Читати книгу - "Сироти, Ткач Михась"

Йде городом дівчина — у білому серед зеленого, тоненька сухорлява, засмагла від гарячого сонця. Іде, раз по раз нагинається, ніби крадеться до ставу, до верб, що лягли прохолодною тінню на воду.

І отак щодня.

Прийде до ставу, розістеле хустину, дістане окраєць хліба, пляшку молока та й загубить свій погляд на небосхилі. А звідтіля, як з-під землі, вирине на білогривому коні хлопчина, по хвилі стрибне на землю, зірве з ніг важкі кирзові чоботи, вдарить об землю поношеним картузом — і до води. Потому озветься до дівчини:

— Катю, ти що, подоїла?

— Чи не бачиш — череда потяглася ген на вигоні. А ти чого забарився?

— Гонив коней до водопою... Метелиця, чортяка, ніяк не ловиться. Спутану ганяв до самої річки. Взимку воза нездужала тягнути, а то, бач... Я ось за неї візьмусь! — посвариться хлопчина і, мов підкошений, впаде на травицю поруч сестри. З'їсть хліб з салом, потому з апетитом перехилить пляшку з молоком — наспіх, так йому ніколи.

— І куди це ти спішиш? Коні твої де дінуться чи що? Гай-га-а-й...

Задивиться на нього Катря великими оченятами, нараз ніби спіткнеться на думці, смутком сколихне її всю, аж заболить всередині. І це вже не перший день, либонь, від того часу, як Василь, женучи коней до водопою, зачепив свій погляд на хуторі біля крайньої хати. Добре таки зачепив — мов прив'язала його кароока Христина, що вийшла одного разу розвішувати білизну.

"Знаю, як гониш ти коней до водопою, знаю чого затримуєшся", — хочеться сказати Катрі, та вона мовчить.

Випнулися дугою, аж біль в очах, оті ще недавні роки, коли хвора ненька все чекала листів з фронту... "І війна поминула, а ви, тату, все десь воюєте... Мама ждали — та й не діждалися... Сама я одвела Василька до першого класу. Боже, як швидко! То по колоски, то по дрова. Невже це мій Василько, такий кирпатий, чорноокий став вже дорослим?" — думає Катря.

А Василя вже, мов вітром здуло. Дивиться Катря вслід, аж поривається за баским цоканням копит, руки простягає і: "Василю, братику, невже так відразу? Наче грім з неба. Ні до клубу не ходив, ні дівчат не знав — все було ніколи, все було ні в чому. В полотняній сорочці, немитий, нестрижений — тільки коні й коні... І ось тобі — жениться! Ох, зустріти б тебе, Христино! Знала б, як Василя зачіпати... Якби мати були ще живі, щоб вони сказали? Мати б його відженили. А мене, бач, і слухати не хоче. Онде знову помчав, певне до неї..." — холоне в грудях Катрі. Їй видно, як він поодинці зганяє до купи коней: літає на білогривому сюди-туди.

Катря хутко, збирає рештки обіду, зав'язує у вузлик хустини і біжить попід городами до Омельчиного обійстя... "Он дядько на городі. Скажу йому..." Роздумує якусь хвилину, відтак підходить до Омелька і розповідає, хвилюючись і трохи червоніючи, наче не про Василя, а про себе.

