Книги Українською Мовою » 💙 Драматургія » Погані дороги, Наталія Ворожбит 📚 - Українською

Читати книгу - "Погані дороги, Наталія Ворожбит"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Погані дороги" автора Наталія Ворожбит. Жанр книги: 💙 Драматургія. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Погані дороги, Наталія Ворожбит» була написана автором - Наталія Ворожбит, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Драматургія".
Поділитися книгою "Погані дороги, Наталія Ворожбит" в соціальних мережах: 

Наталка Ворожбит написала цю п’єсу, збираючи свідчення реальних людей для кіносценарію «Кіборгів» (режисер Ахтем Сеїтаблаєв). Однак якщо «Кіборги» — про міф і звитягу, то «Погані дороги» — про саме життя, яке завжди переважатиме смерть.
Шість історій про стосунки жінок і чоловіків, яких поєднали розбиті дороги Донбасу, загострені та спотворені війною.
Уперше п’єсу поставлено у лондонському театрі Royal Court у жовтні 2017 року. Українська прем’єра відбулася 27 вересня 2018 року на Сцені 6. 17 травня 2019 року — прем’єра на сцені Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
2020 року Наталка Ворожбит дебютувала як кінорежисерка з екранізацією власної п’єси.

Усі права застережено. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-67-3
ISBN 978-617-7192-29-8
(Серія «Колекція театральна»)
© Наталка Ворожбит, 2021
© Лариса Андрієвська, концепція, упорядкування, 2021
© Анастасія Мантач, фото з вистави, 2021
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2021

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 14
Перейти на сторінку:

Наталка Ворожбит

Погані дороги

1

Коли я вперше їхала на Донбас, мене попросили заповнити анкету, де я описала би себе, свою зовнішність, якісь особливі прикмети. Ну, якщо зі мною щось трапиться — щоб могли упізнати тіло. А в мене немає ніяких особливих прикмет. Опишу себе всю.

Я — Наташа, мені вже сорок. У мене дрібна комплекція і тому здаюся молодшою. Ще в мене гострий ніс, красиві карі очі, тонкі губи, маленькі груди, що ще?.. Худі ноги та руки. Через стреси й неправильний спосіб життя я в не дуже хорошій формі. Бліда і в мене вилітає серце. Ти називатимеш мене «горобчик».

Тепер я опишу тебе.

Ти — Сергій і тобі 38. Ти середнього зросту. Ні, навіть нижче середнього. Міцний, підтягнутий, з гарною поставою. Здаєшся старшим. У тебе сильний голос, жорстке сиве волосся. У тебе карі очі, коли я в них дивлюся — так почуваюся, начебто мене взяли в заручники й опускають у темний підвал, і зараз почнеться незнане жахіття. Я дуже хочу дивитися в твої очі. Я дуже хочу тобі сподобатися.

Ти мені вже сподобався.

Ти мені сподобався, але не з першої зустрічі. Із другої. Я брала в тебе інтерв’ю в київському кафе на Шота Руставелі. Була тепла зима. Я прийшла така в червоному пальті. Ти був у військовій формі. Я сказала: «Який ви красивий». М`яз ледь ворухнувся на твоєму обличчі, і я зрозуміла — тобі приємно. Ти весь такий герой. Розповідаєш про війну, про Донецький аеропорт, предмет мого дослідження. Малюєш на серветці старий і новий термінали, малюєш позиції ворога, вимовляєш назви зброї та техніки. Я майже нічого не розумію, але прикидаюся, що розумію. Ти недоступний і відсторонений, але тебе заводить мій інтерес до війни. Це єдина дорога до тебе. Ти малюєш єдину дорогу з аеропорту до тилу. Її називали Дорогою життя. У тебе загрубілі руки.

«Дивіться, Наталю, штурмова бригада виїхала на ротацію по цій дорозі. Ось тут стоять «Гради», тут гаубиці, а тут БТР-и, сюди лупила артилерія, а тут згорів наш танк. У той день був один двохсотий і три трьохсотих. Чотири сєпари підірвались на розтяжках».

Ти розповідаєш, а я дивлюся на твої губи.

А потім йду в кінотеатр і дивлюся документальний фільм про війну. Щойно ти мені розповідав про війну. А зараз я дивлюся кіно про війну за твоєї участі. Навколо тебе гримлять вибухи. Ти озброєний і давно не митий. Ось на наших очах помирає боєць, молодий хлопець. Ось іще поранений, ось іще труп. Ось ти кричиш і віддаєш команди. І в моїй голові не вкладається, що ці вибухи, постріли й смерті — не постановка, що бруд на твоєму обличчі — не грим. Що ти не якась там мавпочка Бред Пітт. І ти вже точно когось убив по-справжньому.

