Читати книгу - "Трилогія смерті"

Рей Бредбері

Трилогія смерті

Смерть — діло самотнє

З любов'ю — Донові Конґдону, з чиєї спонуки з'явилася ця книжка. А також пам'яті Реймонда Чандлера, Дешіла Геммета, Джеймса М. Кейна та Росса Макдональда. А також моїм друзям та вчителям Лі Бреккетові й Едмонду Гамільтону, яких мені так бракує.

У ті давні дні наша каліфорнійська Венеція мала багато чого до послуг людей, схильних удаватися в зажуру. Майже щовечора містечко повивав туман, від прибережних нафтових свердловин линув стугін машинерії, а коли знімався вітер, тужно виспівуючи на пустирищах і безлюдних вулицях, у шибки із сичанням мело піском.

То були дні, коли прогулянковий поміст у Венеції занепадав й осідав у море, і там-таки можна було побачити схожу на кістяк величезного динозавра естакаду «Крутих гірок», яку заливало хвилями припливу.

У кінці одного довгого каналу ви могли натрапити на старі циркові фургони з клітками, не знати вже й коли скинуті у воду, і, придивившись до них опівночі, побачити, що там точиться своє життя: із припливом у клітках з’являлися риба та раки; здавалося, що загинути отак від іржі приречені цирки всіх часів.

А ще був гримкий і навальний, як гірська лавина, великий червоний трамвай, який щопівгодини мчав до моря, а опівночі востаннє виписував коло на розвороті, сиплючи іскрами з високих дротів, і гнав назад із таким стогоном, із яким, мабуть, перевертаються мерці у домовинах, — наче й самі трамвайні вагони, й самотні вагоноводи, що, погойдуючись у своїх кабінах, правили ними, вже знали: наступного року їх тут не буде — колію заллють асфальтом, а високе павутиння дротів змотають на величезні котушки й повезуть геть.

Й ото тоді, в одне з тих самотніх літ, коли не пересідалися тумани й не вщухало жалісливе квиління вітру, якось, їдучи пізнього вечора під гуркіт громовиць старим червоним трамваєм, я, сам того не відаючи, зіткнувся з повірником Смерті.

Надворі дощило, я сидів із книжкою в руках на котрійсь із задніх лав старезного вагона, що з гуркотом і стогоном мчав від одної безлюдної зупинки, всіяної конфеті зужитих квитків, до іншої. Тільки я, та великий рипучий дерев’яний вагон, та вагоновод попереду, що орудував мідною рукояткою швидкості, попускав гальма і, коли треба, давав різкий сигнал.

Та ще чоловік у проході позад мене, що якимсь чином з’явився у вагоні, а я того й не помітив.

Зрештою я відчув його присутність, бо він усе хитався та хитався з боку в бік, уже довгенько стоячи там, так наче не знав, де сісти: перед ним було сорок вільних місць, і належало спинити вибір на одному, а це серед такої опівнічної пустки річ нелегка. Та кінець кінцем я почув, як чоловік сів, і зрозумів, що він просто позаду, бо на мене війнуло його духом, як ото віє від берега духом припливу. Від чоловіка тхнуло заношеним одягом, а ще дужче — надміром спиртного, випитого за короткий час.

Я не озирався, бо давно уже знав, що це тільки заохочує до балачки. Приплющивши очі, я тримав голову дуже рівно. Та все було марно.

— О-ох, — простогнав чоловік.

Я відчув, як він нахилився вперед на своєму сидінні, і моєї потилиці торкнувся його гарячий віддих. Я сперся руками на коліна й пригнувся.

— О-ох, — простогнав він знову, ще гучніше.

Здавалося, хтось падає зі скелі й кличе на допомогу чи заплив ген у море й гукає, аби його помітили.

— О-о-ох!..

Надворі вже лило мов із відра, великий червоний трамвай мчав через опівнічні луги, а дощ усе періщив у шиби, змиваючи навколишній краєвид. Ми пропливли крізь Калвер-Сіті, навіть не побачивши його кіностудій, і помчали далі; великий вагон шарпався на стиках, підлога потріскувала, порожні лави рипіли, і він раз у раз озивався пронизливим сигналом.

Ззаду на мене повіяло гидотним смородом, і невидимий попутник вигукнув:

— Смерть!..

Сигнал трамвая заглушив його, і він мусив почати спочатку.

— Смерть…

І знову сигнал.

— Смерть, — промовив чоловік позаду мене, — діло самотнє.

Мені здавалося, що він ось-ось заплаче.

Не повертаючи голови, я втупив очі у передню шибу, в яку, зблискуючи проти світла, періщив дощ. Трамвай сповільнив швидкість. Чоловік позаду розлючено підвівся, так наче ладен був накинутись на мене, якщо я й тепер удам, нібито нічого не чув, і не обернуся. Він хотів, аби я побачив його. Хотів утягти мене в якусь свою скруту. Я вже відчував, як його руки поривалися до мене, тільки не міг угадати, стиснуті вони в кулаки чи розчепірені, мов пазури, наготувалися бити мене чи душити. Я вп’явся пальцями у спинку передньої лави. Наді мною гримнув його голос:

— О смерть!..

Трамвай загальмував і почав зупинятися.

«Ну, кажи ж далі, — подумав я, — докінчуй!»

— То діло самотнє! — промовив він жаским шепотом і подався геть.

Я почув, як відчинилися задні двері. Й аж тоді обернувся.

У вагоні нікого не було. Невідомий зник разом зі своєю панахидою. Я почув, як надворі на доріжці зашурхотіла жорства.

Коли грюкнули, зачиняючись, двері вагона, той невидимий чоловік продовжував бурмотіти щось сам до себе. Я й тепер чув за вікном його голос. Щось там про домовину. Щось про домовину. І про самотність.

Трамвай сіпнувся й із гуркотом покотився далі крізь грозу.

Я підняв шибку, висунувся надвір і втупив погляд назад, у просякнуту дощем темряву.

Та якби там було навіть ціле місто, чи багато людей, чи бодай одна людина зі своїм гірким смутком, я б однаково нічого не побачив і не почув.

Трамвай мчав до моря.

А мене охопило жахливе відчуття, ніби він отак, на повній швидкості, і вженеться у глибочінь.

Я рвучко спустив шибку і, весь тремтячи, сів на місце.

Усю решту дороги я мусив твердити собі: «Тобі всього двадцять сім, і ти непитущий». Одначе…

Тієї ночі я таки випив.

Тут, аж на самісінькому краю континенту, де колись зупинилися валки кінних фургонів, а з ними і люди, я знайшов останню незачинену пивничку, де не було нікого, крім власника, що залюблено дивився на екран телевізора, де по нічному каналу крутили «За мною, Кессіді!».

— Подвійну порцію горілки, будь ласка.

Я не впізнав власного голосу. Навіщо мені було пити горілку?