І вже надвечір, як під селом почне збивати куряву колгоспна череда, Катря летить на ферму. Цвіркає в дійницю молоко, аж піниться, про щось шепчуться доярки, а вона уявляє як Омелько веде з Василем розмову: "І чого це ти такий задуманий, Василю? Чи не причарувала тебе ота кароока Христина? Знаю, не крийся. Щовечора на хутір веде тебе стежка". "Причарувала, то й що?" — в Катрі гучніше затарабанило молоко в дійницю. Однак ніби чує, як Омелько своє: "Христя — дівчина, що квітка серед поля. Але ж сирота ти, вона теж без батька. А треба будуватися — одному важко. Чого тобі поспішати? І на фермі гарні дівчата є... Онде Галя — вогонь! Вона тобі всього доб'ється, що хочеш дістане. Батько хату зведе..." Василь хмуриться, смикає за повід коня — на ходу кидає Омелькові: "Галя? Та хай на ній біс жениться. Не треба мені її хати! Сам збудую! А Христю не чіпайте! Христю..." — обривається голос, напружується тиша — Катря розгублена. Дужче струменить молоко у дійницю. Вже й пальці терпнуть, а в думках: "Галя останню додоює... Горить в дівчини все під руками. І чого вона Василю не подобається? Те, що хлопці до неї залицяються, навіть одружені ходять? Вийде заміж — все відпаде. Оженився б на Галі Василь — мені б притулок знайшовся... А так — хто його знає, як буде з тою Христею".

Далі прийшло в голову, що, мабуть, отак самій і доживати свій вік. Бо все вже минулося, пролетіло. Ніби відцвіло на городі червоними маками, жовтим соняшником та й поблякло. Тільки теплим молоком та ранніми досвітками озивається давно прожитий день. "То що, і йому той шлях? Ні, хай жениться. Скажу: бери Василю, аби тобі добре було", — думалося їй.

Повертаючись ввечері з ферми, Катря шепотіла сама собі, підбирала слова до розмови, яка мала відбутися поміж нею і братом. Та розмови не вийшло. На порозі її зустрів Василь і шалено випалив:

— Ми сьогодні розписалися!

Сестра мовчки зайшла до хати і, побачивши Христину, що сиділа на ослоні, розгубилася: ходила з кутка в куток, не знала, де себе притулити. Врешті, оговтавшись, почала подавати на стіл вечерю: нарізала сала, витягла з печі борщ, що стояв від ранку, на полиці знайшла пляшку вина.

А через два тижні в низенькій хатині було святково. В дворі вигравала гармошка, швендяли з хати в хату люди, заглядали у вікна та питали один в одного:

— Чи не вішають рушників?

Але рушників так і не вдалося нікому запримітити у Василевій хаті. Та й саму Христю опісля весілля мало хто бачив. Бо через кілька днів уже подалася на хутір до матері. Василеві сказала:

— Вибач, Василю, не можу я жити тут...

І що її за ґедзь укусив, навіть Катря не знала. Тому на людях відмовчувалась. Встане ото раненько, ще тільки літньої пори видніти почне, та й подасться на ферму. А ось, дасть Бог, мине день, там щось зміниться. Василь щодня біля коней сумний та сердитий, ганяє їх день, наче зганяє злість, аж пуга стогне.

І ото пробіжить Катря з ферми, спуститься до ставу, а Василя немає. Не виринає білогривий кінь, не цокотять копита — не чути. І тільки пізно ввечері увалиться в хату: знесилений і напідпитку. Впаде, не роздягаючись, на глиняну долівку і лежатиме до ранку.

І так щоразу.

Не стрималася Катря, схопила одного разу ганчірку та по спині нею Василя:

— Лишенько, пити почав! Вже побудувався, довів до ладу хлів? Пропадеш нечиста сила! І від чого? Сам же вибрав — грім би тебе побив!

Отак посварила сестра, і Василь пішов з дому.

А рано-вранці, коли ще й череду не гнали, сусіди бачили, як він до свого двору чимчикував разом з Христиною.

Відтоді підхопиться удосвіта, полагодить у хліві двері, загородить тин від вулиці, — радісний, якийсь збуджений іде до коней. Проте з Христею однак діялось щось незрозуміле — смуток незвіданий обіймав її серце. Двоїлося в душі: тяглася до Василя, а разом з тим поривалася на хутір до матері, до того, що її оточувало з дитинства... Тому й господарювати не квапилась. Тільки ото щодня в святковій одежині, розгойдуючи валізою, ходила до магазину за хлібом та ситром.

