фінансову неграмотність.

Я отримала зарплатну картку, і зраділа, що грошей так багато. Пішла й потратила майже всі, накупивши обновок і подарунків Ярику. А потім з'ясувалося, що хитрий банк на зарплатну картку "підвісив" ще кредитні кошти, отже, я потратила всі свої гроші і ще частину взяла в банку в борг. Звісно, я в наступному місяці їх повернула. Та тепер з підозрою ставилася до всіх цих карток і рахунків.

— Ні, — запевнив юрист, — можете бути спокійні, це все власні заощадження вашого чоловіка.

***

— То ти ж не трать усе, відкладай на майбутнє, Ярика ж учити треба, — це вже повчала мене мама.

Я не озвучила перед нею суму, бо знала, що "не трать на себе" в неї дивним чином поєднується з фінансовою допомогою усім родичам — дальнім і ближнім. 

А у мене на ці гроші були інші плани.

— Добре, не буду, — погодилася я тоді.

А вже за кілька тижнів я розповіла мамі, що відкриваю свою приватну школу.

— О Господи, що це ти таке надумала? — сплеснула вона руками. — Витратити гроші на якусь авантюру? Краще покласти їх до банку на депозит, і отримувати відсотки…

— Ні, я не хочу проїдати спадщину чоловіка, — заперечила я. — Хочу заробляти сама і на прожиття, і на наше з Яриком майбутнє. Та й думаю, Олегові теж було б приємно знати, на що я витратила його гроші. 

— Він же не хотів, щоб ти була вчителем…

— Це буде особлива школа. Школа мистецтв. Тут діти поглиблено вивчатимуть музику, театр, літературну творчість, живопис. Я думаю, будуть бажаючі, щоб їхні сини та доньки отримали таку освіту.

— Та ніхто не захоче за таке платити! Он у Будинку дитячої творчості повно гуртків, і всі безкоштовні! 

— Побачимо,  — сказала я. — Я запитала в місцевих групах у соцмережах, чи потрібен такий навчальний заклад, і багатьом батькам ідея сподобалася. Тому будемо пробувати.

Мама тільки махнула рукою:

— Роби, як знаєш! Але, коли залишишся без нічого, ще згадаєш, що я тебе попереджувала…

***

Насправді я боялася й сумнівалася не менше від неї. 

Але знала — хто не пробує щось робити, той і не отримує результат. Позитивний то буде результат чи негативний — але він тільки мій. Я матиму набагато важливіше за багатство — життєвий досвід, а досі мені його так бракувало.

Все своє життя я провела за чужою спиною, про мене піклувалися, за мене вирішували, що я маю робити. І тільки зараз, майже в тридцять років, я зрозуміла, що увесь цей час просто тихо пливла за течією.

І, мабуть, так продовжувалося б до старості. 

Якби життя не підштовхнуло мене до самостійності, до рішучих дій — то сама я б на них точно не наважилась.

А коли отримуєш шанс щось змінити — варто обов'язково ним скористатися!