Читати книгу - "Погані дороги, Наталія Ворожбит"

Ми з тобою ночуємо в готелі із найменш відповідною назвою: «Дворцовая». Номер з двома ліжками. Ти лягаєш на те, що праворуч, ніжно кладеш автомат і пістолет біля подушки, кілька разів зітхаєш і засинаєш. Занадто швидко, щоб я могла тебе в чомусь запідозрити. Ти хропеш. Я всю ніч на розпечених вуглинах. І не тому, що перед очима фотки комбата, який забув, що цивільним краще не показувати тіла людей, які розірвало снарядами. І не тому, що ти хропеш. Я на розпеченому вугіллі з однієї причини. Я хочу тебе.

Я уявляю, як це могло б зараз бути. Як ти підводишся й підходиш до мене. Або простягаєш руку в темряві. Або ні, ти владно кажеш: «Іди сюди». І я йду в твою темну постіль. Але ні. Ти не звеш. Лежиш на сусідньому ліжку, тварино, обкладена зброєю, і хропеш.

«Меня ранили, поэтому пришлось уезжать из аэропорта с пацанами, которые ехали на ротацию, в Пески. В последний момент в машину бросили мешок с котятами. Кошка погибла под обстрелами, котята остались, жалко было оставлять, решили вывезти. Забыли, правда, предупредить об этом водителя. И вот мы едем и попадаем в замес, нас начинают обстреливать, в машину бьют несколько снарядов, она несколько раз глохнет, непонятно, как заводится, мешок с котятами развязывается, и их разбрасывает по всей машине. Водитель не может понять, почему машина продолжает ехать, что, блядь, за мистика, на хуй. Но когда на него начинают падать котята — у него вообще рвет крышу. Он думает, у него реально «белка», что нас уже разбомбили, и мы попали в ад. Я не могу ничего ему объяснить, теряю сознание. Когда я очнулся — понял, что нахожусь в каком-то полевом госпитале. Где пацаны, что с котятами и машиной — ни хуя не знаю. Меня спрашивают, сколько мне лет, чем болел, я на автомате отвечаю. Вдруг слышу, медсестра говорит хирургу: «Подходит». Они собираются колоть наркоз и оперировать. Я вспоминаю все истории про то, как у раненых вырезали органы во время операции. Я нахожу в кармане гранату, срываю чеку и достаю. «Слышите, на хуй, вы будете меня оперировать без наркоза. И если я выключусь, выключимся все вместе». Они оперируют без наркоза, один из медиков падает в обморок, я не выпускаю гранату, на хуй... Операция прошла успешно».

Як дивно любов прийшла до мене. Із таким дивним супроводом.

Дорога. Порожні заправки. Перші блокпости. Перші військові. Перша бронетехніка назустріч. Перша ніч на першій військовій базі. У мене диктофон і серце, що намагається вистрибнути. У офіцерів шашлик, коньяк і жодної мотивації воювати. У тебе гітара й мотивація.

Коли ти береш гітару, я забуваю, що мій колишній хлопець є тонким поціновувачем класики і зневажає застільні співи під гітару. Ми з офіцерами дивимося на тебе з обожнюванням і підспівуємо нерівними голосами. Один офіцер знімає тебе й викладає відео на фейсбук. Сто, двісті, тисяча лайків. Наші жінки останній рік звихнулися на військових. Одна моя знайома навіть набила собі тату «За ВДВ». Тепер я теж собі щось таке зроблю.

Офіцер, який тебе знімав, узагалі дуже любить сидіти в соцмережах. Колись він виклав зухвале відеозвернення до ворога з обложеного аеропорту. І тепер в нього 50 тисяч підписників у фейсбуці, а жінки пишуть йому «Герой!» і «Я хочу від тебе дитину».

Я ночую в офіцерській казармі, де досі не ступала нога жінки. Сплю на розкладачці у спальнику. Ти хропеш на сусідній. Мабуть, сам не чуєш, як хропеш, бо ти контужений і оглухнув на ліве вухо. Узагалі-то хропуть усі двадцятеро офіцерів, але ми перед цим добряче випили, і тому я майже сплю.

У цьому приміщенні немає опалення, душу й туалету. До вуличного туалету треба місити рідку багнюку метрів зо триста. Зате тут є плазмовий телевізор, який подарували волонтери. Майже цілодобово на плоскому екрані пливуть гламурні красені й красуні. Строкаті та ротаті шоумени жартують про політику.

Я прокидаюсь і бачу спини бійців. І твою. Ви стоїте обличчями до екрану, парує кава у ваших руках. Я можу тихо одягнутися за вашими спинами і навіть умитися вологими серветками.

Колись я сварилася з колишнім чоловіком, щоб не зненавидіти його остаточно, і уявляла тоді, що він іде на війну. Уявляла його нещасну інтелігентську спину, армійський мішок за плечима. Уявляла, як він іде вдалечінь: такий кадр зі старого радянського фільму про війну. Я дивилася на його спину, що віддалялася від мене, плакала й усе прощала.

Ці спини перед плазмою — геть інші. Сильні, рівні. Але мені знову хочеться плакати й усе прощати.

Твою рівну спину.

У тебе наче загнали стержень. У тобі прямий жорсткий стержень, несумісний із життям. Ще ти схожий на задубіле дерево пустелі. Коли я дивлюся на тебе з усією любов’ю, на яку здатна моя підла письменницька душа, і ти відчуваєш мій погляд, то мовби наповнюєшся вологою, твої риси розгладжуються. Це короткотривалий ефект, але він дозволяє мені осягнути рівень твоєї самотності та здичавіння.

Дорогою в Маріуполь ми не можемо знайти місця, щоби поїсти. Уже темнішає, все рідше трапляються населені пункти. Ти хочеш, щоб я поїла. Нарешті в якомусь новому похмурому містечку нас обслуговують три дівчини, мабуть, старшокласниці. Кафе, якщо точніше, придорожній гадючник, погано освітлене, але їхні гарні юні обличчя світяться в темряві. Схожі на маленьких переляканих пташок. Хто вас так налякав?

«Однажды мы с мамой поссорились в коридоре. У нее дурная манера снимать обувь не возле входной двери, а пройти весь коридор и разуться возле залы. Оставить вcю грязь и разуться возле залы. Мы ужасно поссорились. Накричали друг на друга. А через несколько минут раздался взрыв. Это был первый взрыв в нашем городе. Он был страшно сильный. Мы с мамой тут же забыли про нашу ссору. Мама бросилась ко мне с криком: «Дочь! Дочь!» Мы сели в проеме двери, как учили нас действовать во время бомбежек. Мама истерила, плакала, и повторяла: «Дочь!». Я никогда не забуду эту «дочь», никогда