Почали подейкувати сусіди. Василь сказав їй. Христю, як вітром здуло...

Знову чорний, як ніч, щодень чарка...

Катрі від того було нелегко, тому раз по раз насідала на брата, наче біль свій виливала, коли той з'являвся на очі:

— Оце, щоб знав, як не слухатися сестри. Вона тебе, дурня, призведе до лиха. Навчить почому хунт любові... Що, дівчат у своєму селі не було? Наробив поголосу та й ще не кінець...

Послухає сестру Василь, стрибне на коня та в боки, в боки — як вихор полетить невіглас, аж в голові туман. Біль якийсь пекучий в грудях — нема чим його загасити. Хіба що чаркою, отою отрутою, котра уже зеленою тінню стелеться в очах. Зупинить дядько Омелько, відбере коня:

— Ти ось що, Василю, — не муч себе. Не клеїться з Христею — забудь, викинь з голови. Поговори з Галиною...

Хоче думати Василь про Галю, а вона відлітає, губиться десь поза ним. А як тільки зостанеться ночувати біля коней, довкіл посутеніє, то залишить табун і кущами, навпростець, гайне на хутір. Прокрадеться до вікна, мов заворожений, припаде до шибки. "Христино, доле моя..." — всю ніч шепотітимуть примарні дерева в її саду. І вже коли почне світати, збере до купи коней, прижене їх в бригаду на наряд, а сам у гумових чоботях, з пугою за халявою, сп'янілий, недоспаний, побреде до хати. Десь на півдорозі зупиниться, гляне на свій город стомленими очима, присяде на межі та й задрімає.

Всім те видно, та ніхто не може допомогти хлопцеві. Дядько Омелько, бувало, почне:

— Василю, та схаменися ти! Невже це світ клином на ній зійшовся? Молодий, здоровий — і отакої!

Ні слова не скаже Василь. Підхопиться і піде навмання. І ніхто тоді окрім нього не чує, як стомлено лягає під ноги земля. Як за городами сумовито шумить очерет...

— Хоч би не пив! Як почне — ні кінця, ні краю. Осінь підійшла, город треба впорати, а скажи — на очі не з'являється, — бідкалася не раз на фермі Катря.

Слухала оті балачки і Галина, а в думках снувала своє... І ось, коли в полі і на городах завзято почали копати картоплю, коли бабиним літом сплинув гарячий день, перестріла вона Василя, як той брів мимо ферми. Довго стояли — Галина голосно сміялась. Бачили їх разом і наступного дня. А через кілька днів уже господарювала на Василевому обійсті.

Ця звістка, мов та блискавка, облетіла село та й стихла. У Катрі повеселішало на душі. Картоплю викопали разом, а через деякий час Галинин батько, вусатий здоров'як, розібрав на своєму обійсті недобудовану хату та почав перевозити на Василів город. Недалеко від старого подвір'я залили фундамент. Катря і Галя не сперечалися, дружньо допомагали одна одній доїти корів. Раділи кожна про себе, що Василь врешті-решт вгамувався і день у день тупцює тепер біля нової хати. Справді, зовні Василь наче переродився — пити менше став. Але Катря відчувала, що все то не так. Не раз помічала: ночами до світанку не може стулити очей.

Вже була пізня осінь, щодня йшли дощі, а Василь наполегливо майстрував хату — крокви ставив. Хотів до снігу вкрити, але так і не встиг. Того дня, старанно працюючи, не помітив, як розбрелися поміж кущів коні. Надворі сутеніло. Василь спохопився. Хутко розпутав білогриву лошицю і поскакав до хутора — там проглядалося двоє коней. Вже коли став було вертатися назад, хтось озвався:

— Це ти, Василю?

Він зупинив коня.

— Сина б провідав... А то, бач, як женився, то й дорогу забув...

Гаряче стало сидіти Василеві на коні, задубілі від дощу пальці ледь тримали повід.