Книги Українською Мовою » 💙 Зарубіжна література » "Покайся, Арлекіне!" — скрикнув Цокотун, Гарлан Еллісон 📚 - Українською

Читати книгу - ""Покайся, Арлекіне!" — скрикнув Цокотун, Гарлан Еллісон"

99
0
03.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою ""Покайся, Арлекіне!" — скрикнув Цокотун" автора Гарлан Еллісон. Жанр книги: 💙 Зарубіжна література. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «"Покайся, Арлекіне!" — скрикнув Цокотун, Гарлан Еллісон» була написана автором - Гарлан Еллісон, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Зарубіжна література".
Поділитися книгою ""Покайся, Арлекіне!" — скрикнув Цокотун, Гарлан Еллісон" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3
Перейти на сторінку:

Переклад Богдана Стасюка

Завжди існують люди, яких непутить: "До чого все це?" Усім тим, кого ятрять схожі питання, усім тим, кого треба ткнути носом, хто жити не може без правди-матки, присвячується:

"Люди у своєму загалі несуть державну повинність, головним чином, не як люди, а наче машини у тілах своїх. Вони військо постійне і ополчення, тюремники і жандарми, вони посполите рушення тощо. Здебільшого в чоловіка немає волі, ні що стосується свободи думки, ні що стосується свободи вибору; він є дерево, земля чи камінь; а дерев'яного боввана легше обробити. Такий не викликає довіри більшої, аніж опудало солом'яне чи кавалок болота. І оцінюють їх за мірилом кінським або ж собачим. І саме таких зазвичай вважають громадянами добрими. Решта, як-от більшість законників, державників та урядників, несуть державну повинність розумом своїм, і позаяк вони рідко тямлять між добром і злом, то часто без наміру прислужують Лукавому, геть ніби Господу Богу. І вже геть мало хто — наприклад, звитяжці, патріоти, мученики, реформатори у найкращому значенні слова і люди — несуть державну повинність совістю своєю, а відтак неодмінно чинять опір своїй країні, за що остання вважає їх ворогами".

Генрі Девід Торо[1]

"Громадянська непокора"[2]

Це самісіньке осердя. Тож почніть зараз із середини, а потім дізнайтеся про початок; кінець дасть собі раду сам.

Через те, що це був світ як світ, той світ, на який йому дозволили перетворитися, зо кілька місяців його вчинки лишалися поза бентежною увагою Хранителів Плавного Руху Машини, тих, хто здобрював найкращою оливою трибки та пружини культури. Аж поки стало очевидно: якимсь чином, якимсь робом він перетворився на лиходія, добродія, або ж навіть героя в очах (як то говорили серед Номенклатури) "емоційно нестабільного сегменту населення", і справу не доповіли Цокотуну та його юридичному апарату. Але на той момент (через те, що це був той самий світ як світ) вони вже не могли провістити його появи — рецидив недуги, давно забутої і несподівано об'явленої в системі, що, заслабка, давно позбулася імунітету — і дозволили йому стати реальністю. Тепер він набрав форми і суті.

Він став особистістю — чимось, від чого система була очищена багато десятиріч тому. Але ж ось вона, і ось він, персона, імпозантнішої не придумаєш. У певних колах, колах середнього класу, його вважали огидним. Вульгарним самохвалом. Анархістом. Безсоромником. Поміж інших він викликав лиш смішки — серед тих прошарків, де мислі коряться формі й ритуалу, скрупульозності та пристойності. Та в самісінькому низу, ой, в самісінькому низу, де людям завше бракувало своїх святих і своїх грішників, свого хлібу і своїх видовищ, своїх героїв і своїх лиходіїв, його вважали Боліваром; Наполеоном; Робіном Гудом; Діком Бонґом (Асом з асів)[3]; Ісусом; Джомою Кеньяттою[4].

А на самісінькій верхівці — де будь-який дрож чи вібрація погрожує скинути всіх заможних, могутніх та вельможних із їхніх сідал (геть наче Катастрофічного Келлі[5] під суспільним прицілом) — його вважали загрозою; єретиком; бунтівником; ганьбою; небезпекою. Знали його по всій вертикалі, в глибині самісінької душі, але важливі реакції відбувалися тільки високо нагорі і далеко внизу. На самісінькій верхівці і на самісінькому дні.