Я намагаюся молитися в одному із храмів Видубицького монастиря біля ікони мами Марії. Я зовсім не вмію цього робити. Але з мене річками течуть сльози. Прошу за доньку, за маму, прошу миру в Україні та ставлю свічку за всіх загиблих. Але плачу не тому, будьмо чесними. Я плачу за тобою, хочу кохання з тобою. Однак соромлюся просити, турбувати через це Самого.

Але мама Марія все зрозуміла й передала. Мабуть, вона сказала: «Ця жінка хоче болю, допоможи їй». Після цього ти запросив по телефону: «Поїхали зі мною на фронт. Я покажу тобі фронт. Хочеш?» Хто ж не хоче на фронт?! Усі хочуть на фронт. Я вирішила ще швидше, ніж подумала. Не взяла термос і курку, не взяла нічого, що беруть із собою жінки, коли їдуть із чоловіками в далеку дорогу. Тому ми їмо на заправках жахливі хотдоги та п’ємо каву з блювотним смаком. Ти не слухаєш музику в своїй машині без номерів, ти куриш і часто мовчиш. Ти і я, цілковито чужі люди. Різні породи тварин. Чому мені так спокійно й добре? Звідки береться щастя?

Ти розповідаєш мені історії про Донецький аеропорт, предмет мого дослідження.

«Cєпари вирішили зробити подарунок Путіну на день народження — взяти аеропорт. Для цього вирішили використати «Буратіно». Це така зброя масового ураження. Знищує все живе в радіусі трьох кілометрів. Наше командування відкрито не підтверджувало цю інформацію, але й не спростовувало. Найбільш переконало те, що сєпари почали відводити техніку й людей від аеропорту. Лише за кілька годин аеропорт, який три місяці обстрілювали й тримали в облозі, став вільним. Запала така дивна тиша. Ніби довгоочікувана, але страшна, капець. Перша тиша в аеропорту. Всю ніч ми готувалися до кінця. Я набрав доньку, допоміг їй з уроками. Потім довго мився вологими серветками. Води давно не було. Спать чомусь не хотілось і хтось запропонував пошукать підвали. Ми довго шукали підвали, але не знайшли. В принципі, вони нас не врятували би від «Буратіна». Це нас трішки втішило. Коли настав ранок, із ворожого боку на нас поперли танки, й почався штурм. Наталю, ви не уявляєте, як ми раділи. Це означало, що «Буратіно» використовувать не будуть».

Ми все глибше, все ближче до Донбасу. Проїжджаємо повз похилені вбогі хатки, розбиті дороги, і я думаю: «Яке ж усе нещасне». Ти кажеш: «Яке все нещасне». Ми їдемо далі. Проїжджаємо повз сосновий ліс. Я думаю, що немає нічого кращого за сосновий ліс. Ти кажеш: «Немає нічого кращого за сосновий ліс». Ми їдемо далі.

Приїжджаємо в Кіровоград. Я ніколи не була в Кіровограді, добровільно в такі міста не їздять. Заїжджаємо у військову частину, ти організовуєш мені інтерв’ю з одним знаменитим комбатом. Чотири години підряд він розказує смішні й не дуже історії про Донецький аеропорт, предмет мого дослідження. Він розказує історії й показує фотки. Мабуть, забув, що цивільним людям не варто показувати тіла людей, які розірвало снарядами.

«Якось ми вбили трьох сєпарів — ну й не знали куди їх подіти... Вирішили зберегти в морозілці. Їх багато в аеропорту було. Ну, кафе там, ресторани були. Ми думали обмінять їх на наших двохсотих. А їх так ніхто й не шукав. Так вони й лежали в морозілці втрьох, тісно притулившись один до одного. Коли приїздили новенькі хлопці, на нову ротацію, вони часто намагались використовувать як стіл цю морозілку. І в нас був такий прікол: коли вони їли, хтось із наших підходив і так ефектно відкривав цю морозілку».

«Із попередньої ротації зник один капітан. Його не змогли знайти. А я

1 2 ... 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погані дороги, Наталія Ворожбит», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Погані дороги, Наталія Ворожбит"