Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

Бекс Хоґан

Острови шторму та смутку

Карі й Одетті.

У нас багато спільного, правда?

Мир має свою ціну.

Легенди таять секрети.

Любов маскує зраду.

I

Щоб з’ясувати, як вона померла, навіть не варто робити розтин. Я бачила все на власні очі: мить тому пташка врізалася в щоглу — і впала на палубу. Піднімаю безживне тільце, відчуваю пальцями подроблені кістки. Ну, вмерла і вмерла, що мені з цього? Довідатися щось про її життя — оце було б непогано.

Роблю перший надріз. Кров цівкою стікає по чорному пір’ї мені на пальці. Вона ще тепла. Я витираю руку. Не тому що вразлива, просто хочу дослідити геть усе, аж до найменшого органу, що ховається за тонкими кісточками. Попередні рази навчили, що діяти треба вкрай обережно. Один раз схибив — і тендітне тільце розсипається, так і не відкривши своїх таємниць.

Раптовий стукіт у двері зриває мене на ноги. Подумки проклинаючи незваних гостей, загортаю пташку в ганчірку і кидаю до найближчої скрині. Кров може заплямувати речі, але мені байдуже. Було б гірше, якби мене викрили.

Я трохи прочиняю двері, перед тим старанно витерши руки — щоб не залишилося нічого підозрілого. Але за дверима лише один із членів екіпажу. Одразу видно, з якою неохотою він сюди прийшов.

— Капітан хоче тебе бачити, — каже гість.

— Дякую, — відповідаю я, і він мерщій іде геть.

Давно затямила, що Капітана не треба змушувати чекати, тому поспіхом оглядаю свій одяг. Все нормально, жодної плямки. На мить зупиняюся змити кров під нігтями, а потім простую палубою до капітанської каюти.

Коли проходжу повз екіпаж, дехто вітається, а хтось і впритул не бачить, проте це мене мало хвилює. Повагу Змій слід заслужити, а що я для цього зробила?

Троє стали докупи і про щось шепочуться. Коли я їх минаю, вони повертаються спиною — щоб не підслухала. Але дещо все ж долинає до моїх вух:

— Я чув, що на заході ще живуть Маги. Вони одним лише словом зірвуть плоть із твоїх кісток…

Від однієї лише згадки про магію у мене волосся стає дибки. Правду кажучи, у цю мить я б воліла йти на зустріч до Магів, аніж до Капітана, хоч які погані чутки про них ходять.

Біля капітанської каюти мене чекають. Це вартовий Бронн — найгрізніший чолов’яга на усьому кораблі. Рукави у нього підкочені, і я змушую себе не дивитися на його пропечені на сонці ручища. Ці руки міцні й нищівні, але ж я знаю, що вони можуть бути й ніжними. Якось вони мене прихистили. Тепер ці руки — вірний щит капітана і слугують для виконання його гидотних наказів. До мого горла підступає гіркота, але я швидко її ковтаю.

Я підходжу, Бронн вітається ледь помітним кивком і відчиняє двері.

— Він чекає на тебе, — каже охоронець і жестом запрошує усередину.

Каюту обставлено явно для того, щоб ще більше налякати підкорених. Тут я ненавиджу геть усе, а найбільше — химерну виставку частин тіла у банках на полиці. Не каюта, а справжній склеп, все тут нагадує про смерть. Впевнена — це зроблено навмисно.

Стіл аж тріщить від скарбів та трофеїв — свідчення неабиякого впливу їхнього власника на Східних Островах. За столом сидить Капітан; позад нього на жердинці видніється силует морського грифа Пазура.

Капітан — мій батько.

І він тут не сам. Поруч із ним — його старий друг і помічник Клів. Слід кликати його дядечком, але мене верне від однієї лише думки про це, адже Клів — кровожерний громило. Ненавиджу його.

Навпроти столу двоє членів екіпажу тримають у кайданах побиту жінку. Впізнаю її — це наша новобранка, хоч ніяк не можу згадати, як її звати.

До каюти заходить і мовчазний Бронн, зупиняється навпроти батька. Відчуваю — зараз станеться щось дуже погане. Тож силуюся, щоб мій голос не тремтів.

— Зволили мене бачити?

Мій погляд упирається в єдине око батька. На місці другого — страшний шрам. Обличчя, покрите глибокими зморшками, не виказує жодних емоцій.

— Мерріан, вельми вдячний тобі за те, що приєдналася до нас!

Звучить так, ніби я змусила їх чекати вічність, хоч насправді прийшла досить швидко. Що ж, мене це аніскілечки не дивує.

— З одним із членів нашого екіпажу виникло прикре непорозуміння, і я хочу почути твою думку з цього приводу.

Батько киває підлеглим — і ті підштовхують закуту Змію поближче до мене. У ніс вдаряє суміш страху, поту та крові.

— Цю паскудницю, — продовжує він, — зловили на гарячому, коли вона крала воду з бочки.

У мене аж дух перехоплює. Крадіжка припасів — це смертельний злочин. Не хочеться й думати, яке покарання вже прийняла ця жінка. Андерс! Так, її звуть Андерс, нарешті згадую я, але легше від цього не стає.

— Що б ти зробила з цією злодюжкою?

Здається, кімната йде обертом — таке важке це питання, і нема куди від нього заховатись.

Я роблю глибокий вдих і шкірою відчуваю кожнісінький погляд. Всі чекають моєї відповіді, готові погасити будь-який натяк на мою слабкість. Поглядом стрічаюся із винуватицею. В її очах — відчай і водночас надія на пощаду. Ясна річ, не в моїх силах пробачити її. Відомо, на що заслуговують злодії — позбутися якоїсь кінцівки згідно із ступенем злочину. Та я не уявляю, як буде правильно: відрубати їй руку чи язика? Від усвідомлення цієї можливості — керувати долею людини — мене розбирає сміх. Це справжнє шаленство, хоча цій жінці зовсім не весело.

— Дійсно, вона вчинила тяжкий злочин, — врешті промовляю, щосили підтримуючи вдаваний авторитетний тон, — і не заслуговує пощади.

Поглядом стрічаюся з батьком, в його оці жевріють іскри тріумфу.

— Зараз киньте її на гауптвахту, а потім висадимо її на берег. Нехай відчує істинний смак спраги.

Мої слова вмить гасять іскру задоволення на батьковому обличчі. Я помилилася. Він волів би почути зовсім інше. Кидаю погляд на Бронна, чекаю від нього хоч якусь крихту розуміння, захоплення чи поваги. Але він, як завжди, мовчить, обличчя