Дивіться такожЕллісон Гарлан — У мене немає рота, а я хочу кричатиБіографія Еллісона Гарлана

Отже, таким чином його справа, разом із його хронокарткою табельного обліку та кардіоплатою опинилися в кабінеті Цокотуна.

Цокотун: набагато вище метра вісімдесяти, в основному мовчазний, тихий чоловік, що тирликає, коли все йде час-як-треба. Цокотун.

Навіть в ієрархічних закапелках, де народжувався страх, де страх не відчували, його називали Цокотуном. Щоправда, тільки поза очі.

Людину ніколи не звуть ненависним ім'ям. Особливо тоді, коли ця людина із-за своєї машкари спроможна вкорочувати хвилини, години, дні й ночі, роки вашого життя. Не поза очі його звали Магістром Хронометражу. Так було безпечніше.

— Це те, що він із себе уявляє, — щиро тихо мовив Цокотун, — але ж кого він із себе уявляє? На хронокартці в моїй лівій руці тільки ім'я, назвисько того, чим він є, а не ким він є. Кардіоплата в моїй правій руці теж має ім'я, не кому його дали, а лиш чому його дали. І перш ніж коротити йому віку за законом, мушу знати, ким є той, чим він є.

— Хто цей Арлекін? — спитав він у своїх підлеглих, усіх своїх нишпорів і рубак, комуносів та стукачів, і навіть міньйозів.

Куди й поділася плавність його мови, деренчання слів — це вам не час-як-треба.

Проте ніхто ще й ніколи не чув од нього такої довжелезної промови за один раз — його підлеглі: ані нишпори, ані рубаки, ані стукачі, ані комуноси, от тільки не міньйози, які взагалі мало що й коли знали. Метнулися шукати навіть останні.

Хто такий Арлекін?

Високо вгорі над третім рівнем міста він скоцюбився на гучливому алюмінії рамкової платформи вітроплава (тьхух! а як же, вітроплава! бульбопланера — й не більше — з абияк склепаним буксирувальним вушком) і придивлявся до акуратної мондріанівської забудови[6] унизу.

Десь поруч — лунало розмірене "лівою-лівою" зміни, що взута у кросівки маршувала до заводу роликових вальниць Тімкіна о 14:47. Хвилиною пізніше — рівно — він почув тихіше "правою-правою" п'ятигодинної (нічної) зміни, що стрункими лавами верталася додому.

Риси його засмаглого обличчя розпливлися у розбишацькому вишкірі, а на щоках із мить з'явилися ямочки. Пошкрябавши рудувату чуприну, він здригнувся у своєму блазнівському костюмі, наче ладнався до чогось такого наступного, потім натиснув важіль і пірнув із вітроплавом униз, прогнувшись під вітром. На бриючому польоті він прослизнув над спішохідними переходами, кинувши машину заледве на висоту якоїсь пари метрів, примудрився наполохати торочки модниць і, запхавши бецмани у свої капловуха, висолопив язика, пустив очі під лоба та як розхайдохався. Сяка-така, а все ж таки диверсія. Одна зі спішоходів задріботіла й перечепилася, розкидавши довкруж і навсібіч усі свої пакунки; ще одна обмочилася, а третю настільки занесло з перехнябом, що лакеям довелося зупиняти автомат спішохідної доріжки, поки жінку приводили до тями. Сяка-така, а все ж таки диверсія.

А він заломив віраж на свіжому тиховії, і сліду його не стало. Гей-гоп.

Облетівши карниз Дому хронометричної науки, він розгледів нову зміну, що якраз умощувалася на спішохідній доріжці. Вишколеними кроками, ощадливо рухаючи ногами, люди шикувалися на повільній смузі (наче той кордебалет із допотопних фільмів Базбі Берклі[7] кінця 30-х років), страусиними переступами добиралися до експрес-лінії і конвеєрним способом рушали геть.

Знов — передчуття! — у розбишацькому вишкірі розпливлося обличчя, і стало видно, що зліва бракує зуба. Пірнув, пролетів і захурчав над ними; опісля розстібнув защіпки на доморобних риштаках рипучого вітроплава, звільнивши те, що не мало звільнитися передчасно. З одкритими риштаками човен промайнув над фабричними робітниками, і хвиля карамельок вартістю півтораста тисяч доларів хлинула на експрес-лінію.

Карамельки! Мільйони і мільярди пурпурових та жовтих зелених та лакричних виноградних та малинових м'ятних кругленьких гладеньких хрустких зовні та м'якеньких-рихленьких усередині та цукристих і стрибучих плигучих вертких цокотливих гуркітливих стрімких засипало голови та плечі, каски та панцирі тімкінців, цукерки торохкотіли спішохідною доріжкою, скакали по сторонах та качалися попідніжжю, заполоняли небо над головами всіма барвами радості, дитинства й свят, ллючи дощем, суцільним потоком, зливою кольору й смаку з небес, вдираючись в універсум здорового глузду та розмірено-ритмічного порядку оскаженілою новизною дурнуватого відчайдуха. Карамельки!

Уся зміна загорлала й заревла, кинулася врозтіч, похитнулися її ряди, а карамельки потрапили до спішохідної машинерії, і доріжки розродилися гидосвітним скреготінням, геть наче мільйони нігтів шкреблися по класній дошці. Спішохідні доріжки сукупно закашлялися, зашкварчали і всі разом стали. Люди повалилися навсірізнобіч, як солом'яні діди, та при цьому реготіли й запихалися малюсінькими карамельними крашанками усіх дитячих барв. Ото було свято, веселощі, неповторне божевілля та гиготіння. Проте...

Зміна спізнилася на сім хвилин.

Сім хвилин вона не могла потрапити додому.

Виробничий графік відстав на сім хвилин.

Через несправні спішохідні доріжки квоти спізнилися на сім хвилин.

Він повалив перший камінь в ряду доміношок, і один за одним (так ось клац-клац-клац) попадала решта.

Сім хвилин Систему штормило. Дрібна справа, навряд чи варта уваги, однак у суспільстві, де єдина рушійна сила — порядок та згуртованість, моторність та годинникова точність, а ще увага до самого годинника, вклякання перед богами ріки часу, вона стала масштабною катастрофою.

Отож, надійшов наказ йому постати перед Цокотуном. Розпорядження ретранслювали всіма каналами комунікаційної мережі. Чорт забирай, наказ повелівав явитися там о 7:00 рівно. І вони чекали, і чекали, а він прийшов майже о пів на одинадцяту: заспівав одну пісеньку про місячне сяйво у місці, нікому не відомому, на ймення Вермонт, та знову щез. Але ж усі чекали його із сьомої, що пустило їхні графіки шкереберть. Відтак питання лишилося: Хто такий Арлекін?

Та невиголошене питання (і важливіше з-поміж двох) було: як домігся він ролі, що своїм сміхом, безвідповідальним джерґотанням джиґуна із джунглів могла збурити всю нашу економіку, все наше культурне життя нещасними півтораста тисяч карамельок...

Кара... прости Господи ...мельками! Здуріти можна! Звідки в нього гроші, на які можна придбати півтораста тисяч карамельок? (Сума стала відома, бо з іншого завдання відкликали команду аналітиків, котрих миттю доправили на спішохідне місце злочину, де ті зібрали й перерахували всі карамельки, після чого доповіли результати. А це збурило весь їхній графік, і вся їхня служба відстала щонайменше на цілий день.) Карамельки! Карамельки? Ану заждіть секундочку! (Враховану секундочку.) Та карамель не виробляють от уже як сотню років. Звідки ж у нього карамель?

Ще одне вдале питання. Більш ніж вірогідно, що повної відповіді на нього вам не дочекатися. Хоча з іншого боку, багато ви знаєте питань із повними відповідями?

Середина вам відома.

1 2 3
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «"Покайся, Арлекіне!" — скрикнув Цокотун, Гарлан Еллісон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги ""Покайся, Арлекіне!" — скрикнув Цокотун, Гарлан Еллісон"